Розділ четвертий. Частина перша

Розділ четвертий про те як мавка була закохана в людину; про темного ельфа, який вижив зустрівшись з Янголом Смерті та про домовика, який ненавидить дітей

Частина перша. Дивовижна зустріч зі стародавньою істотою.

Академія магії та магічних істот.

Бібліотека загальних знань.

 Варто було дверям відчинитися, як у вічі вдарило яскраве світло. Простора кімната з безліччю книжкових стелажів була пронизана ароматом кедра та чайного дерева. Але не тільки цей аромат створював таку м'якість та свіжість! Справжні дерева росли повсюди. Безліч дерев та чагарників. Здавалося, що місце в яке вони потрапили зовсім не було бібліотекою. Скоріше за все приміщення було оманою зору чи магічною іллюзією що нагадувала ліс. Підлога була устелена зеленим травяним килимом на якому були розкидані різнокольорові фіалки.
– Айлін, – гукнув Владлен, висмикнувши вражену сестру зі стану зачарованності, та підізвав до себе. Хель підбігла до брата, намагаючись не наступити на квіти, що були усюди. – Це бібліотека початкових та загальних знань. Сюди приходять усі, хто того забажає, але в основному третьокурсники та новоприбулі. Тут ти можеш знайти всі книги які тобі необхідні як для самоосвіти так і для подальшого навчання, щоб швидше влитися у систему академії. Тому постарайся як умога частіше бувати тут! Тобі треба підготуватися, адже ти самотужки повинна надолужити кілька років. Більшість книг мають дублікати і до кінця навчання можуть бути в одних руках. А от із рідкісними екземплярами доведеться знайомитись у бібліотеці і тільки тут. Є своєрідні правила, які не можливо обійти чи порушити. – наголосивши на останніх словах, Владлен почухав потилицю і сам собі посміхнувся. – Я не правильно висловився, це загальна бібліотека, але тобі поки що не варто заглиблюватися в усі тонкощі академічного життя.
– Зрозуміло! – шморгнувши носом і неохоче продовжуючи слідувати за Владленом між деревами та стелажами, Хель проводить двома пальцями по курних книгах, залишаючи на них слід. – Давай, завантажуй мене за повною програмою. Мені зараз все одно. А потім як відпочину, то й розберуся. Я знаю заклинання «адсорбації».
– Тобі навіщо те заклинання? – Владлен зупинився і, тримаючи в руках чотири книги в шкіряній палітурці, примружив очі. Він не був здивований байдужістю сестри і не сподівався побачити у ній жагу до нових знань. – У тебе і без заклинань унікальна пам'ять, навіщо застосовувати магію? Просто почни читати.
– Так буде швидше! – видихнула вона, виправдовуючи себе.
– Хель, – шепоче Владлен, змушуючи сестру наблизитись до нього і прислухатися до його слів. – В Академії суворо карають тих, хто використовує свої сили не за призначенням! Не забувай про це.
– І що з того?
– А те, що ти можеш накликати на себе біду!
– Ти вже казав це! Ти повторюешся, братику. – Фиркає вона, і з огидою на обличчі обтирає забруднені пальці спідницею сукні.
– Сестричко, – Владлен усміхається до неї. – В останнє попереджаю тебе, що у тебе не буде другого шансу. Або ти поводиш себе згідно правил академії, навчаешся та стримано реагуєш на зміни, або їдеш додому до лорда Атірне!
– Все. Я все зрозуміла! – киваючи головою і засмучено відводячи очі, Хель притискається лобом до плеча брата. – Слово честі, намагатимусь щосили!
– Сподіваюся на це. – зітхнув Владлен, і продовжив пошук усіх необхідних книжок. Загорнувши в черговий проліт за невеликим чагарником, він змінив тему розмови, не маючи бажання дратувати свою маленьку сестричку. – Так, тепер про головне. Професор Рандольф надав розклад твоїх занять. В них включено загальноосвітні науки та спеціальні. Ти поглиблено вивчатимеш програму чаклунського факультету, та все ж інколи тобі доведеться відвідувати і інші факультети за програмою вашого спеціального та за необхідністю того. Я думаю магічний буде першим в списку, якщо твоїм напарником буде архімаг.
