Розділ третій. Частина перша.

Розділ третій про те як можуть уживатись різні істоти під одним дахом; про зустріч теперішнього з минулим та про обіцянку відьми не Піщаних земель.

Частина перша. Місце, в якому не існує магії.

Академія магії та магічних істот.

– О шостій?! – продовжувала дивуватись Хель. – Вечора. Так? – вона підняла голову на брата, що проводжав сумним поглядом професора, допоки той не розчинився у темряві. – То вечора чи ранку?
– Ох, сестричко, – зітхає Владлен, – заняття денної зміни починаються о шостій ранку, нічні о шостій вечора. А от прокидатися доведеться о пятій. – він подивився по сторонах і схопивши здивовану сестру за руку, потягнув її за собою. – Як ти примудрилася натрапити на цього некроманта? – Швидко перебираючи ногами та трохи плутаючись в спідницях, Хель все ще не могла прийти до тями. Вона опрацьовувала інформацію в своїй голові і категорично не погоджувалась з таким розкладом. – Треба придумати, як позбавити тебе його настирливості!
– О пятій ранку прокидатись? – продовжувала повторювати Хель. – о шостій заняття! Ранку! Це ж пекельно несправедливо!
Юна відьма звикла спати скільки їй заманеться, лягала спати засвітання, а прокидалася після обідин. Хель не пам’ятає жодного разу щоб вона прокинулася світанковим ранком. Тому така новина дуже сильно нажахала її, не даючи можливості тверезо сприймати слова Владлена, що був стурбований її непевними знайомствами з місцевими зірковими адептами.
– Я сама впораюсь з тим некромантом!  – гордо заявила Хель. – А от як я повинна прокидатися так рано? Це ж ненормально!
– Хель, ти звикнеш!
– Як можна звикнути до такого?
– Як усі звикають, так і ти звикнеш, сестро! Ти ж сама хотіла втекти з дому, тепер звикай до норм та правил академії. – Владлен різко завернув за ріг, де були широкі сходи, по яких вони піднімалися не так швидко, щоб Хель мала змогу дихати, адже вона була вдягнена зовсім не звично для самої себе. – Ти, Хель, як ти!
– Гей, я ж просила! Не Хель, а Айлін! – ледве не задихаючись, вона відпустила спідниці і поморщила носик. – І що в цьому некроманті такого страшного? Ти ж знаєш, що я не пальцем роблена. – вона показово відмахнулась рукою. – Я взагалі нікого не боюсь!
– Айлін, – Владлен подивився на сестру і хотів було пропустити цю розмову, але вирішив, що краще зараз ніж потім. Бо у випадку з його сестрою потім може бути запізно. – Кіль - Ахам Ді Ілбрек не простий некромант, – тихо продовжував Владлен, пропустивши пару задумливих адептів у чорних балахонах, що щойно зустрілись на їхньому шляху. – Він найкращий на своєму курсі і один з найкращих у всій Академії. До того ж славиться своїм мерзенним характером та перманентною моногамністю. Полюбляє відьом і чародійок. Він не приймає відмов, і добивається свого за всяку ціну! А як я зрозумів, ти його зачепила за живе і тепер він не відчепиться від тебе, допоки не отримає бажаного!
– Ні! – категорично заявила Хель, не вникаючи у сутність слів її брата. – Це він мене зачепив! І взагалі, кого я тільки не зачепила! – фиркнула вона, втрачаючи витримку і втомившись блукати коридорами, що помітно змінювались. 
В одну мить темні коридори посвітліли і наповнились ароматом духмяних трав, що нагадували їй затишний дім з його неймовірно розслаблюючою ароматною атмосферою. Адже мама любила проводити ароматичні освячення Чорного замку, тому духмяні мотиви у повітрі були звичним явищем.
– Про кого ти говориш, сестро? – здивувався Владлен, зупинившись біля витягнутого вікна.
– Про темного ельфа. – гордівливо відповіла Хель. – Я обігріла його легким заклинанням за те, що він вискочив на мене зненацька! 
– Якого ельфа? – Владлен дивився на сестру зацікавлено, але вже розумів, що то був не простий ельф, адже з везінням його сестри на простого ельфа вона не могла натрапити. – Опиши мені його!
– Ем-м, – Айлін почухала потилицю і напружилася, згадуючи будь-яку цікаву деталь. – Високий такий. – вона підняла руку над головою, зазначаючи наскільки той темний ельф був заввишки. – А ще на його тілі були біло-блакитні візерунки. Чорне волосся. Сірі очі.
– Хель, що саме ти зробила цьому ельфу? – в голосі Владлена з’явились нотки напруження, адже він зрозумів про кого йдеться мова. Бо такий екземпляр, якого описала його маленька сестра, був єдиним в академії та можливо і у всьому Пятиземеллі.
– Що зробила? – не сприйнявши до уваги зміну в голосі брата, Хель продовжила пояснювати. – Я поспішала за фейерверками, а він вистрибнув на мене зненацька, я впала, – вона розгублено поводила очима по сторонах і торкнулася долонею чола, згадуючи зіткнення з темним ельфом. – я була зла на нього, а після того як він схопив мене за руку, я наклала на нього чари пам’яті дотику, щоб більше не чепав мене! – вона видихнула. – І все! Я не проклинала його, хоча треба було.
– Більше ніколи, чуєш, Хель, ніколи не застосовуй заклинань або прокльонів, якщо не знаєш з ким зіткнулася! – наказовим тоном попереджає Владлен. – Ти не можеш цього робити! Не смій цього робити! Ми не в Чорному замку, ми вже не під захистом батька і матері! Не забувайся, що закони діють! І за законом ти можеш бути покарана! Не можна використовувати магію задля розваг!
– А з ким я зіткнулася? Ти ж впізнав його? – наївно поцікавилась Хель, знову пропускаючи мимо вух важливі зауваження брата. – Хто цей темний ельф? І як ти знаєш, що саме він - це він?! Ти ж не можеш знати усіх адептів в цій академії. Чи можеш?
– Я знаю усіх. – тихо відказує Владлен і продовжує крокувати в потрібному напрямку, стискаючи сильніше сувії, що дав йому професор Рандольф. – Той дроу це другий принц шостого королівства у Чорних землях. 
