Розділ другий. Частина дуга.

Частина друга. Зачарована книга.

Академія магії та магічних істот.
Міжфакультетні коридори.

Хель сміливо крокувала за різнобарвними спалахами, не зважаючи на навколишню зміну обстановки, і майже не розглядаючи довколишне середовище, бо не мала на то бажання. Але попри це вона встигла відмітити, що кілька хвилин тому вони з Владленом стояли біля сталевих дверей у напівтемряві, а тепер вона йшла світлим коридором, обвішаним смолоскипами. Повернувши за ріг, спустилася по кручених кованих сходах вниз, де зустрілася з чорними стінами, вкритими плямами цвілі та підлогою вистеленою соломою. Кривлячи носом та затримуючи подих, вона майже пробігла відрізок шляху заповненого неприємним сморідом, що різав очі.  
Хоч якби Хель не непереймалася навколишніми змінами, але змогла здивуватися лише тому, що протягом усього шляху не зустріла жодної живої чи не живої душі. Не видно було ані адептів, ані професорів. Складалося враження, що Академія магії та магічних істот вимерла і це викликало прохолоду в її грудях та присмак приреченності. На мить у її голову вповзли сумніви та жалі, але вони так само швидко випарувалися, коли вона зрозуміла, що це зіграє їй на руку.  
Не встигла Хель зрадіти усвідомленню свого переможного становища, як врізалася в щось лобом і відшатнувшись від перешкоди, впала на холодну підлогу, забивши п’яту точку від невдалого приземлення.
– Ах ти ж погань малохольна! – її гнівна лайка тихою луною рознеслась вузьким коридором, у який вона щойно звернула. – Та щоб тебе ловці в землю живцем закопали! Щоб нічні Одарки очі твої виїли!
Потираючи забиту голову, після зіткнення з чимось величезним і кам'яним, Хель примружила очі щоб приборкати феєрверки що вже подвоїлися, якщо не потроїлися. Потім перевела вагу тіла на ліву менш забиту сідницю, притримуючи себе рукою. Зітхнула, розуміючи що вже оклигала після падіння і коли очі відновили свою різкість, підняла голову вгору.
Вона кілька секунд не могла повірити своїм очам, вважаючи що бачить галюцинацію, злегка лякаючись свого стану. Заспокоївшись і зробивши глибокий вдих, переконуючи себе в своїй тверезості, Хель зрозуміла, що ця так звана галюцінація не була маревом. Як виявилося дівчина врізалася не в кам'яну брилу чи стіну чи ще щось подібне, а зіштовхнулася вона з неймовірно вродливим дроу!  
Темний ельф так само уважно з непідробним інтересом розглядав рудоволосу незнайомку, що була безумовно особливою. Він зрозумів це одразу, як відчув присмак заліза в роті, що явно вказувало на небезпечність істоти, яка трапилася на його шляху. Чорна шкіра дроу була розписана білими та блакитними візерунками. Обличчя та всі відкриті ділянки тіла буквально світилися сріблом, що було підкреслене чорним (що є надзвичайною рідкістю серед дроу) шовковистим волоссям, заплетеним в тугу косу і відкривало ідеально - гострі вуха.  
 Цей темний ельф був невибагливо вдягнутий, стояв в одних лляних штанях, приспущених на стегнах. Сухе підтягнуте тіло з жилистими руками та потужною шиєю виглядало спокусливо і сексуально, якщо Хель правильно розуміла, що означають ці слова. Дроу, як і всі представники цієї раси виглядав досить молодо, тому не можливо було з точністю визначити його справжній вік. Все в ньому було витонченим і богоподібним.   
– Чого витріщаєшся?! – Хель незграбно підвелась з холодної підлоги. – Очі треба роззувати, коли йдеш кудись. – буркотіла вона. 
Махнувши рукою на таку рідкісну красу та як їй здавалося, грубо відштовхнувши дроу, вона збиралась йти далі до своєї мети. Адже фейерверки продовжували вказувати їй шлях.