– Але чому все так складно? – обурилась Хель і негодуючи захитала головою. – Що мені тепер не жити спокійно? Прийдеться навчатися з раночку до ночі?
– Хель, з твоїм даром тобі необхідно ґрунтовно підійти до навчання на відьомському факультеті! – пропускаючи обурення сестри повз себе, Владлен продовжував посміхатись. – Не забувай, що ми сповістили лише про несприйняття до чужорідної магії, оминувши те, про що не можна розповідати! Але невідомо як довго твоя таємниця буде таємною.
Хель не розподіляла настрою свого брата, зовсім забувши про мету, задля якої вона втекла з дому. Вона на деякий час забулася і про свої смертоносні сили та всю серйозність загрози яку вона накликала на Владлена, що зголосився їй допомогти. Відьма награно висунула язика, глузуючи за його спиною, та одразу пожалкувала про це.
– Я все бачив! – навіть не повертаючись до неї, Владлен витягнув з полички тоненьку книжку в потертій обкладинці. – Не намагайся змінитись при мені, сестро. Але не забувайся, що я не зможу бути завжди поруч.
– Вибач. – Простогнала вона, і опустивши голову, пішла слідом за ним у напрямку виходу.
– Владллен?! – почулося позаду них. 
Дивний акцент і писклявий дівочий або дитячий голосок змусили звернути на себе увагу. Владлен одразу впізнав цей голос і був зніяковілим, різко зупинившись на місці і випустивши усі книги з рук. Хель не встигнувши пригальмувати врізалася в нього, наступивши на кілька книжок, що валялись під ногами. Штурхнувши брата, вона зацікавлено визирнула з-за нього, схопившись руками за рукав його мантії. Щоб краще розглянути незнайомку з пишним жовто-каштановим волоссям, яке розтікається по грудях, прикриваючи її оголений тонкий стан, Хель вийшла вперед. 
– Що за сором. – фиркнула вона, – тобі слід одягнутися! – Хель уважно хоча і зневажливо розглядала незнайомку, яка виглядала як німфа. Мініатюрна, майже крихітна дівчина з тонкими лініями тіла. Оксамитово - персикова шкіра мерехтіла, а величезні очі закохано дивились лишень на Владлена. Райдужка цих величезних очей світилася золотом, а мякі вуста ледве здригалися в посмішці.
– Владллен. – мовила дівчина, – ти прийшов! 
– Вітаю, Аї. – привітався Владлен, зробивши рукою жест, що дозволив Хель зрозуміти, щоб вона помовчала.
– Владллен! – Усміхнулася німфа і все навколо розквітло. 
Ошелешено оглядаючись довколо себе, Хель помітила як дерева та чагарники буквально вибухнули квітами, розпустили свої пелюстки та ожили. Таке явище можна спостерігати навесні, коли природа розквітає, прокидаючись від зимової сплячки.
– Як ти, Аї? – ледве не тримтячим голосом запитав Владлен. Хель ніколи раніше не бачила свого брата таким розгубленим і схвильованим одночасно. Його завжди бліде обличчя змінило колір на більш теплий відтінок, щоки залились румянцем, а очі, його очі блищали від радості як у маленького хлопчика, який побачив улюблену матусю.
– Добре. – відповіла німфа.
– Я радий, що в тебе все гаразд. – в повітрі наростала напруга, підкреслена тишею.
– Забув мене?
– Ні! – твердо відповідав він. – Ніколи.
– Я сумувала за тоббою.
– Я також сумував.
Зацікавлено спостерігаючи за братом і німфеткою, Хель вирішила, що сама повинна нагадати про манери, тому охопивши руку Владлена, смикнула її донизу. Вона швидко змогла привернути до себе увагу. Але увагу німфи, а не брата. Він ніяк не відреагував на витівку сестри, і продовжував завороженим поглядом дивитись на дівчину, яку він називав Аї.
– Це твоя подружка? Ти ніколи не розповідав про неї. – підкреслила Хель, посміхаючись до німфи.