– Ще один з наших земель, – пожвавішала відьма, – і я про нього ні слухом, ні духом! – Владлен не здивувався радості сестри і пояснив:
– Катайр Дайре - закликач духів. Єдиний в академії з рідкісним для дроу чорним волоссям! Так само як і Ілбрек найкращий на своєму курсі і один з найкращих в Академії.
– І що з того? Тебе послухай, так тут одні найкращі з найкращих один на одному сидять. 
– Так воно і є, сестро. В цій академії навчаються найкращі з найкращих Пятиземелля. – підтвердив Владлен. – А ще він найкращій друг Ілбрека. Але це секрет.
– Серйозно?! – простогнала Хель, дивуючись такому відкриттю. – Як таке можливо?!
    Міжрасова дружба у П’ятиземеллі не була розповсюдженим явищем. З давніх давен раси намагалися тримати чистоту, як то кровну так і інтелектуальну. Склалися дружні пари між деякими з рас, але в більшості своїй вони були ворожими. Більшість як нижчих так і вищих представників ненавиділи один одного і намагалися передавати таку характерну особливість усім наступним поколінням, тому дружба чи кохання між різними представниками рас була майже заборонена.
    Хель дійсно здивувалась почувши від Владлена таку новину, адже дроу та некроманти хоч і мають щось схоже у магії та культурі, та не є расами - приятелями між собою. Є виключення з правил, як от професори академій, чи високопоставлені персони – представники сімей і королівств. А молодь хоч і була завжди прогресивною, та все ж не могла позбутися традицій та вірувань, що були викарбувані на серці.
    – І звідки така впевненність що вони друзі? – поцікавилася Хель, – ти ж не дружиш з ними?
– Я не маю друзів. – нагадав Владлен. – але я знаю багато чужих таємниць, тому попереджаю тебе про тих двох. – і більш твердо акцентуя увагу на своїх словах. – І ці двоє, так само як і ти числяться на спеціальному факультеті!
– Весело. – Видихнула Хель, розгублено оглядаючи трав’янисту підлогу, на якій де ні де виглядали маленькі жовті квіточки. – А що за напарник у мене буде?
– Архімаг.
– Архімаг?! – дивуючись ще більше, вона перестрибнула ледь помітну квітку і вхопилася за руку брата, що здригнув губами у посмішці, скучивши за чудернацькими звичками сестри, що вміла турбуватися про все живе.
– Наймолодший архімаг, що тільки вчиться контролювати свою силу. – вони зупинилися навпроти останньої кімнати у спальному крилі. – Ти впораєшься з новим життям, сестро?
– Впораюсь! – запевняла Хель, граючи бровами та не відриваючи очей від старих дверцят, що ледве трималися на гачках.
– Сподіваюся, що впораєшься. – зітхає Владлен і відчиняє двері в кімнату. – Ми прийшли!
– Ці двері такі старі, що торкнувшись їх ще раз вони можуть обсипатися. – пробуркотіла Хель, переступивши високий поріг, слідуючи прикладу брата, що щойно зник у темряві.  
Запаливши свічку, Владлен зробив кілька кроків і поставив її у спеціальну скляну затвірницю, що стояла на маленькому підвіконні. Невеличка кімната наповнилася тьмяним світлом. Затхлий запах, який стояв тут, дратував своєю нудотністю. Свіжого повітря не вистачало навіть для однієї особи, а пил, що піднявся від присутності неочікуваних новосельців сліпив очі. Та Владлен був звиклим до такого, а от його сестра – ні. Починаючи кашляти, Хель прикрила рот долонею і скривилась.
– Не дивись на цю старість з огидністю. – підбадьорував Владлен. – Ці двері можуть витримати навіть вогонь дракона та не відкриються! Вони зачаровані. 
– Мені від того не леше. – пробурмотіла Хель.
Невелике приміщення, що звалося кімнатою було умовно придатним для ночівлі з мінімальною кількістю зручностей: ліжко біля стіни, маленький столик з двома стільцями та маленький килимок, що був віцвілим. Вікно завішане рваною завісою із темної тканини ледве нараховувало розмір чотирьох долоней дорослого чоловіка. 
Справа від ліжка майже біля дверей, Хель помітила невеликий отвір і підняла праву брову.
– Там вбиральня. – пояснив Владлен. – Приберешся трохи і можна буде жити.
– А де ванна кімната чи баня?
– В академії є загальні лазні, – він кивнув сестрі. – Ти впораешься!
– Легко сказати. – Кривлячись від усього що впадає у око, Хель краечком чобітка легенько торкнулася килима, з-під якого виповзли кілька комашок, які були не менш здивовані і засмучені ніж вона. 
– А кращого нічого не було?
– Це єдина вільна кімната у нашому крилі. – посміхнувся Владлен. – Трохи згодом, як захочеш, то тебе переведуть до спального крила відьом.
– Ми у крилі цілителів?
– Моя кімната перша коридором.
– Так може, я в тебе житиму? – радісно пропонує Хель, і зітхає, розуміючи за виразом брата, що це дурна пропозиція.
– Нам необхідно взяти книги, щоб ти розпочала навчання. – Владлен розгорнув сувій і поводивши по його змісту очима, зітхнув. – За розкладом з завтрашнього дня ти маєш відвідувати заняття на факультеті чарівництва. Це буде твоя основна програма, яку ти маєш пройти та знати досконально! – він відкинув папір на стіл і розгорнув другий. – Скоріш за все завтра професор Рандольф познайомить тебе з архімагом і проведе роз’яснювальну бесіду. Ваш факультет працює у особливому режимі. До того часу як почнуться спеціальні завдання, ти повинна старанно вивчати всі науки, і розвивати свою
відьомську магію. Тобі є що надолужувати, сестро!
– Братику, а ти впевнений, що мені необхідно все це? – вона схопилася руками за голову, лишень раз зазирнувши у сувій, що лежав на столі. Там було занадто багато написів, що навіть не прочитавши їх, Хель жахнулася.
– Так, Хель, чи краще сказати Айлін! Ти сама обрала цей шлях. – кивнув Владлен. – Чи може, хочеш повернутись додому?
– Ні! – різко відповіла вона та підійшовши до брата, обійняла його. – Я хочу відпочити. Втомилася тікати.