Темний ельф навіть не поворухнувся, можливо навіть і не відчув поштовху. Зіниці в його сірих очах звузилися, перетворючи їх в котячі. Кути губ ледь помітно здригнулися в задоволенній усмішці, коли юна відьма спробувала обійти його. 
Зробивши другий крок, дівчина різко загальмувала, відчувши пекельний холод на своїй шкірі, що просочував тканину її рукавичок. Крижана рука дроу захопила гострий лікоть Хель у сталеві пута, і не дозволяла їй зрушити з місця.  
– Ти що собі надумав?! – взбісилася відьма, розвертаючись до нахаби.
Темний ельф мовчав, вдивляючись в гарненьке обличча незнайомки. І від його мовчання ставало лише гірше. Хель розуміла, що наражає себе на смертельну небезпеку, але не відводила погляду в сторону, гордівливо вскинувши підборіддя. 
Дроу небагатослівні за своєю натурою. І цей представник був гарним прикладом цього. Цей темний екземпляр дочекався доки відьма проявить свою слабкість і тільки тоді прибрав руку. А оскільки Хель (хоч і в обличчі Айлін) мала коріння демонів, то дроу не одразу здогадався, що вона це зробила навмисно, щоб обхитрити його.
Примружуючи свої очі, Хель лукаво усміхається. Стискає пальці в кулаки та робить ледь помітний ковток повітря, злегка розширивши ніздрі. Вона згадала свого батька, що завжди навчав її : «У будь-якій непевній ситуації головне не прогаяти момент, а все інше прийде саме! Як би не було страшно, а показувати свою слабкість не варто ні перед ким, ні перед королями та імператорами, ні перед найвищими істотами магічного світу. Ти – це найцінніший скарб! Тому захищай себе, навіть тоді коли твій опонент сильніший!» 
Хель різко викинула кулаки вперед і вдарила ними в живіт темного ельфа, що явно не очікував такого нахабства та безглуздої сміливості від відьми. Він навіть не ворухнувся, обличчя не змінилося, інтерес до її персони не згас, лише підсилилась цікавість в очікуванні наступних дій. Посмішка на дівочих вустах розширюється, виказуючи перевагу у цьому протистоянні. Дроу все ще не здогадується, що зараз з ним станеться і також уважно дивиться на дівчину.
– Прощаємось! – Хель розкриває долоні і концентрує силу в кінчиках пальців, що притискає до чорної шкіри незнайомця. – Янгол чи Демон засліплений гнівом, запам’ятаєш відьму усім своїм тілом, торкнешся її знову – зникне голос й мова, відчуєш неміч й кволість, опікі і болі! – Тепло виривається з дівочого серця і пробігає венами рук. Легкий майже непомітний серпанок спалахує на шкірі темного ельфа і він вишкірившись гарчить на щойно вимовлене прокляття.  
Хель, задоволена собою, потирає руки, і відходить убік від незадоволеного дроу. Полегшення та власна гордість зашкалюють. Горда за себе вона махає ручкою темному ельфові, що все ще не прийшов до тями та біжить вперед за феєрверками. Позаду неї чується невдоволення щойно проклятого дроу, що наштовхує відьму на прискорення кроку.    
Хель вже бігла за спалахами вузьким коридором і ривком відчинила дерев'яні двері, в які залетіли маленькі феєрверки. Різко зупинилася на місці і в заціпенінні озирнулася довкола, розуміючи про що саме попереджав її Владлен. Судячи з безлічі довгих стелажів з книгами, які верхівками своїми торкались стелі, можна було зрозуміти, що це і є бібліотека закликачів. 