В цю ж мить повітря бібліотеки наповнилося тухлим запахом перегниваючого листя. Краса, що панувала довкола зникала, листя на квітучих деревах опадало з шаленою швидкістю. Квітковий килим почорнів, знищуючи усе живе, що він мав на своїй поверхні. Різко. Болісно і не зупиняючись ні на мить всі яскраві літні фарби зблікли. Природа вмирала.
– Аї, – звернувся Владлен, спокійно обійнявши Хель за плечі. Він був стриманий та впевнено проговорював кожне слово, намагаючись заспокоїти німфу, яка мала до нього сильні почуття. – Це моя сестра Хель.
– Ти чого?! – Закинувши голову, обурилась Хель, нагадуючи про таємницю її походження. – Це ж секрет!
– Хелль! – повторила німфа.
– Але в Академії її знатимуть як мою кузину Айлін! – продовжував Владлен. – Вона від сьогодні буде навчатися в академії. Ми прийшли взяти деякі книжки для неї.
– Сестра?
– Так. 
– Так, сестра. – підтвердила Хель і простягнула незнайомці свою руку. – Я, Хель!  Але для всіх я Айлін! Приємно познайомитись.
– Айллін! – повторила дівчина, простягнувши свою маленьку руку навзаєм. Її долонька була майже дитячого розміру з дивно короткими тендітними пальчиками. Скріпивши знайомство рукостисканням, дівчата посміхнулися одна до одної. Так само швидко природа в бібліотеці почала оживати, наповнюючись ароматом квітів та свіжістю зеленного листя.
– Хель, це Аї – хранителька бібліотеки. – пояснив Владлен, відрекомендувавши свою знайому.
– Вона німфа? 
– Мавка.
– Мавка яка не має одягу? – побачивши запитання в очах Аї, Хель пояснила. – ти ж дівчина, тай дуже гарненька. Тому тобі необхідно щось вдягнути. Я не експерт у такому, але можу допомогти тобі.
– Хель, припини! – нагримав на неї Владлен. – Ти нічого не розуміеш.
– Що припини? Вона гарна дівчина. Якщо новоприбулі хлопчаки прийдуть сюди і побачать її такою, думаеш, вони не скористаються моментом? Думаеш усі такі правильні як ти?
– Хель, ти нічого не знаєш про мавок!
– Владлен, це ти нічого не знаєш! – Фиркнула Хель. – Нам беззахисним дівчатам дуже важко виживати у світі чоловіків. А в такому вигляді як Аї, то взагалі.
– Хель, Аї лісова мавка, вона не потребує одягу та захисту! Особливо в цій бібліотеці.
– Всі жінки потребують захисту! – наполягала на своєму Хель, продовжуючи спостерігати якими закоханими очима дивиться Аї на Владлена. – Зараз я начарую їй нормальний одяг.
– Хель, досить! – Підвищивши голос, Владлен схопив сестру за руку. – Досить! Просто припини і все!
– Нормальний одяг. – тихо сказала Аї, і в цю ж мить її шкіра почала покриватися корою та пелюстками, набираючи форми довгої сорочки. – Одяг!
– Ну ось! – заплескавши в долоні, Хель засміялась. – А ти тямуща! Думаю, ти мені подобаєшся. Ми можемо подружитись.
– Хелль. – повторювала Аї, посміхаючись до сестри Владлена.
– Так! Хелль!
– Ми вже підемо, Аї. – Видихнув Владлен, не розуміючи такого швидкого порозуміння між дівчатами. Він сів навпочіпки і почав збирати книги, які випустив зі своїх рук. – Нам час йти, Аї. Ти ж розумієш?
– Владллен. – Якось сумно видихнула мавка і простягнула свої руки перед собою. Її тонкі пальці перетворилися на тонкі гілки дерев, що потягнулися до книг. – Не йди! – Захопивши останню з книг, мавка віддала її Владлену.
– Вибач. – Видихнув він, відводячи сумні очі. – Вибач, Аї! Але не сьогодні. – важко зітхнувши, Владлен кивнув сестрі. – Хель, пішли! Нам час! Потрібно облаштувати твою кімнату! – і навіть не глянувши на мавку, широко крокуючи попрямував до виходу.
Хель якусь мить сумнівалася, але вирішила вчинити так як відчувала, і обійняла Аї, не забуваючи про безпеку. Очі мавки були сповнені невимовною тугою, майже на межі сльозотечі. 