– Спершу справи, а вже потім відпочинок! – поцілувавши сестру, Владлен посміхнувся. – Пішли, покажу де у нас їдальня, підкріпишся та підемо у бібліотеку. Не можна розслаблятися, бо це твій єдиний шанс залишитися в академії. І тобі треба багато чого прочитати, щоб бути готовою до першого тижня навчання, і до перших заліків та іспитів.
– Пішли. – опустивши голову і, шморгнувши носом, Хель неохоче послідувала за братом.
Йдучи коридорами академії, що дуже часто здавалися завузькими, Хель неохоче роздивлялася стіни декоровані різними картинами, з яких за нею спостерігали задумливі очі магічних істот. Підлога змінювалась хаотичністю вистелення, мрамур перетікав у соломяний насип, а дерево перетворювалось на камінь устелений килимами. 
Намагаючись встигати за розмірним кроком брата, Хель інколи плуталася в спідницях, бурчучи собі під ніс недоречні для юної особи слова. Вона підхоплювала тканини плаття, дозволяючи собі впевнено переступати пороги та спускатися чи підніматися сходами, та все ніяк не могла дочекатися, коли ж вони прибудуть у пункт призначення.
– Давай просто в портал зайдемо! – нестримано вигукнула вона, і застигла на місці, не маючи змоги чи бажання продовжувати безглузді заплутанні блукання.
– Сестро, ти заморилася? – Владлен дивився на молодшу сестру і глузливо посміхався. – Ти пройшла таке складне випробування і не заморилася, а йти до їдальні занадто важко?
– Таке ото. Випробування зовсім не було складним. – гордівливо заявила Хель і зробивши глибокий вдих, рішуче підійшла до брата. – Мені набридла моя сукня. – більш тихо сказала, озираючись по сторонах.
– Ага. – з розумінням видихнув Владлен. – Так і є.
– Якщо всі випробування будуть такими як це, то я не знаю про яку таку елітну надзвичайну академію йдеться мова.
– То я поясню тобі, Хель.
– Айлін! – нагадала вона, обурено розціпивши пальці і відпустивши спідниці. – я повинна звикнути до цього імені!
– Я поясню тобі, Айлін. – повторює Владлен і не зводячи своїх очей з зацікавленого погляду сестри, говорить досить сухо. – Тобі дійсно пощастило, що ти сподобалась Кіль-Ахаму і він дозволив тобі винести книгу з бібліотеки.
– Ну, може й так. – погодилась вона.
– Я впевнений, що ти б змогла розібратися з тими адептами, що знаходились в бібліотеці. Можливо ти б трохи заморочилась, але використавши свої таланти чи дар, змогла б це зробити. – відьма задоволено посміхається і киває, погоджуючись з припущенням брата. – Я припускаю навіть те, що ти змогла б впоратися і з хранителем бібліотеки.
– Хранителем? – Хель намагалась зрозуміти, що вона пропустила і чи дійсно не побачила якогось там хранителя. – Що за хранитель?
– Кожна бібліотека має свого хранителя, хто оберігає та піклується про книги та сувії, що мають в собі безмежні знання. Хранителі не допустять винесення рідкісних книжок за межі бібліотеки, особливо якщо особа не має на то дозволу, – пояснює Владлен, – А от чи ти б здолала прокляття книги, це невідомо.
– Яке таке прокляття? – брови відьми поповзли вгору, а рот привідкрився від щирого здивування.
– Усі книги, сувії, пергаменти, що несуть в собі таємні знання – прокляті. Вони не можуть бути винесені за межі бібліотеки без особливого дозволу. Дозвіл може надати особа, що прочитала їх. Розумієш до чого я веду?
– Ну мабуть розумію, та не настільки. 
– Тому Кіль-Ахам Ді Ілбрек один з найкращих, бо має знання яких не мають більшість представників його раси чи факультету. – знизав плечима Владлен. – Він читав книгу «Забуття», тому ти змогла її винести. Адже він дозволив тобі взяти книгу?
– Ох, то он воно що, – зніяковіла Хель. – зараз доходить до мене. – вона часто закивала головою, намагаючись правильно сприйняти інформацію, – То він дійсно такий крутий як ти кажеш. Так, він дозволив мені винести книгу.
– Тут кожен другий такий крутий як і Кіль-Ахам. – зітхає Владлен і розпливається в посмішці.
– Ну, – на мить задумавшись, Хель посміхається у відповідь. – То він наче і симпатичний, якщо прийняти до уваги його, – вона не встигла закінчити свою думку, бо коридорами академії рознісся колокольний дзвін. 
Від такого гучного і незвичного звуку Хель здригнулася всім тілом, зажимаючи голову в плечі, після того як від несподіванки підскочила на місці і подивилася на брата, що навіть не поворухнувся і явно був задоволений її переляком. 
Тричі пробив колокол і настала тиша.
– Що це було? – питається вона, прийшовши до тями.
– Сповіщення, що настала третя година по опівдні.
– Що?! 
– Це такий собі годинник, сестро. Колокол б’є кожні три години.
– То всього пройшло кілька годин з мого прибуття?! – вона схилила голову набік і розсміялася. – Оце так, я встигла скласти іспит навіть не до вечора!
Владлен не відповів. Він зітхнув, подивився на сестру що раділа тому, чому сама не розуміла і покрокував до останніх сходів, які вели на нижній поверх, саме туди звідки доносились аромати запашного хліба та трав’яні прянощі. Владлен знав, що дуже скоро, можливо навіть і завтра, самовпевненність його молодшої сестри розвіється. А до того часу він дозволить їй насолоджуватися моментами радості, які вона знаходить на рівному місці.
Чим ближче вони наближалися до їдальні, тим людніше ставало довкола. Нарешті, Хель побачила, що у стінах Академії є справжнє життя та рух. Та все ж кілька професорів чи магнес, та кілька адептів, яких відьма ще не могла розрізнити, не могли викликати в ній тих емоцій, як квітник схований за дверима, перед якими по обидва боки красувалися дві величезні колони зі слонової кістки.