Незважаючи на озлоблені, а часом хворобливо-зацікавлені погляди різносортних істот, які засідали у бібліотеці, Хель обережно але сміливо йшла за покликом спалахів. Глибоко в серці відьма визнала, що була досить зарозумілою та легковажною, коли запевнила професора Рандольфа та Владлена, що виконає будь-яку поставлену задачу без особливих зусиль. Вона вже похитнула свою самовпевненність коли зайшла до бібліотеки, що виглядала досить моторошно і пахла так само бридко.
Простора величезна кімната була заповнена похмурим сутінком, та містила безліч стелажів з книгами і пергаментами. А в її центрі розміщувалися лавки та столи для зручності адептів. Ось де вона прогадала, коли думала, що Академія вимерла. Виявляється, що Академія магії та магічних істот цілком жива і дихає своїм особливим життям.  
На незнайомку, яка тільки-но вбігла до бібліотеки і впевнено крокувала по ній, дивилися близько трьох десятків очей. Намагаючись не досліджувати зацікавлених адептів, Хель все ж таки відмітила для себе більшість з них. Перші троє, що сиділи на другій лавці явно були магами, бо перекидали один одному маленьку полумяну кулю. За ними дівчина помітила парочку чаклунів, некромантів та двох відьом, за якими сиділа пара дроу та один ельф. Це було вражаюче поєднання непоєднуваних і ворогуючих істот, нехай і пов'язаних перемир'ям земель!  
Феєрверки повертають у проліт між стелажами і Хель полегшено видихає, сховавшися від настирливих оцінювачів її скромної персони. Зрештою, пошук було закінчено! Маленькі спалахи гаснуть, осідаючи на тонкій книжці зі шкіряною обкладинкою, що виглядала пошарпаною та була неприємною на дотик. 
Усміхнувшись своїй вдачливості, Хель витягнула книгу і стискаючи її в своїх руках, задоволена собою, збиралась повернутися до брата. Тепер можна довести тому зарозумілому професору, що він помилявся, коли наважився припустити, що вона не вселяє йому довіри, тощо.  
Недбало тримаючи книгу в руках Хель вийшла з книжкового прольоту. Місія виявилася не такою складною як очікувалося. Так вона думала рівно до тої миті, поки не зрозуміла в чому саме заключається її складність. 
Різко зупинившись, Хель знову застигає на місці. Складність завдання заключається в тому, що вийти з бібліотеки «закликачів» буде не так легко, як зайти до неї.  
Шлях Хель заступили відьми, яких вона примітила раніше. Дві невисокі, майже її зросту, милі дівчатка - однакові як дзеркальне відображення, з великими карими очима. У коротеньких сукнях усипаних величезною червоною кліткою. З конусоподібними капелюшками на потилиці та червоними панчохами на струнких ніжках.  
– Поклади на місце те, що ти взяла! – дивлячись спідлоба, сказала перша. Її голос був нудотним, але й не солодким. – Або покажи дозвіл на отримання цієї книги! 
– Зараз! – видихнула Хель, стискаючи книгу міцніше.  
– Хто ти така? З якого курсу? – протараторила друга, дивуючи своєю швидкістю слововимовлення. – Говори ім'я, адептко! Я доповім у комісію з порушників! Ти взяла книгу, до якої не маєш права торкатися, доки не перейдеш на потрібний рівень знань! 
– Ти це мені говориш? – хмикнула Хель і показово витерла лоба. – Втомили ви мене. Забула у вас спитати, що мені робити і куди йти! Чи на цій книзі написано, що її не можна торкатися?
– Ти думаєш, що зможеш вкрасти книгу «Забуття»?! – Дивується перша відьма і починає задиркувато сміятися. Від чого на її обличчі з’являються невеличкі зморшки.  
– Угу! – киваючи у відповідь, Хель підтримує її сміх своїм хихиканням.  
– Усі чули, – зупинившись сміятися, відьма звертається до своїх товаришів за нелегким призовницьким ремеслом. – Ця руда вирішила, що в нас можна вкрасти книгу "Забуття"! – на назві книги відьма робить акцент, натякаючи на її особливість. Ніхто не відповів. Але усі присутні мовчки спостерігали за тим, що станеться далі. –Знаєш, що ми робимо з такими вискочками як ти?  
