Розділ пятий. Частина третя

Частина третя. Збори ректорату.

Академія магії та магічних істот.

На шляху до ректорату.

– Збирайтеся, адептко, – холодно відказав професор Рандольф, ховаючи камінь у кишеню, з якої його дістав. – Нам потрібно бути у ректора за десять хвилин. Лист рекомендаційний при вас? – він простягнув руку в очікуванні потрібного паперу, хоча і без того вже бачив його на столі перед відьмою.

– При мені. – стримано відповіла Хель, з завмиранням серця передаючи професору листа. – Ми вже можемо йти до ректора? – її голос був тримтячим, адже вона не могла зрозуміти, чи справді професор Рандольф побачив те чого вона биїться, чи це було якесь дивне випробування на витримку.

– Хм-м, – чоловік уважно поглянув на відьму, що щойно встала з лавки і лукаво посміхнувся. – Здається, ви прислухалися до рекомендації і поводитеся як годиться жителям півдня.

Розправивши плечі і чемно схиливши голову, Хель лестиво відповіла:

– Вчора у мене був важкий день і не менш важка подорож. Прошу мене пробачити, якщо я поводилась дивно. – награна усмішка зявилась на її губах, а в очах блиснув зухвалий вогник.

– Добре. – навзаєм посміхнувся професор Рандольф, не відводячи зацікавленого погляду від очей адептки.

Від цього відвертого споглядання Хель відчула себе загнаною у глухий кут, їй не вистачало сміливості втекти, але й залишатися в цій пастці не було бажання. Повітря навколо стало задушливим, коли вона зрозуміла як лячно відчуває себе наодинці з цим хижим чоловіком. Її маленьке дівоче серце сполошено рвалося за межі грудної клітини. Серцебиття було настільки гучним, що заглушало собою навколишні звуки тиші.

Дивне і невимовно приємне почуття тривоги прокинулося в нетрях її цнотливої  душі. Вона вже відчувала щось подібне, учора коли зіштовхнулася вдруге з темним ельфом, що поцілував її. Бажання забороненого жевріло не лише в думках, а полонило собою кожну клітину тіла, змушуючи підкоритися йому і воліти більшого.

– Досить! – відрізав професор Рандольф, почувши наскільки оглушливо забилося серце рудоволосої відьми, яка явно не розуміла, чому відчуває те що відчуває. – Ці пустощі не доведуть нас ні до чого доброго! Ми запізнюємося на зустріч з ректором. – він різко розвернувся, і швидко пішов до виходу, показуючи приклад для наслідування.

– Чого? – не зрозумівши до чого були сказані ті дивні припущення, Хель швидко прослідувала за чоловіком, що тільки-но вийшов з аудиторії.

Професор Рандольф йшов досить швидко, не дозволяючи собі зупинятись, чим завдавав зайвого клопоту Хель, яка утримуючи спідниці сукні майже бігла за ним, бо ніяк не могла вловити ритм його ходи. Професор Рандольф був не аби ким в Академії магії та магічних істот, тому усі адепти які зустрічалися на його шляху незважаючи на вік та приналежність до факультету, схиляли голови і чемно віталися з ним, не загороджували йому дороги та швиденько притулялися до стін, пропускаючи магістра спеціального факультету вперед. На його хвостик, який мав руде волосся і обурений погляд, дивилися без особливого інтересу, дозволяючи собі штовхнути адептку, що ледве встигала бігти за професором.

– Можна повільніше?! – невитримала Хель, пробігши черговий відрізок чергового коридору. – Так і встигнути можна!

Але її обурення залишилось непочутим. Професор Рандольф не збирався полегшувати самостійне життя юної відьми, і не збирався робити для неї виключення через прохання її матері. Хоча вже зрозумів, що все що буде стосуватися новоспеченої адептки буде виключенням з правил і стане непростим випробуванням для нього самого.

Нарешті зупинившись біля дубової двері, на якій було викарбувано герб та дивіз Академії магії та магічних істот, професор Рандольф зробив глибокий вдих і дочекався, коли його новоспечена адептка наздожене його та приведе себе до тями.

«Prudentiores Fortiores!» (Чим мудріший, тим сильніший!)

Хель намагалась привести дихання до розміренного та прочитавши напис, зацікавлено подививлась на герб. Вона вперше побачила, що цей навчальний заклад має свої характерності та офіційні відмітки. Герб був трохи замудруватим для неї, але з тим втілював в собі все, що потрібно знати про академію магії та магічних істот.

На безкольоровому щиті були розміщені кілька фігур. Сам щит був окрилений демонічними червоними крилами, які були його щитотримачами. По центру щита – його стовпом, було розташоване дерево, на тілі якого балкою розгорнута книга; у підніжжі щита - коріння дерева у вигляді цупких лап з кігтями якогось птаха, а вершина - глава дерева була у вигляді зелені з якої виходив чорний туман.

– Готова? – перепитав професор Рандольф і не чекаючи на відповідь, одним поштовхом відчинив двері, запрошуючи Хель пройти вперед. – Ходімо!

– Ні. – пискнула вона, але швидко переступила невисокий поріг.

Варто було їй це зробити, як її і без того сполохане серце впало вниз у п'яти. І як вона могла не здогадатися раніше? Лише зараз до неї стало доходити спливами у памяті як колись Владлен говорив їй, що ректором Академії магії та магічних істот є демон. І вона щойно увійшла до його лігва, яке дихало по-особливому, одразу ж показуючи хто тут хазяйнує.

Кабінет ректора зовсім не виглядав як кабінет у його стандартному сприйнятті.

Це була простора кімната пронизана нитками туману, що задушливими шлейфами знищували кисень і робили кожного з присутніх трохи слабкішим і підкореним його волі. Простір не був заповнений необхідними предметами як для особи що очолює і керує академією. Тут не було ані стільців зі столами, ані шаф та полиць з книгами, ані килимів чи іншого побутового інтерєру для ректорського кабінету. В приміщенні панувала демонічна магія, яка приховувала від усіх все, що вони не повинні були побачити. Кожна особина, що заходила на аудіенцію до ректора, бачила лише те, що дозволяв їй побачити сам ректор, опираючись на ступінь довіри до тіеї чи іншої особи. Тому повну картину та стан речей у кабінеті знали лишень кілька осіб, серед яких був і професор Рандольф.