глава1 Академія Вердіан

Ранкове повітря біля Академії Вердіан різало легені холодом. Ніби сам камінь цих стін не хотів, щоб я тут стояла.Вежі тягнулися в небо й губилися в сірому тумані. Здалеку Академія не виглядала як школа. Швидше як щось давнє, живе… і небезпечне. Місце, яке пам’ятає більше, ніж хоче показати.Я зупинилася перед воротами.Вони були надто високі. Надто важкі. І все одно — ні замків, ні охорони. Тільки відчуття, ніби вони дивляться на мене.Я сильніше стиснула ремінь сумки.— Не бійся… — прошепотіла я собі. — Ти не для того сюди прийшла.Але страх не слухав.Він жив під шкірою, тихий і впертий.Я зробила крок.І ворота відкрилися самі.Без скрипу. Без звуку. Просто розійшлися, ніби чекали саме мене.Я завмерла на секунду… але назад вже шляху не було.Я увійшла.Всередині Академія дихала холодом і тишею.Кам’яні коридори тягнулися в глиб, як лабіринт. У стелі плавало світло магічних кристалів — не тепле, не живе, а якесь… відсторонене. Воно ніби освітлювало не шлях, а саму порожнечу між стінами.Повітря було важким, насиченим магією, яку я не могла пояснити. Вона відчувалася на язику — ніби метал і дощ одночасно.Студенти проходили повз мене в однакових темних мантіях. Їхні погляди ковзали по мені швидко, але я встигала відчути кожен з них.Цікавість.Оцінка.І щось холодніше — настороженість.Я була чужою тут. Це стало ясно одразу, без жодних пояснень.

— Ти новенька?Голос вирвав мене з думок різко, майже як лезо.Я повернулася.Хлопець стояв зовсім поруч, ніби з’явився з тіні коридору.  Темне волосся. Спокійне обличчя, але очі… надто уважні. Такі, що бачать більше, ніж мають право.Від нього відчувалася магія, стримана. Зашита глибоко під шкірою

.— Так, — відповіла я обережно.Його погляд пройшовся по мені швидко, але точно. Наче він не знайомився, а запам’ятовував слабкі місця.— Ти запізнилася на розподіл, — сказав він рівно.Я ледь всміхнулася

.— Я не просила Академію мене чекати.

— Тут не люблять тих, хто так говорить, — відповів він.Я підняла підборіддя.

— А я не люблю тих, хто одразу оцінює інших.Між нами впала тиша.Але вона була дивною. Не просто відсутність слів — а ніби сама магія навколо затримала подих.Я відчула це шкірою.

— Як тебе звати? — запитав він.Я не відводила від нього погляду .— Еліна.Між нами стала коротка пауза.

— Запам’ятав тебе, — сказав він тихо.

І вперше в його голосі з’явилося щось живіше за холод.

— Доречі мене звати Кайден - сказав він.Магія між нами ледь помітно зрушилася — ніби відгукнулася на це ім’я.А потім він просто розвернувся і зник у коридорі, залишивши мене стояти серед чужої Академії… і відчуття, що я щойно зробила перший крок у щось, з чого не повертаються.