– Він ще зайде до тебе в гості! – пообіцяла Хель. – Обовязково зайде, я його знаю.
– Хелль. – Зітхнула мавка і вся покриваючись корою, перетворилась на плакучу вербу.
– Обовязково зайде. – видихнула Хель, сумним поглядом оглядаючи вербу і побігла наздоганяти брата, що вже зник десь у темних коридорах академії.
 Хель не зовсім зрозуміла, що відбувалося між її братом та німфою, яка виявилась мавкою, але була впевнена що це було щось казкове. Вона знала, що Владлен ніколи не був звичайним хлопцем, навіть серед людей він вважався диваком, та зовсім не мав друзів. Єдиним його другом був капітан Дюваль, та й з ним вони не пересікаються так часто як раніше, адже їх дороги розійшлися. Про дівчат та цікавість брата ними Хель ніколи не чула і ніколи не помічала за ним нічого дивного. Все що було цікаво Владленові це книжки і науки. Він був захоплений світом до якого сама Хель не мала жодного інтересу.
Можливо Владлен не був зацікавлений у дівчатах, тому що йому подобаються хлопці? Хоча в деяких королівствах суворо карається така любов, існують ті що не заборонять різнобарвні відносини, як то гомосексуальні чи міжрасові змішання. Головне щоб ці відносини були взаємними і не мали нездорового відгалудження до тварин чи малолітніх дітей. 
 Міркуючи над тим, що сталося в бібліотеці, Хель не помітила, як звернула до невідомого коридору. Пам'ять відьми була ідеальною, тому вона запам'ятала дорогу до своєї кімнати, але все ж таки була необачною і звернула не туди. Їй потрібно було повернути направо до металевих сходів, а замість цього вона пішла прямо, де зустрілася з порожнечею та холодною тишею. Із темряви незнайомого їй місця доносився стогін. 
– Що ж, – видихнула Хель, прислухаючись до голосу, – Академія переплюнула навіть Чорний замок, якщо я змогла заблукати. – мить помешкавши, вона прийняла рішення, що не буде перевіряти чому і звідки стогне те що стогне. 
Хель швиденько розвернулася і поспішила повернутися до місця де зробила помилку. Вона памятала, що пообіцяла Владлену бути хорошею адепткою, тому не мала бажання перевіряти свою Долю, розгулюючи академією без брата. Бо невідомо де їй буде загрожувати розкриття чи небезпека. 
Завернувши за ріг вона вже збиралася прискоритись, як здригнулася усім тілом.
Знов врізавшись у кам'яну брилу, Хель намагалася погасити яскраві спалахи в очах. Цього разу вона трималася на ногах, не впавши на підлогу. Потираючи чоло та фирчучи непристойні слова собі під ніс, Хель кілька секунд не розплющувала очей. А заспокоївшись, підняла голову вгору, щоб роздивитись обєкт який зустрівся на її шляху.
На неї дивились холодні хижі очі. 
Проковтуючи сухий ком бентежності, Хель застигла на місці, не маючи змоги відвести погляду від холодних очей. Вона мов зачарована вдивлялась в сіру безодню, другий раз на день зіштовхнувшись з темним ельфом. Очі хижака блиснули від задоволення, а зініці звузилися. 
На губах темного ельфа з'явилась дивна усмішка, що більше нагадувала оскал хижого звіра. 
Не сумніваючись в тому, що від цього зіткнення не треба чекати нічого хорошого, Хель спробувала зробити вигляд, що нічого не відбувається і недооцінивши свого раптового зустрічного, прийняла спробу тихо обійти його. Зробивши кілька кроків, вона знов зупинилася, почувши тихий голос на рівні верхівки своєї голови.
– Не так швидко.
Відчуваючи себе загнаною у глухий кут, Хель приймає спробу втекти. Зриваючись з місця, швиденько підхопивши спідниці сукні, що так заважала вільно рухатись, вона робить крок вперед. Та не встигнувши зробити другого кроку, вона відчула дотик до свого живота. Чомусь зараз її охопив страх, що хвилями розкочується венами і вдаряє в саме серце. Прискорене серцебиття віддавало у скроні, стискаючи їх металевими лещатами.