– Не знаю і знати не хочу!  – заявила Хель, втрачаючи інтерес у продовженні бесіди. Вона відштовхнула близнючок, пройшовши між ними і направилася до виходу. Але надія на те, що її просто відпустять, розбилася в брязкіт, варто було ще парі закликачів з компанії тутешніх адептів підвестися зі своїх місць.  
За кілька кроків до бажаної двері Хель знов зупинилася, побачивши як маги почали розводити руками в повітрі, закликаючи силу стихій чи щось подібне. Відьми, які стояли позаду, зашепотіли заклинання, в той час як біля дверей з’явилися два дроу, вони вже не стояли осторонь, прикриваючи своїми спинами заповітний вихід з бібліотеки. 
Зважуючи свої рішення і продумуючи варіанти для втечі чи супротиву, Хель здригнулася, коли з дерев’яної підлоги зі скреготом та глухим протяжним стогоном вилізли кілька скелетів, викликаних чаклунами чи некромантами. Сили були нерівними як не крути. Відьма нахилила голову вбік, перераховуючи всіх недоброзичливих закликачів. Якщо не зважати на ще одного дроу та ельфа, що все ще сидять на лавці, проти неї агресивно налаштовані семеро, а ще четверо у нейтральній позиції, що може змінитися будь-якої хвилини.
Все що спадало на думку в цій ситуації це «таємне слово», але впливати на таку кількість осіб Хель ніколи не практикувала. До цього моменту максимальна кількість, якщо згадати мисливців, які задирали її брата, складає три особи! Не знаючи інших більш дієвих заклинань чи прокльонів, вона зробила глибокий вдих, відчуваючи чужу магію своєю шкірою, і зрозуміла, що в неї залишилося зовсім небагато часу.  
Відьомські чари уже торкнулася шкіри, обпалюючи її своїм вогнем. Хель навіть бровою не повела, бо була звиклою до такого дискомфорту. Жалюгідні спроби відьом проклясти її тіло розбиваються на дрібні уламки, завдяки її вродженому недоліку чи дару. Допоки близнючки здивовані недієвістю їхніх заклинань, некроманти направили до нахабної відьми два скелети, що незграбно роблять кроки і простягають свої кістляві руки.  
Маги були набагато майстерніші, вони з'єднали свою магію і направили її вогнянно-зелений потік прямо в Хель. Ось тільки і ця атакуюча хвиля торкнувшись тіла рудоволосої відьми, розчинилася у дарунку Смерті. Легкі обпікаючі торкання пульсуючими всплесками цілували шкіру дівчини, та вона навіть не здригалася від таких покусів, бо концентрувалася на своєму.  
– Побачте мене! Почуйте мене! Навколо вас Я лиш є! – повторючи тричі слова, Хель пробігає очима по кожному присутньому в бібліотеці, переконуючись, що впливає на усіх. 
Хель відчуває легкий тремор пальців і закладенність у вухах, адже вперше впливає на таку кількість істот та спостерігає як змінюються погляди відьом, некромантів та магів. Вони всі натягнуто вирівнюються в заціпенінні і уважно дивляться на неї. Зараз вона вимовить прокляття і всі ці браві адепти не зможуть нормально жити. Ніхто з них ніколи не забуде цю зустріч з відьмою, яка ще не вступила до академії, а вже нарубала дров.
Хель відкрила рота, щоб почати наводити прокльон, як здригнулася всім тілом від зненацької появи нового персонажа, що щойно увірвався у бібліотеку.
– Відь-мо-чка! – двері з гуркітом відчинилися, різко вдаряючись у стіну. Дроу, що стояли охоронцями біля цих дверей, встигають ухилитися від розмаху, відпригуючи в сторони. На порозі стоїть симпатичний хлопець, що хижо усміхається, і не приховує свого інтересу. – Це моя відьма! – Заявляє він. – Відійшли від неї! 