Владлен з усмішкою поглянув на сестру, що знов привідкрила рота від захоплення, та приклавши силу, відчинив величезні дубові двері, на яких було вирізьблено чудернацьки малюнки, що нагадували собою руни. Якщо врахувати розмір і висоту дверей, то можна зробити припущення, що вони розраховані не на простих істот, а на велетней, якими могли бути тролі.
– Мати моя жінка! – видихнула Хель, не відриваючи очей від особи, що зустрічала їх при вході в приміщення, звідки долинали голоси та аромат їжі.   
Велетенський троль розміром зі слона також зацікавлено дивився на новеньку відьму, що просто витріщалася на нього без огиди та з неймовірним захопленням в очах. Він-то чи вона було складно зрозуміти, бо тролі мають гендерну специфічну особливість – не вирізнятися статевими відмінностями, але судячи з рожевого фартуха та чепчика можна сміливо припустити, що це жіноча особа.
    – Хто така? – сиплим голосом запитала трольчиня, посмикуючи своїми гострими вухами.
– Адептка Айлін. – повідомляє Владлен, – Спеціальний факультет професора
Рандольфа. 
– Є така! – киває трольчиня і вказує покрученими пальцями у бік столів. – Хай проходить!
– Дякую пані Фу! – Кивнув Владлен у відповідь, підморгнувши трольчині. – Ходімо, Айлін!
– Приємно познайомитися! – Хель робить вітальний жест рукою, щиро посміхаючись та біжить слідом за братом, що вже пройшов вперед на кілька метрів.
    На новоприбувших адептів, що досить швико крокували до центру зали, в більшості не звертали увагу, у той час як сама Айлін з цікавістю розглядала все навколо, пробігаючи очима по різносортних адептах, які були зайняті своїми справами. Хтось з них вів бесіди між собою, хтось споживав ароматну їжу, а хтось просто насолоджувався відпочинком на лавці.
За розмірами їдальня була наближена до тронної зали з білими стінами та височенною стелею, сірою кам’яною підлогою та прямокутними вікнами, на яких барвистими кольорами були розписані квітучі сади, що змінювались пейзажами пустель та лісових хащів. Аромати запашних напоїв та страв буквально зводили з розуму та наповнювали легені киснем, що було дивним і явно пов’язано з магією. В цілому створювалось враження, що приміщення безрозмірне і може вмістити в собі необмежену кількість люду та різносортних велетнів чи звірів. 
Сама ж кухня, де проходив процес приготування їжі та напоїв, була відкритою і дуже добре проглядалася. Центром чи своєрідним алтарем у ній були три великі печі, в яких палав вогонь. Усі вони були ретельно вибілені та прикрашені декоративними розписами в поєднанні з витинанками та розмальовками з кольорового паперу. Безліч кухонного начиння висіло в повітрі навколо робочих поверхонь та самих печей, ніби живучи своїм життям. 
Єдиним роздільним пунктом між самою залою та кухнею був продовгуватий дерев’яний стіл з якого і проходила роздача їжі та напоїв. Там же Айлін побачила чотирьох схожих один на одну гномих у чудернацьких капелюшках та фартухах рожевого кольору. Саме вони приймали замовлення чи забаганки адептів, та видавали їжу, яка готувалася ще однією трольчинею.
Айлін роззявивши рота дивилася як вправно робить свою справу велика зелена істота, що є рідкістю та вважається вимираючим видом. Адже тролі вже кілька століть знаходяться під захистом раси гномів і внесені у список «Синьої книги» як офіційно зарестровані істоти, що підлягають бути недоторканими. 
Але й наявність тролів не була настільки заворожучою та цікавою, як осередок різноманітних істот, які з історії свого виникнення вважаються ворогуючими між собою. Кого тут тільки не було! Очі розбігалися у різні сторони, щоб роздивитися усі присутні види: люди, вампіри, друїди, маги, відьми, некроманти, можливо й перевертні, ельфи темні та світлі.
– Айлін! – Хель здригнулась, і прийшла до тями, відчуваючи дотик брата, що помітив нездорову зацікавленність своєї сестри. – Пішли швидше. Досить привертати до себе непотрібну увагу!
– Ага! – Кивнувши Владлену, Хель знов підхопила спідниці і пришвидшила крок, зрозумівши на що саме натякав її брат.
Деякі з адептів, помітивши рудоволосу дівчину, що крокувала поряд з відомим на всю академію цілителем, також несоромлячись дивилися на неї. Їм було цікаво дізнатися, хто вона і чому саме цілитель супроводжує її. Чи не є вона особливою персоною, на яку неодмінно треба звернути увагу, чи є конкуренткою для них, чи можливо отримати від неї вигоду.
– Владлене?! – Вигукнула грубим, навіть чоловічим голосом одна з гномих, коли цілитель підійшов ближче до столу, що розділяв залу їдальні від самої кухні. Вона розвела свої пухкі ручки у сторони і посміхнулася. – Як давно ти до нас не заходив! Я так скучила за тобою!
– Так, давненько. – видихнув Владлен і, перегнувшись через стільницю, обійняв свою знайому.
– А це хто з тобою? – Запитала гномиха, перевівши очі на невідому їй відьму та привітно посміхнулась. – Така миленька.
– Моя кузина Айлін. – представляє свою супутницю Владлен, і притримуючи її за лікоть, підтягує до себе. – Вона лише сьогодні вступила до Академії.
– Твоя кузина?! – здивувалася гномиха і зареготала. – Яка гарненька! Подивіться! Чи не так?! – продовжуючи радіти, гномиха звернулась до своїх колег, що підхопили її захоплення та дружньо зареготіли.  
Соромлячись такої незвичайної реакції на власну персону та манірно усміхаючись їм, Айлін затріпотіла віями.
– Це пані Мірі-моль, – відказав Владлен, представляючи свою знайому сестрі. Усміхаючись їй більш м’яко, Хель переводить погляд на інших гномих. Вони всі виглядали однаково: пухкенькі на перший погляд, з розвиненими руками, та каштановим волоссям різних відтінків. Одягнені в рожеві чепчики та фартухи. – А це її сестри: Тірі – моль, Толлі- моль, Лілі-моль. І пані Гу. – Владлен кивнув у сторону трольчині, що тільки-но поставила у піч величезний казан з картоплею.