– Йой! – зойкнула Хель, напружуючись усім тілом і стискаючі плечі. Вона була відірвана від підлоги і одним різким рухом перенесена з однієї точки в іншу. 
Після легкого переміщення, Хель знов була вільна, але все ще загнана в кут, не маючи можливості повторити спробу втечі. Змирившись з цим, вона притиснулась спиною до холодної стіни та виказала своє обурення. 
– Гей! Твою ж покійну землю! Нащо так робити?
Широко розплющеними очіма Хель дивилася на Катайра Дайре Адаель - другого принца шостого королівства, як назвав його Владлен. Вона таяла під хижим задоволеним поглядом і відчувала дивну слабкість, що перетворювала її тіло на слиз, який стікає по стіні. Під пильним поглядом сірих холодних очей її щоки залились рум'янцем. Шкіра палала полумям, в животі клубилися змії, розганяючи метеликів та знищуючи спокій. 
Привідкривши рота від захвату чи гіпнозу, вона завмерла і прислухалась до власного дихання. Дихала. Поки що дихала. Єдина думка яка осяйнула її струшену голову була про попередню зустріч з темним ельфом і недієвість заклинання яким вона його прокляла. Хель не могла збагнути в чому причина недієвості магії, адже вона користувалась прокляттям «недоторканності» і знала його ефективність. 
Тим часом, темний ельф скористався замішанням відьми і захопивши її зап'ястя в полон своїх сильних рук, притиснув їх до стіни, розвівши руки рудоволосої дівчини в сторони як на людському розп'ятті. 
Катайр Дайре Адаель був переконаний у тому, що з цією незнайомкою було щось не так. В першу їх зустріч він не відчув темряви, що була старанно схована чарами, сприйнявши цю оману за звичайну таємницю. Адже усім відомо, що не існує чаклуна чи відьми без скелетів у шафі, які вони старанно приховують під магічними завісами. 
Він був незадоволений своєю помилкою і недосконалістю сканування відьми, що виглядала занадто молодо для академії, та була занадто нахабною і дивною як для відьми з Піщаних земель. Катайр Дайре не здивувався тому, що в першу їх зустріч відьма спробувала накласти на нього якісь чари, але вони були недосконалими і не діяли на нього, як того очікувала дівчина.
Ця відьма була особливим екземпляром. Від неї несло темною магією, що була рідкістю серед відьом Піщаних земель, і цей факт викликав в ньому ще більші підозри. Темний ельф відчував бажання пізнати темряву, що лишень зараз вирвалась з-під контролю дівчини, збентеженої його нахабністю. Все що йому потрібно було б зробити, це викликати в відьми істинні почуття гніву, страху чи пристрасті, щоб вона повністю втратила здатність приховувати темну магію.
Хель прийшла до тями в ту мить, коли темний ельф зупинив свій погляд на її губах. Вона зрозуміла, що зараз станеться щось незворотне і втискаючись у стіну, спробувала звільнити свої руки, які були захищенні тканиною. Але сили виявились не рівними, як би вона не пручалася, а Катайр був сильший за неї, і не дозволив здійснити задумане.
Темний ельф схилив голову до відьми, хижо посміхаючись і примружуючи свої очі. 
Розуміючи, що зараз станеться щось страшне, Хель нервово сковтнула сухість у роті і видихнула в самісенькі губи Катайра:
– Не роби цього! – благала вона.  
Але це не допомогло. Темний ельф вислухав її і сильніше стиснув свої пута. Зап'ястя відьми звело від болю, а пальці почали втрачати чутливість від оніміння. Зрадницька хвиля бажання пекельним полумям охопила все тіло, а серце забилося в галопі. Катайр Дайре притиснувся до неї своїм тілом, ніби вдавлюючи її в стіну і опустився ротом на стулені губи відьми.
Заплющуючі свої очі і насолоджуючись миттю першого поцілунку, в голові Хель почався відлік. Відлік до моменту який вона ніколи не зможе забути. Її головною і напевне єдиною справжньою силою був дар поглинання чужорідної магії, особливо тієї яка зветься Життям. З самого маличку все чому її навчали батьки – це не дозволяти собі і іншим торкатись один одного.