Розділ четвертий. Частина третя

Частина третя. Розлючена темна відьма.

Академія магії та магічних істот.

Коридори академії та спальне крило цілителів – кімната Хель.

Хель ще кілька хвилин приходила до тями. Роздумувала над тим що сталося і що вона накоїла, викривши себе перед темним ельфом у перший день свого зарахування в академію. Все ускладнювалось тим, що Хель більше не була впевнена в собі і цій пригоді. Дивні почуття кружляли танок в її серденьку і це зовсім не радувало. Вона була збентежена і не знаходила зрозумілих їй пояснень того, що Катайр Дайре Адаель зміг пережити її смертоносний поцілунок. Та ще більше занепокоення викликало знання того, що її вроджений дар можна навчитися контролювати. Якщо про це відомо темному ельфу, чому її мати та батько ніколи не навчали її цього контролю?

Наламавши дров на рівному місці, вона майже забула, що десь там на неї чекає Владлен.

Струхнувши головою, Хель підхопила спідниці сукні і ошелешено побігла вперед. За кілька хвилин вона вже піднімалась сходами, і ще за мить стикнулася з Владленом, який незадоволено оглядав її обличчя, ніби зрозумівши що вона встигла щось накоїти.

– Де ти була? – запитує Владлен, уловлюючи наскільки розгублено виглядає, нехай і в новому обличчі, його маленька сестра. Він помітив як сильно вона стискала пальці в кулаки, явно намагаючись стримати себе, щоб нічого не ляпнути йому. – Хель?

– Еа-ау! – прийшовши до тями, Хель робить втомлений вигляд, прикриваючи рот долонькою і позіхає. – Ходімо в кімнату! Я вже з ніг валюся.

– Хель, що сталося? Де ти була? – суворість в голосі Владлена змушує її замислитися і вдатися до іншої тактики. До тактики, що була дієва в усі часи – викликання жалю старшого брата до молодшої сестри.

– Братичку, ти мене зовсім не любиш! Зовсім забувся про те, що я мала і дурна і не маю жодної уяви як виживати в цій, – вона награно розвела руки в сторони, а очі підняла до надзвичайно високої стелі, – академії. Ти забув що я дівчина і що я пережила таке, що не мала переживати! – і перевівши очі на брата, продовжила більш тихіше і жалібніше. – Повернуся додому та заміж піду. Нехай моє нещастя буде на твоїй совісті. Нехай я завяну у вязниці лорда Атірне і померши там буду приходити до тебе, Владлене, у ві сні.

– Гаразд! – врешті погодився Владлен, розуміючи, що його сестра зараз нічого йому не розповість. Вони обидва знали один одного занадто добре, щоб намагатись щось змінити. – Пішли до твоєї кімнати. Потім усе розкажеш!

– Добре. – ледве чутно прошепотіла Хель і послідувала за братом.

– Можливо трохи згодом тебе переведуть до відьомського спального крила. – заповнюючі тишу, Владлен повільно наближався до останньої кімнати цілительского крила.

– А можна я тут залишусь?

– Поки можна, а потім як захоче професор Рандольф. Адже ти під його наглядом, тому йому вирішувати.

– Таке ото. – зітхнула Хель.

– Яке є. – Відповідає Владлен і відчинивши старі дверцята, переступає поріг кімнати. А потім мов окамянілий завмирає на місці.

– Що не так? – граючи бровами, то хмурячи їх, то сіпаючи догори, Хель заходить до кімнати і зачинивши двері, здригаїться всім тілом. – Мамо?! 

Вона не роздумуючи кидається у теплі обійми Кері Іштар, яка стояла прямо перед нею.

– Нестерпне дівчисько! – М'яко відповідає жінка, з усмішкою притискаючи її до себе. – Яка ж ти необачна, Хель. – Насолодившись миттю, вона дивиться на Владлена, що все ще стоїть на місці і засмучено споглядає на неї. – Синку, не обіймеш маму?

– Мамо. – ніби отримавши довгоочікуваний дозвіл, Владлен важко зітхає і з задоволенням приєднується до сімейних обіймів.

– Мої маленькі лисенята! – шепоче Кері Іштар і цілує кожного з її вже таких дорослих дітей. Вона пахне цитрусом та жасмином. Аромат сухий і водночас солодкий з ледь помітними мятними нотками.

 За кілька секунд ця сімейна ідилія добігла кінця.

– То розповісте мамі, що ви накоїли? – голос Кері Іштар був все ще мяким але в ньому відчувалась зимова прохолода. 

Хель і Владлен були змушені відійти від матері та перш ніж опустити голови в покорі, здивовано усвідомили які дивовижні зміни сталися з кімнатою.

 Підлога була устелена килимами, а на відкритих ділянках начищена до блиску. Стіни та стеля вибілені. Письмовий стіл, розташований біля вікна, застелений оксамитовою скатертиною, а фіранки з малинової органзи підв'язані чорними стрічками. Ліжко все ще було деревяним та завузьким, але підбите пуховою периною. У лівому вільному кутку кімнати стояв чайний столик та валики з колод і моху, що слугували стільцями.

– Чай готовий. – Перервавши захоплені погляди дітей, Кері Іштар вказала на тарілку з випічкою. Її діти мовчки та слухняно розсілися на свої місця. – Ви не змінились, лисенята!

– Мамо, це ти все зробила? – Відкусивши шмат пундика з кремовою начинкою, та не встигнувши його проковтнути, Хель штовхнула брата, показуючи усім своїм виглядом, наскільки смачна випічка.

– Не розмовляй з повним ротом. – зробила зауваження Кері Іштар, сідаючи за стіл, але Хель ніяк не відреагувала на це, закоханими очима споглядаючи на матір.

Сьогодні темна відьма була особливо гарною. Її біле обличчя було ледве підкреслено чорними тінями та блідим рожевим блиском. Гострі вилиці та прямі лінії перетікали у витончену лебедину шию. Довгі вії ледь стримували смарагдово – карий запал очей з маленькими жовтими крапками у них. Її густе чорне волосся було заплетене в хитромудру зачіску на потилиці. Нічого майже не змінилося від їхньої останньої зустрічі.

 – Цукерки, матінко! – прохрипіло щось і на столі з'явилася фарфорова цукерниця, наповнена шоколадними кульками.

– Хто це? – впізнавши голос, але все ще сумніваючись, Хель заглянула під стіл і побачивши маленьку вовняну істоту, схожу на клубок, зраділа. – Зюзюка?!

– Ні! – прохрипів домовик, навіть не обертаючись до неї.

– Зю-зю-ка! – Простягаючи до нього руку, Хель посміхається ще ширше. – Я так рада тебе бачити!