– Дуже приємно! – присівши в легкому реверансі, Хель посміхнулась кожній з представлених їй особин. Вона намагалась вжитися в роль і бути відьмою з Піщаних земель, щоб не підвести свого брата. Гномихи оцінили зусилля відьми, яка виглядала як уродженка півдня, але була досить дивною як для представниці свого виду. Вони голосно розсміялись, чим привернули до себе усю увагу відвідувачів їдальні.
– Нагодуйте, будь ласка, мою кузину. – просить Владлен, і бере в руки заздалегіть підготовлену і простягнуту пані Мірі-молль тацю з їжею. – Дякую!
– Дякую! – повторюючи за братом, Хель посміхається і йде за ним до вільного столика.
Не встигли вони усістися за третім столом зліва від стіни, як почувся знайомий їм голос:
– Моя відьма! – нахальний голос некроманта лунав позаду, варто було Хель опуститися дупою на дерев'яну лавку. Здригнувши плечима, вона з сумом в очах подивилась на не менш здивованого Владлена і скривила губи. – Ну привіт, моя відьмочка Айлін! – зухвалець розтягував бліді губи у посмішці, що злегка осяяла його хворобливе обличчя, та усівся поруч з рудоволосою відьмою. Він опусктив свою руку на її плече, і владно притиснув до себе.
Гучно обурюючись, Хель вже не могла стримуватись і прийняла спробу встати з лави, але хватка некроманта лише посилилась. Її прагнення визволитися з його обійм було зруйноване. Але вона не збиралась терпіти такого поводження з собою і, повернувшись обличчям до некроманта, обережно торкнулась пальцями його грудей, пробігшись очима по чорній мантії вільного крою.
«На порожній землі, на випаленій траві. У лісі і пустелі та на гірській рівнині.
У снігах і на вітрах, у морі та болотах. Не знайти тобі спокою, я стану твоїм горем.
Захочеш мене торкнутися, обійняти чи посміхнутися, не зможеш повік! Будь ти
некромант чи простий чоловік!»
    Хель була задоволена собою і майже розправила свої плечі та гордівливо вскинула підборіддя, але вже за кілька секунд зрозуміла, що щось пішло не так. Прокляття повинно було відштовхнути некроманта від неї, і не дозволяти йому торкатися її без дозволу, але нічого не змінилося. Рука набридливого хлопця все ще була на її плечах. Загроза все ще була занадто високою, пальці некроманта ледве не торкалися її оголеної шкіри в кількох місцях. 
– Відьмочка, а що це ти вирішила на мене заклинання навести? – Пошепки питається некромант, не втрачаючи своєї веселої посмішки. Його зелені очі спалахують вогнем, а пальці помірно стискають шкіру відьми, навіть крізь тканину сукні. – А тобі не сказали що їдальня - це друге місце в академії де немає доступу магії? Тут діють інші чари! Бачиш, моя маленька відьмочка, – Каді простягає вільну руку і, притискаючись до Хель, змушує її дивитися за його вказівним пальцем. – Це тролі та гноми. І в їхньому закладі для звичної магії немає місця! Ти не перша, хто намагається змінити Долю!
– Кіль-Ахам, – спокійним голосом звертається Владлен, стискаючи пальці в кулаки. – Тут немає магії, але є я! І я не подивлюся на твій статус та належність до королівської родини!
– І що ти зробиш? – з насмішкою цікавиться некромант, прибираючи свою руку з плеча відьми.
– Я, – стримано розриваючи кожне слово, Владлен наголошує. – Розмажу тебе по стіні, якщо не відчепишся від моєї кузини!
– У-у-у! – простогнав Кіль-Ахам, – Страшно-то як! – в його голосі прозвучала насмішка. Некромант посміхнувся і упираючись долонями в стіл, дуже повільно підвівся з лави. – Давай перевіримо хто з нас сильніший без магії! Ти - поріддя звичайної людини, чи я?
Витримавши невелику паузу, Владлен повторює за некромантом кожен рух і також повільно підводиться з лави. Його лице залишається безємоційним як завжди, а от очі дивним чином виказують ненависть та призрення до сильного створіння, що так нахабно поводить себе з його сестрою.
Некромант не міг нікого здивувати своєю поведінкою. Він як завжди був знахабнілим і зарозумілим, особливо з тими, хто не мав чистоти крові чи магії, а таких представників в академії було досить багато. Кіль-Ахам мав свої скелетів в шафі і знав, як почуваються усі ті немічні, але нічого не міг подіяти зі своїм корінням, тому повинен був постійно підтверджувати свій статус.
– Слухай, ти! – не витримавши, Хель схопилась з-за столу, рикнула на блідого хлопця і штовхнула його з усією своєю дівочою силою.  
Від несподіванки Каді втратив рівновагу і перекинувшись через лаву, впав на підлогу ногами догори. Тупий звук від зіткнення спини некроманта з кам’яною плитою викликав непідробний інтерес адептів найближчих столиків, і задоволений смішок відьми.
– Айлін, мовчи! – Владлен опинився поруч з сестрою за кілька секунд і знов заховав її за своєю спиною, розуміючи на які неприємності підписалася його зарозуміла сестричка.
– Хто порушив спокій? – прогарчала якась істота незадоволеним та басовитим голосом. Виглядаючи з-за спини брата, Хель посміхнулась, побачивши суворого гнома, що біг до них з кухні, розмахуючи сокирою.
Миленький як для гнома дядечко зупинився напівкроку від бешкетників, насупив свої густі брови, та немигаючим поглядом оглянув трійцю. Його довга борода була заплетена в безліч тонких кісок, на кожній з яких висіли маленькі бубонці, що дзвінко дзиленчали при рухах. 
– Хто?! – заревів він, і Хель злякано шмигнула за спину брата.
– Шановний Го-толь, – звернувся Владлен, виявляючи найвищий ступінь поваги, не відводячи погляду від очей гнома. – Сталося непорозуміння. Ми вибачаємося за
занепокоєння!
– Владлен?! – дивується гном і розпливається у добрій посмішці. – Ха-ха, мій хлопчик! – Він кидає сокиру на підлогу і, роблячи кілька важких кроків, підходить до
Владлена ближче і обіймає його. – Як я радий тебе бачити!
– І я радий! – Владлен нахиляється вниз, і притримуючи гнома за плечі, хитається збоку вбік.