Присутні адепти незадоволено важко зітхають та прислуховуються до поради молодика, що сміливо наближається до Хель.  
– Відьмочка! – хрипко видихає хлопець, зупинившись навпроти дівчини, що все ще виглядала здивованою та зі специфічною зацікавленністю дивилася на нього.  Його глибокі сірі очі випромінювали блякле сяйво зелені, яке зливаючись із сірою шкірою, надавало молодику хворобливого вигляду, якщо він не був некромантом. Бо саме некроманти виглядали так хворобливо! 
– Ну відьма і що з того? – зітхає Хель, сіпнувши плечима, – ніби тут відьом немає.  
– Моя відьмочка! – голосно повідомляє хлопець і вже пошепки ледве чутно для інших, та все ще досить зрозуміло для незнайомки. – Тільки моя! – Махнувши головою, він поправляє чубок з русявого волосся, відкидаючи його з чола. Бліді губи розтягуються в задоволеній усмішці, а на щоках з'являються виразні ямочки. – Як мені називати мою відьмочку? – Він простягає руку до щоки Хель, і наступної миті змінюється в обличчі.  
– Вгамуй свій запал, хлопче! – Хель з силою вдаряє зухвальця по руці, змушуючи його відмовитися від своєї витівки. І також досить голосно повідомляє усім своє ім’я. – Айлін! Моє ім'я Айлін!  
– Моя Айлін! – Задумавшись, хлопець погладжує своє підборіддя. – Моя відьмочка Айлін! 
– Пфф! – дивуючись такій настирливості та незрозумілості, Хель зітхає, відштовхує русявого хлопця в чорній сорочці та шкіряних штанях, заправлених у високі чоботи. – Мені пора. До побачення!  
– Не так швидко, моя Айлін! – Упевнено-гучний голос за спиною Хель залишився б не поміченим, якби не пара умертвостей застиглих прямо перед нею. Як і коли вони з’явилися було невідомо, чи-то вона не помітила їх, чи-то некромант досить майстерний аби викликати нежить так беззвучно швидко. – Я не відпускав тебе, моя Айлін!  
Хель стояла неповорухнувшись, продовжуючи дивитися на синюшно – сірі муміфіковані тіла, що виглядали гидотно та й пахли гнильно-солодко. Вона зовсім не була зляканою чи занадто здивованою, адже у Чорних землях таких екземплярів можна зустріти як то кажуть на кожному кроці. Та й в п’ятому королівстві багато некромантів різних рівнів та мастей, адже це королівство Смерті і населяють його саме некроманти у більшості своїй, та й Чорний замок розташований саме на території королівства Некромантіум. Тому Хель ніколи не боялася цього виду істот, покликаних із царства мертвого сну. Вони не можуть завдати їй суттєвої шкоди. Їхня магічна смертоносна сила отрут не дієва для янгола Смерті. Єдине що вони можуть зробити – це дати стусана чи затиснути в своїх обіймах, що буде досить болючим для неї та неприємним.
Хель посміхнулась.  
– Гаразд, умовив! Слухаю тебе! – різко розвернувшись до свого настирного рятівника, відьма закусила губу і примружила очі. – Говори, що хотів?!  
Молодик оживає на очах. Його посмішка набирає яскравості, а ямочки на щоках глибину. Він не турбується тим, що за ними спостерігають невдоволені адепти, бо знає собі ціну. Притиснувши ліву долоню до грудей, він ледь схиляє голову і представляється: 
– Кіль-Ахам Ді Ілбрек! Але для тебе моя маленька відьмочка, просто Каді!  
– Просто Каді, – звертається Хель до некроманта, почувши його ім’я. Не даючи можливості продовжити його величну промову, відьма використовує весь свій дівочий шарм і досить повільно відводить погляд убік. – Мені, ну дуже потрібна ця книга. Чи можна я візьму її? – і різко переводить очі на некроманта та сміливо дивиться на нього.
