глава3 Ворог

Я майже не спала тієї ночі.Кімната, яку мені виділили, була холодною й надто тихою. Кам’яні стіни не тримали тепло, а вікно виходило на внутрішній двір Академії, де туман повільно ковтав усе, що потрапляло в його межі.Я лежала, дивлячись у темряву, і знову й знову бачила ту тінь.Не її форму — а те відчуття.Ніби вона подивилася на мене і щось у мені… впізнала.А ще був Кайден.Його магія не давала спокою. Вона не була схожа на звичайну. У ній не було легкості чи вивчених жестів. Вона була… стриманою силою, яку тримають у клітці.І чомусь це лякало більше, ніж тінь.Коли світанок нарешті пробився крізь туман, я змусила себе піднятися.Академія вдень виглядала інакше.Менш схожа пастку,а більше як на випробування.Студенти рухалися коридорами впевнено, ніби це місце належить їм із народження. Я ж усе ще відчувала себе гостею, яку тут не чекали.І у мене це відчуття  не зникало.Навпаки — ставало сильнішим.Перші мої заняття я майже не чула.Там були: магія, теорії, правила… усе проходило повз мене, ніби я дивилася на чужу мову, яку ще не навчилася розуміти.Але я відчувала погляди.Вони завжди були.Не всі відкриті. Деякі — швидкі,інші — довгі, уважні.І один особливо.Я відчула його ще до того, як побачила.Холодний.Важкий.Оцінюючий.Коли я підняла очі, він уже дивився на мене.

Хлопець із групи старших студентів. Світле волосся,а в очах — щось гірше за неприязнь.Звичка домінувати.Він навіть не приховував, що я його цікавлю не як студентка.А як проблема.

Він щось сказав своїм друзям, і ті засміялися.Тихо.

Але достатньо, щоб я це помітила.Я відвела погляд, але відчуття не зникло.Навпаки — стало ближчим.

— Ти новенька.

Голос пролунав за моєю спиною.Я вже знала, що це не питання.Я повільно обернулася.

Він стояв надто близько. Тепер я бачила його краще. Старший. Сильніший. І впевнений у тому, що йому нічого не буде за будь-які слова.

— Так, — відповіла я рівно.

Він усміхнувся.

Але ця усмішка не мала нічого доброго.

— Я Лорен Вейл.

І чекати, поки я це запам’ятаю, він не збирався.

— Ти з тих, хто пройшов без розподілу, так?

Я не відповіла.Це, здається, його тільки більше розважило.

— Цікаво, — сказав він повільно. — І що ж у тобі такого особливого?

Я відчула, як у мені піднімається роздратування.

— Нічого, — відповіла я. 

На секунду в коридорі стало тихіше.Його погляд змінився.Ледь.Але достатньо.

— Смілива, — сказав він.

І зробив крок ближче.

— Або просто не розумієш, де знаходишся.

Я відчула, як простір навколо нас стискається.І це був не просто ефект страху.Це була магія.Він її використовував.Легко.Непомітно.Як щось звичне.

— Тут є правила, — продовжив він тихіше. — І є люди, які ці правила встановлюють.

Я не відступила.Хоча всередині все напружилось.

— Я їх не порушувала, — сказала я.

— Поки що, — він нахилив голову трохи вбік. — Але ти вже привернула увагу.

Його погляд став гострішим.

— І це проблема.

Я відчула, як щось холодне пройшлося по спині.Не страх.Передчуття.

— Чия саме? — запитала я.

Він посміхнувся знову.І цього разу це було майже задоволення.

— Моя.-сказав він

Повітря між нами ніби тріснуло.І перш ніж я встигла відповісти, позаду пролунав знайомий голос.

— Відійди від неї.

Я обернулася.І це був-Кайден.

Він стояв у кінці коридору.Спокійний.Але цей спокій був інший, ніж учора.Небезпечний.Лорен навіть не здивувався.Навпаки — ніби чекав цього.

— Ооооо, — протягнув він. — Ти вже тут.

Його погляд ковзнув до Кайдена.

— Я думав, ти будеш обережнішим.

Між ними щось змінилося.Простір став важчим.Студенти навколо почали відходити.Ніхто не хотів стояти поруч.

— Я сказав відійди, — повторив Кайден.

Його голос був тихий.Але в ньому було щось таке, що змусило навіть мене завмерти.Лорен усміхнувся ширше,і сказав

—  Що ти зможеш зробити зі мною?

Кайден зробив крок уперед.І я побачила це.Те саме відчуття, що було вчора.Його магія.Але тепер вона не була стримана повністю.Вона тиснула на повітря.Як темний тиск під землею перед землетрусом.

— Кайден ти забув де ти, а я ні— сказав Лорен тихо.

Між ними зависла тиша.І я зрозуміла.Це не просто конфлікт.Це якась історія минулого.

Кайден подивився на мене коротко.Лише на секунду.

— Іди, — сказав він.

Не як прохання.Як наказ.Але Лорен заговорив швидше:

— Нехай залишається.

Його погляд знову впав на мене.

— Хочу подивитися, за що ти її захищаєш.

Я відчула, як щось у повітрі змінилося остаточно.І в ту ж мить я зрозуміла:Я більше не просто новенька в Академії Вердіан.

Я — причина, через яку тут починається війна, яку ніхто не називає вголос.І обидва вони це вже знають.