Поки усі відволіклися на гнома - охоронця правопорядку в їдальні, Каді тихенько підвівся на ноги. Він був розлючений, та всім своїм виглядом виказував це, і явно не збирався спускати юній відьмі такого нахабства та глузництва. Такої ганьби він не міг пробачити жодній істоті, жодному адепту, а тим паче маленькому дівчиську, що лишень сьогодні вступило до академії.
– Відьма! – проричав некромант. – Тепер ти будеш моєю, хочеш ти цього чи ні! – він простяг руку до Хель і зло посміхнувся. Його очі стали мутно-зеленими і наповнились болотною яскравістю.  
Хель розгублено дивиться то на брата, то по сторонах і повільно робить крок назад. Вона усім своїм видом показує, що не збирається здаватися. За ними все ще спостерігають кілька десятків очей адептів, що не зовсім звикли до такого драматичного спектаклю, знаючи, що ще жодна відьма не змогла відмовити Кіль-Ахаму, а тим паче, жодна жіноча особа не противилася його напору.
– Іди сюди, моя маленька Айлін! – прошипів Каді, і кинувся до неї з обіймами.
– Що ж ти причепився до мене, нечистий?! – заверещала Хель, і підхопивши спідниці сукні так високо, що аж привідкрила свої стегна, заскочила на сусідню лавку. – Та щоб тебе черви пожерли! – продовжуючи галасити, вона перестрибнула на стіл, розлякавши трійку адептів, які насолоджувалися поїданням картоплі.
– Айлін! – навздогін викрикнув Владлен, побачивши що утнула його сестра. Її нестримана поведінка знову наробила біди і ось-ось розвіє таку хитку іллюзію, що вони створили за для її спасіння.
Хель не хотіла зупинятися, вона вже відчувала присмак пригод та силу змагання і перестрибуючи зі столів на лавки і назад на столи, бігла вперед до виходу. Вона сподівалась, що вибігши з їдальні, зможе скористатися магією і накласти на надокучливого некроманта закляття, яким захиститть себе від його настирності.
– Стій, відьма! Наздожену, гірше буде! – гарчить Каді, з задоволенням повторюючи маршрут втікачки. – Ти ж сама робиш собі гірше!
– Гори в Пеклі, поганка зелена! – Огризнулась Хель, на хвильку озирнувшись назад. І тієїж миті, підслизнувшись на чомусь, зірвалася з краю столу. – А-а-а!
Падаючи, вона розмахувала руками, і різко заплющила очі, коли стеля помінялася місцями з підлогою, стіни перекосило і настало розуміння, що удару не уникнути. Вона була готова до болю, але все ще намагалася пом’якшити його. Дівоче злякане серце відгулом билося в її голові, заглушаючи собою всі навколишні звуки і крики. Голоси адептів спотворилися, сміх зник, а і без того голодний шлунок скрутило у спазмі.
– Впіймав! – у той момент коли Хель повинна була пересікти лінію паралельну лавці та гупнутися на підлогу каменем, їй почувся приємний голос зовсім близько біля обличчя, невагомість і відчуття всім тілом чиєїсь підтримки.
– Не чіпай мою відьму! – прогарчав некромант, обурений нахабністю одного з ненависних йому адептів. Каді різко зупинився на столі і спригнув з нього, опинившись біля його відьми і її рятівника.
– Не чіпаю. – спокійно відповідає молодик, і обережно опускає врятовану ним дівчину, що лишень зараз наважилась розплющити свої очі.
На здивування Хель, і не лише її, рятівником виявився досить гарний хлопець, роками не старший за Владлена. Високий. З густим шоколадним волоссям заплетеним у тугу косу, і очима кольору смаженого каштану, що по-доброму і з цікавістю дивились на відьму. На його губах спалахнула посмішка, а на підборідді з'явилась ямочка, коли Хель мимовільно посміхнулася до нього.
Вона пробігла очима по гострих вилицях хлопця і потужній шиї, що роздувалась своїми венами. Звернула увагу на красиві сильні руки обтягнуті смаглявою шкірою та покриті малюнками стародавньої мови. Молодик спокійно стояв на місці, розслабивши широкі плечі, та граючись пальцями безліччу бусин і медальонів, що вкрашали його груди, дивився на Хель. 
– Заберись від моєї відьми! – прошипів Каді і штовхнув хлопця, що навіть не поворухнувся від такого випаду, явно переважаючи вагою свого супротивника. – Не смій торкатися її своїми ручищами! – На таку заяву молодик лише ширше посміхнувся і опустив руки в кишені зелених штанів. Туніка на його тілі була трохи прозорою, тому Хель змогла помітити кілька зарубцевілих шрамів. – Це тільки моя відьма!
– З якого такого часу я стала твоєю? – пирхнула Хель, розвертаючись до некроманта. – Зовсім оскаженів, умертвень?
– Відьмочка, не смій мені огризатися на очах цих пнів! – приглушено прогарчав
некромант, простягаючи до неї руку. 
– Відчепися від мене! – Відскакуючи вбік, Хель на розмах б'є його по зап'ясті, від чого Каді кривить губи.
– Не відчеплюся! – обурюється він та приймає чергову спробу схопити відьму.  
Здуваючи пасмо волосся, що впало на очі, Хель встала в оборонну стійку. Швидко пробігши довкола очима, вона поглядом знаходить Владлена, що йде до них, пробираючись крізь натовп роззяв. Стиснувши пальці в кулаки і припустивши голову підборіддям до шиї, Хель вже готувалась нанести удар зухвалому некроманту.
– Я попереджала! – прошипіла вона, і з останніх сил стримуючи свій норов, змінила  плани. Замість того щоб натовткти симпатичну хоча і бліду пику некроманта, Хель вдаряє ногою по його ногах. Її пальці зводить від болю, а на очі накотили сльози, адже вона забула, що чобітки з м’якої матерії і не захищають ніг так як повинні.
Натовп роззяв тільки і встигав охати і ахати, зітхати і видихати! Хтось пошепки обговорював незвичну ситуацію та таку необачність новенької відьми, а Каді не менш шокований неочікуваним стусаном, підстрибнув на місці і потер долонею зашиблену ногу. 