– Моя маленька хитра відьмочка, – простогнав хлопець, слухаючи ніжний голос дівчини. – Ти можеш брати тут усе, що захочеш, але, – він замовкає, а терпіння Хель вичерпує свій ресурс. 
– Що ще за але? – невинно запитує вона, намагаючись контролювати себе з останніх сил. 
– Погодься бути моєю і тільки моєю за власним бажанням та доброю волею! – пропонує некромант, дивуючись як змінюється ніжне личико відьми, заливаючись фарбами гніву. Щоки дівчини спалахують вогнем, а очі ненавистю.  
– ТИ, УМЕРТВІНЬ ОЖИВШИЙ! – випалює вона, – Ти в своєму розумі? Може мені лягти на лавку і розсунути ноги, щоб ти не напружувався? І з чого ти вирішив звернути на мене свою увагу? Ти гадки не маєш хто я така! Ти гадки не маєш на що я здатна! – зло прогарчавши останні слова, Хель різко розвертається до умертвій і ричить вже на них. – Пішли геть, щоб очі мої вас не бачили!  
Вона сама не очікувала, що може бути такою злюкою! Умертвіння затремтіли і, округливши свої мертві криштальні очі, поступилися місцем, пропускаючи відьму до дверей. Хель подумки посміхалася, не показуючи задоволення на своєму обличчі, адже знала, що на них подіяло. Це була демонічна кров. А така нежить як ця, на рівні інстинктів чують цю силу. І хоча ходить думка, що умертвіння - це дурні істоти, та то маячня. Вони розуміють набагато більше, ніж їхні володарі.  
– Ві-дьма! – кричить некромант навздогін до біглянки, що встигла вийти з бібліотеки і стрімко неслася коридором подалі від нього. – Відьма, зупинись! – відлунням лунає його незадоволений голос.  
Хель пробігла кілька метрів і переконавшись, що за неї немає погоні, повільно покрокувала похмурим коридором, зрідка прискорюючись. Книжка була в її руках і це означало, що професор прийме її на свій спеціальний факультет! Вона буде врятована від заміжжя з лордом Атірне та гніву батьків. В якусь мить у її голову закралася думка чи не варто повернутися додому? Вона ще не вступила до Академії, а вже нажила собі ворогів, про що її попереджав Владлен. А якщо вона залишиться у цих стінах, то впевнена, що більшість адептів зненавидить її! Вона б і сама зненавиділа себе, якби зустрілася з собіподібною.
– Айлін, зупинися! – з занурення у думки її висмикнув бляклий голос некроманта, що луною відбився від стін і стелі, і вдарився в її спину. – Зупинися! – пролунало зовсім близько.  
Показово награно надувши губи, Хель знов примружила очі. Неохоче, але піддалася на спокусу і зупинилася.  
– У тебе є рівно три секунди. Кажи, що хотів. 
– Хех, – видихає некромант, зупинившись навпроти неї. Він задумливо розглядав її незадоволене обличчя і майже непомітно посміхався. – Я не збираюся благати тебе, відьма, чи принижуватися перед тобою! Я не простий некромант як ти думаєш! – Зарозуміло піднявши підборіддя, Каді зробив тверду заяву, яку він використовував не один раз щоб приголомшити та переконати бажану йому особу. – Я, Кіль-Ахам Ді Ілбрек, некромант у п'ятому поколінні, найкращий у всіх королівських академіях П’ятиземелля серед закликачів нежиті, попереджаю тебе відьма Айлін, що з цього моменту ти будеш моєю! Хочеш ти цього чи ні!  
– Здрастуйте, приїхали! – чмокаючи язиком, і негативно хитаючи головою, Хель позіхнула, виказуючи своє розчарування та небажання слухати настирного залицяльника. – Все сказав?