Хель відвела погляд на стелю і лише тріумфально цокнула язиком, задоволена собою. Вона заспокоїлась і подивившись на свого рятівника привіталась:
– Привіт. – молодик мовчки усміхнувся до неї, і кивнув у відповідь.
– Айлін, ти як? – стурбований голос брата та його тепла рука на її плечі, дали можливість розслабитись і змусили відьму почервоніти від смутку перед незнайомцем, що продовжував дивитися на неї зацікавленим поглядом.
– Нормально. – прошепотіла вона.
– Підемо звідси як скоріш. – тихіше каже Владлен і взявши сестру за руку, тягне за собою. Хель з сумом дивилась у бік свого рятівника і вже за мить зітхнула, бо її погляд перехоплює некромант, усім своїм видом показуючи, що не спустить їй цього з рук і помститься досить скоро. – Будеш їсти зі мною поки все не забудеться!
– Та годі тобі, Владлене! – обурено смикаючи рукою, Хель намагалась звільнитись від мертвої хватки, що стискає її зап'ястя. – Я нормально хотіла поїсти, поки цей нечистий не зіпсував все! Ти ж сам бачив, що я його не зачіпала!
– Так, ти не винна. – погоджувався Владлен. – Я розумію це, але ти привертаєш до себе зайву увагу! Твоя поведінка не відповідає твоєму зовнішньому вигляду!
– Але це не я, а цей, той, як там його, Кіль-Ахам!
– Все одно, пару днів, поки все не вляжеться, будеш їсти в моїй компанії подалі від основної маси адептів! – вийшовши з їдальні, Владлен зупиняється біля потаємних дверей, прихованих у темряві лівої колони. – Я скоро поїду з Академії, тому тобі необхідно навчитися вести себе належно. Я не зможу завжди бути поруч, сестро! 
– Чого? Куди? Надовго? Навіщо? А як же я?!  – Хель озвучує усі запитання, що з’являються в її голові і закочує очі. – Я ж пропаду без тебе! – майже стогнучі. – Не покидай мене.
– Я думаю, що якщо нам пощастить, то я встигну знайти тобі захисника чи провідника допоки ти втягнешся в життя академії. – обіцяє Владлен, – Хоча мене не буде всього тиждень, а то й два. – він коротко тричі стукає у двері, і відчинивши їх, запрошує сестру. – Ходімо!
Хель сміливо заходить за братом у темряву, насолоджуючись ароматом свіжої випічки, та розтягуе губи в посмішці. Вони потрапили до Раю, про який так багато розповідають в людському королівстві. Опинившись по той бік від залу їдальні, Хель все ніяк не могла зрозуміти, чому адепти не помічають їх, адже вони знаходяться зовсім поряд з ними.
– Магія дворфів. – шепоче Владлен. – Ти звикнеш колись.
– Владлене, хлопчик мій! – скрипучим голосом заволала стара гномиха з
бородавкою на носі, побачивши хто завітав до неї. Вона ледве не випустила миску з тістом зі своїх рук, бо так сильно хотіла обійняти гостя.
– Бабуся Фьєн! – Владлен помахав їй рукою і, притягнувши зворушену сестру до себе, посадив її за маленький стіл у лівому кутку кімнати. – Нагодуйте мою кузину, будь-ласка!
– Добре, мій хлопчик! – урочисто пообіцяла старенька, і дала наказ більш
молодій гномисі з великими карими очима, що лишень зараз подивилася в бік Хель та її брата.
– Смачного! – З усмішкою побажала гномиха, вже за кілька хвилин поставивши на столик ароматні горщики з печенею картоплею. Вона підморгнула Владлену і посміхаючись на свої проріджені жовті зуби, побігла по своїх справах.
Хель збиралась щось зауважити братові, але лишень відкрила рота, як він попередив:
– Жуй мовчки! – сідаючи поруч на стілець, Владлен потер долонями обличча. – А я поки що розповім тобі на прикладі, хто є хто в цій Академії! Бо зараз є така нагода.
Затискаючи в руці скибку свіжої, ще гарячої булки, Хель оглянула скоринку на картоплі, буквально захлинаючись слиною від одного уявлення наскільки воно смачно. Вона була виснажена фізично і відчувала це, хоча і не подавала виду, щоб не непокоїти брата зайвим. Тепла і така запашна їжа повинна поповнити її сили, тому не довго думаючи, дівчина прийнялася до споживання п’янкої страви.
– Тут у храмі гномів та тролів, – Владлен робить жест рукою, описуючи пальцями напівколо, показуючи на кухню. – Немає магії. Точніше немає бойової магії, і заклинання чи прокльони вимовлені в стінах їдальні не діють, якщо це не цілюща магія невідкладної допомоги. – зробивши кілька великих ковтків трав’яного узвару, що поставила перед ним та жовтозуба гномиха, він продовжив. – Я не впевнений, що твій дар не буде дієвим у цій місцевості, але перевіряти цього ми не будемо. Так як тут особлива атмосфера, тому всі проблеми, що виникають, вирішують швидко! А точніше, всіх агресорів та розбишак виставляють за двері, і можуть не відновити у списку. З усіх факультетів, незалежно від курсу та потоку, адепти приходять сюди для вгамування голоду, і поводяться досить інертно. Розумієш чому?
– Угу! – киває Хель, наминаючи чергову картоплину.
– Так, з тих, хто тут присутній, тобі варто запам'ятати кількох індивідумів, – Владлен задумався, і забігав очима по адептах. – Цю відьму. – він вказує кивком голови у бік далекого столика, за яким сидить самітня дівчина у чорному балахоні, приспущеному на чоло, що майстерно приховує обличчя. В її правій руці затиснута маленька книга, а лівою вона тримає кухоль з напоєм. – Це Катаріна Вуд - найсильніша на своєму потоці.
– На якому своєму? – поточнює Хель, зацікавлено роздивляючись особу, про яку розповідає Владлен.
– На чаклунському факультеті, на потоці віщунів. Наскільки мені відомо, вона не любить коли до неї звертаються інші адепти, вона полюбляє бути наодинці з собою та тією книгою, в яку вона вносить замальовки.
– Чого ж вона прийшла навчатися в академію? – не приховуючи свого сарказму, Хель здивовано зводить брови. – Тут хочеш не хочеш, а прийдеться спілкуватись.
– Мабуть у неї є свої причини, як і у тебе, Хель. – ім’я сестри Владлен промовив одними губами, акцентуючи своє незадоволення її зухвалістю. – Дивися, ті двоє близнюків, – Владлен переводить погляд через кілька столів від віщунки вліво, де сидять світлі ельфи. – З сріблястим волоссям. – поточнює він, згадавши, що його молодша сестра з самого малечку не могла розрізняти світлих ельфів, бо вони були для неї усі на одне обличчя.
Серед усіх присутніх ельфів, а їх у їдальні було кілька десят, тільки двоє могли похвалитися сріблясто-білим волоссям, що шовковистими водоспадами обсипалося на витончені плечі молодих парубків, і грало на світлі своїми переливами. Вони сиділи в компанії інших представників своєї раси і вели розмови, інколи озираючись довкола та заходячись дзвінким сміхом, що привертав до них увагу адептів.
– Це брати-близнюки Ауреліель, спадкоємці престолу одинадцятого королівства Райдужних земель. Вони числяться на твоєму факультеті і крім магії ельфів, володіють ментальним захистом усіх рівнів. 
Почувши останнє поточнення, Хель роззявила рота та випустила надкушену картоплину з рук, продовжуючи застигло дивитися на ельфів. Вона була вражена настільки, що ніяк не могла зрозуміти слів брата, адже вважала, що таке не можливо. Їх батько неодноразово казав, щоб опанувати ментальний захист усіх рівнів потрібно кілька століть, впертість у тренуваннях та самовдосконаленні. Це непосильна справа навіть для найстаріших довгожителів богоподібних істот. Хороших ментальних магів не так багато залишилося, а сильних взагалі можна перерахувати на пальцях. 
– То як же ці двоє можуть мати доскональність у ментальній магії? – нарешті запитала Хель, поступово приходячи до тями.
– Ти здивована? Важко в таке повірити. – Усміхається Владлен. – Не варто дивуватися!  Впевнений, що ти згадала батькові оповідання. – вона кивнула. – Він мав рацію! – Запевняє Владлен і посміхається ширше. – Серед людей мало менталістів. Але вони існують. А ось серед представників рас довгожителів, таких як ельфи, дроу та вампіри, таких обдарованих багато. Але ці двоє найунікальніші з усіх. Так ось, ці близнюки мають особливий зв'язок і користуються ним. Я впевнений, що ти порозумієшся з ними при нагоді, якщо не встигнеш нагрубити чи ще щось. – Сарказм у голосі брата викликає смішок на обличчі Хель. – І так, вони навчаються в академії, щоб навчитися контролювати свої сили, як і більшість адептів цієї академії. – Владлен зробив паузу, прийнявшись їсти порцію картоплі, та давши змогу сестрі переварити отриману інформацію та запам’ятати ельфів. – Є ще пара особин, про яких тобі слід знати. Хоча не так, цих тобі варто боятися і сторонитися. – Владлен переводить косий погляд у бік третього столу праворуч, за яким сидять четверо міцних хлопців у однакових жилетах червоного кольору. М'язисті, підтягнуті тіла грають своїми м'язами при найменшому русі, показуючи оточуючим фізичну силу та загартованність. – Це перевертні. Клан Сіге. Олег, Воаві, Боабе. І найстарший Вієно. Вони темпераментні, запальні, і не люблять довго з'ясовувати стосунки. За ними закарбована дурна слава. Постарайся не стикатися з ними ні за яку ціну! – благаючи глянувши на сестру, він переводить очі на перший стіл біля вікна. – Це Клоран Мастема, принц-вампір із четвертого королівства у Північних землях. – Хель дивилася на вказану особину із захоплено розширеними очима. 
Якщо попередні представники найсильніших були схожі на жеребців, що прагнули усім своїм видом показати норов, то цей молодик був Богоподібним екземпляром. Як кажуть віряни, це янгол у подобі чоловіка. Хель була заворожена красою тонких, витончених ліній підкреслених біло - блідою шкірою. Густе волосся перламутрово - сірого кольору було зав'язане в хвіст на потилиці. Молодик, про якого говорив Владлен був одягнений у дорогий вигоневий жакет (пряжа з шерсті вичесаних лам, що важко видобувається!), прошитий золотими нитками та усипаний дорогоцінним камінням. Він всім своїм аристократичним виглядом говорив про свою вийнятковість та персональну значимість. 
Поруч із ним за столом сиділо п'ятеро таких же блідолицих хлопців, ідеально –
красивих і спокійних як колискова в сніговій пустелі. Носферату, як і інші представники богоподібних рас, завжди вміло прикутували до себе погляди як собіподібних так і інших більш недосконалих істот. Та звісно, вони повинні були бути істинними вищіми представниками своєї раси, щоб мати таку досконалу вроду.
– Айлін, – Владлен з розумінням дивився на сестру, що закоханим поглядом роздивлялася вампірів. Він розумів, як важко буде їй у стінах академії серед сильних та вродливих істот, що так довго були лишень історіями з казок та розповідей батьків. Адже Хель за все своє життя майже не виходила за межі Чорного замку і не спілкувалася з тими, про кого так багато чула. – Той хлопець, який тебе впіймав, коли ти падала, – згадав Владлен, переводячи увагу дівчини на себе. – Друїд.
– Нічого собі! – зойкнула Айлін.
– Нічого тобі! – відказав Владлен, хитаючи головою. – Він не кращий і не гірший за некроманта, тому остерігайся його.
– Та що ж це за місце проклятуще? – тихенько обурюючись Хель схрещує руки на
животі і корчить гримасу роздратування. – Куди не глянь, одні виродки та неприступні злюки! Принци та спадкоємці! Рідкісні істоти та суперобдаровані персонажі. Як так?!
– Гей, сестричко, – так само тихо звертається Владлен. – Ти сюди навіщо приїхала?
Сховатись від татуся та нареченого? – нагадує він. – Сховалась? – Хель мовчки киває. – Тепер сиди і не висовуйся! – він встав з-за столу та потріпав руду голову сестри. – Підкріпилася, а тепер у бібліотеку! За підручниками та посібниками для початківців!