– Усе! – хлопець мружить очі, і ніби прийшовши до тями, додає. – Не все! Я дізнався, що сьогодні одна відьма прокляла трьох сильних ловців, і вирішив, що подивлюся на неї. А коли ти з'явилася в бібліотеці, і мені доповіли, що ти поводишся нахабно, я зрозумів, що ти і є та сама відьма! А ще ти вродлива і, – він вдихнув повітря на повні груди, – приємно пахнеш, і я хочу щоб ти була моєю! – і видихнув. – Тепер все.
– Вислухала. Зробила висновок. Прощаємось! – Хель все ж награно видавлює посмішку на своїх вустах і різко розвернувшись, продовжує свій рух у напрямку гвинтових сходів, якими вона має спуститися на перший поверх, і там уже потрапити в коридор, що веде на спеціальний факультет. Добре, що феєрверки все ще вели її назад до точки відліку, бо якби не вони, то Хель не впевнена що змоглаб зорієнтуватися. Хоча, це дія стрессової ситуації, бо память відьми досконала, тому вона б неодмінно знайшла дорогу назад.
– Відь-ма! – лунає рик за спиною Айлін, але вона навіть не думає зупинятися.  Прискорюючи крок, плавно перейшовши на біг, відьма підхоплює спідниці і перестрибуючи через один щабель, швидко спускається сходами. Гуркіт за її спиною не віщує нічого доброго. 
Поспішаючи, дівчина міцніше стискає книгу.  
Вже за кілька хвилин Хель запихавшись, різко гальмує прямо перед Владленом, що залишився стояти на тому місці, на якому вона бачила його востаннє. Простягнувши йому книгу, мимоволі посміхнувшись, Хель здригається усім тілом, розуміючи що настирний некромант наздогнав її! 
– Відьма, стій!
Вона повільно обертається на голос, і легенько притискається спиною до грудей брата, бажаючи відчути його підтримку.
Некромант був злий і зовсім не збирався приховувати цього! Його очі позеленіли, а ще недавно були сірими із зеленуватим блиском. Хлопець, як і сама Хель, важко дихав, але виглядав значно жвавіше і більш впевнено. Обличчя відьми горіло вогнем і поскубувало на щоках. Лоб і долоні спітніли, а в душі здається стався переворот.  
– Дістав! – Видихає вона, не приховуючи свого обурення, і кривить губи. – Як чорні таргани у моїй ванній кімнаті! 
– Айлін, що відбувається? – спокійно питає Владлен, недбало тримаючи книгу у своїх руках та оглядаючи злого некроманта.  
– Цілитель?! – дивується той і недовірливо переводить погляд з Владлена на Айлін, і навпаки.  
– Кіль-Ахам. – киває Владлен, і не зводячи очей з некроманта заступає собою сестру, що явно не була задоволена цим, але не поспішала сперечатись. – Вас не запрошували!  
– Я ось тут подумав, – розмірковує Каді. – Чому відьма прибігла на спеціальний факультет і віддала книгу «Забуття» цілителю, який неофіційно числиться в нашій групі? Співпадіння? Не думаю! Що я маю знати?  
– Нічого. – видихає Владлен.  
– Нічого?! – повторює некромант і схиляє голову на бік, роздивляючись цілителя та обдумуючи варіанти перебігу подій.
Поки молодики з'ясовували стосунки між собою, Хель шморгаючи носом, розглядала кільця павутиння на стінах. Біле мережево було складної і цікавої будови: радіальні жорсткі нитки переплітались з більш мякими спіралеподібними і формували зигзаги та хрести з дрібними краплинами на них. Таке павутиння плели розумні павуки, що були хижаками і знали як вполювати свою здобич. Також, таке плетіння вказувало на агресивність павука та його не здатність ділитися павутинням з іншими павуками. Хель це добре знала, тому що в Чорному замку жили такі представники arachnida.
– Добре, це я з'ясую пізніше. – Махнувши головою, некромант проводить рукою по волоссю, поправляючи його після погоні. – Мені потрібна ця відьма!  
– Навіщо? – так само спокійно запитує Владлен, а його сестра вже жвавіше прислухається до розмови, хоча і намагається знайти в павутинні павука, що спритно і майстерно ховається від її скануючого погляду.
– Не твого розуму справа, цілитель!  
– Мого. – наполягає Владлен, не здаючи позицій.  
– З чого це? – насупивши брови, некромант хилить голову вліво. – Яке тобі діло до моєї відьми? 
– З того, що Айлін моя кузина.  
– Кузина?! – перепитує некромант і розпливається в задоволеній посмішці.  
– Кузина! – твердо каже Владлен. – І я відповідаю за неї.  
– Тоді, все набагато простіше! – пожвавлюється Каді і, гордо піднявши підборіддя, заявляє. – Я, Кіль-Ахам Ді Ілбрек, збираюся заволодіти серцем і тілом відьми Айлін! Урочисто повідомляю тобі, цілитель, – голос некроманта стає безмежно зарозумілим, – що твоя кузина відтепер моя!  
– Дістав ти вже! – обурено заявляє Хель, вискочивши з-за спини брата. Вона не змогла витримати такого нахабства і налетівши на здивованого некроманта, схопила його за грудки. – Ким ти себе уявив? Низькомолекулярне порідя нечистот! Що ти причепився до мене зі своїми заскоками? – вона смикнула його на себе і, не звертаючи уваги на приголомшені очі Каді, з силою відштовхнула. – Ще раз нагрубиш моєму бра, – запнувшися на останньому слові, вона швидко виправляє мовну помилку, – кузенові, я тебе знищу в пилюку! Ти зрозумів мене?  
– Айлін, досить! – Владлен обіймає сестру за плечі і притягує до своїх грудей.  
Некромант мовчки киває, розуміючи та заохочуючи такий запал відьми, а наступної миті заливається сміхом. Гучний сміх некроманта дивує як Хель так і Владлена. Брат і сестра уважно спостерігають за змінами Каді і чекають допоки хлопець заспокоїться, щоб прояснити причини такої радості. 
Проходить кілька хвилин, а може й того довше. 
Нарешті, коли Каді заспокоюється та відновлює своє рівне дихання, він прояснює:  
– Моя маленька шкідлива відьма. – Видихає некромант. – Я готовий самозапектися заради тебе! Я готовий закласти книгу Смерті за те щоб ти стала моєю! 
– Та щоб тебе! – пирхае Хель і заривається обличчям у груди брата. – Яке ж воно кончене.
– Ти неперевершена відьма! Надзвичайна серед усіх мені відомих відьом! Я вже закоханий в тебе! Ми будемо ідеальною парою! 
– Кіль-Ахам, – спокійно звертається Владлен, обійнявши за плечі сестру. – Моя кузина не може бути твоєю, поки сама того не забажає! І тобі це відомо краще за інших. – цілитель нагадує молодику закони совокупності між відьмами та некромантами. 
– Не забажаю. – Бурчить Хель.  
– Вона не може відмовити мені! – відказує Каді. – Ніхто в Академії не може мені відмовити! І ти, цілитель, це знаєш не гірше за інших! Я не приймаю відмов! Назви будь-яку ціну, і я заплачу її, але ця відьма буде моєю! – обурено заявляє некромант.  
– Почнемо з того, що моя кузина ще не прийнята до Академії. – Владлен вирішує спробувати інший підхід до розвязання проблеми з непорозумінням некроманта.  
– Вона ще не вступила?! Вражаюче! – Каді не перестає дивуватися і скидати вверх свої дугоподібні брови. – Не вступила до Академії, але встигла вкрасти книгу «Забуття» із бібліотеки закликачів?! Ця відьма просто неперевершена! Я неодмінно заволодію нею! Вона повинна бути моєю!