Розділ перший. 2частина

Частина друга. Роззлючений наречений.

Чорний замок.

Пяте королівство Чорних земель.

Пара круків, що стали місцевими жителями горища Чорного замку, зацікавились дивними звуками, що лунали з туману. Нічого не віщувало біди, але птахи відчували небезпеку. Після вчорашнього зриву господаря, усім було зрозуміло, що скоро до Чорного замку будуть приїздити незвані гості. Перевірки будуть не відворотні. І можливо зовсім скоро, вони зустрінуть перших з них.

Блискучо-чорні птахи з великими міцними дзьобами прожили на цьому горищі кілька десятків років і вважались частиною дивовижної сімї архідемона і темної відьми. Вони не були молодими і мали своє потомство, яке відпустили у самовільне плавання. Круків вважали віщунами смерті та санітарами лісу, за що їх ненавиділи і боялися люди. Тому цей вид намагався уникати людських королівств та поселень. Натомість круків поважали і зустрічали теплом серед істот наділених магією, особливо відьм та некромантів.  

«Кар»

«Кар»

Характерний крик круків відлунням пронісся по даху, відбиваючись від чорного каменю. Птахи ще кілька разів каркнули у тишу, і стоячи у відкритого вікна та крутячи головами, чекали на відповідь. Відповідь була майже безмовною, але не менш характерною. Адже булькаючі звуки, що кілька миттевостей тому зявились у повітрі, сповіщали їх, що охоронці Чорного замку прокинулись і чекають на те, що сховано в тумані.

Нічого не відбувалося.

Здавалось, що круки відчували те, чого не існує. Вони сполохали гаргулей дарма і Аббадон буде незадоволений таким неподобством. Але прокинувшись від закамянілості, охоронці Чорного замку так само як і їх приятелі відчули щось, чого не було видно на горизонті. Істоти поки що не змінювали свою форму, залишаючись у подобі чудовиськ з великими лапами і крилами складеними на мязистих спинах. Поки що.

Гаргульї були створені для захисту і могли відчувати небезпеку заздалегіть, особливо якщо це стосувалось злих духів та нечисті. І зараз вони були переконані, що те що стурбувало круків було ні чим іншим як потойбічною силою. Але поки вони не могли сказати якою саме та якої подоби ця сила була.

За кілька миль від чорного замку крізь туман нісся темний екіпаж запряжений четвіркою незвичайних коней. Ці однорідно чорного кольору коні з міцною статурою були в два рази більшими за ваговозів. Вони мали сильні ноги та тривкі копита, якими могли вільно ступати по гострих каменях. Їх акуратний профіль був підкреслений дугоподібною шиєю та трохи вигнутою головою, великими та мякими червоними очима з яких безупинно лились яскраво-багряні сльози. Дуже широка та глибока грудь виглядала богатирською і створювала іллюзію непропорційності. Ці коні були незупинними і вважалися істотами потойбіччя, що колись зявились у Першосвіті і вже не можуть повернутися у свій вимір. Вони були норовливими та здатними розвивати велику швидкість, не властиву навіть найшвидшим скакунам міжземелля.

Екіпаж Диявола виконував виключно специфічні функції. Послугами цього екіпажу могли скористатися лише ті, хто мав щось, що було цікавим його володарю. Натомість, замовник отримував статус інкогніто і запевнення в тому, що буде доставлений до місця призначення у зазначений час. Адже диявольскі скакуни не мали ні страхів, ні потреб як звичайні коні. Вони могли ступати по воді, підійматись вгори, та спускатись крутими схилами і ніколи не зупинялись, допоки не досягали цілі.

Саме цих істот відчули гаргулії, та саме звук коліс цього екіпажу почули круки. Екіпаж нісся на швидкості на якій було неможливо зупинитись з легкістю. Але як би це було дивовижею, коні впевнено і без зусиль пригальмували навпроти центрального входу Чорного замку. Не дозволяючи собі перепочити, упряжена четвірка навіть стоячи на місці, продовжувала гарцювати, збиваючи копитами куски землі змішаної з камінням, що ніби заважали їм.

Пасажир екіпажу Диявола був закутаний в плащ з великим капюшоном, що повністю закривав його обличча та приховував фігуру. Незваний гість, що прибув до Чорного замку, не викликав у охоронців відчуття небезпеки, тому вони ніяк не відреагували на його самовпевнене крокування всередину. Персона, що збиралась залишатись інкогніто, швидко пройшла до великої зали з каміном, точно знаючи її розташування. І лише тоді, коли за її спиною зачинились двері, зняла капюшон з голови.

Аббадон чекав на появу ордену Едності з учорашнього вечора, як тільки заспокоївся та зрозумів що накликав біду на свою родину, не змігши стриматись. Усвідомлення того, що його дитина втікла з дому аби не коритися рішенню батьків, було божевіллям. Він не очікував аж такої реакції від доньки, що не розуміла і не знала усіх подробиць та повної історії їх родини, та не могла зважити своє рішення. Тому Аббадон звинувачував у сьому лише самого себе.

– Я приїхав не як представник ордену, – сказав молодий чоловік, упевнено пройшовши до столу. Він самовільно відкрив пляшку з ароматним питвом, в якому як він вже знав було травяне вино, виготовлене самою Кері Іштар. Осушивши дві склянки одну за одною, ніби вгамовуючи спрагу, він зробив глибокий вдих і перевів очі на господаря оселі. – Але я хочу почути пояснення!

Аббадон сидів на краечку стільця, опустивши голову. Він намагався заспокоїтись і не думати про те, що сталося з його донькою і чи знайшла її його дружина. Він був впевнений, що Кері Іштар не захоче розказувати йому усієї правди, але продовжував вірити в неї.

– То ви розповісте мені що сталося вчора? – наголосив чоловік, відчуваючи тепло, що розливаеться по його венах та розслаблення мязах. Вино справді домогало і мало заспокійливий ефект, особливо після перенесенної поїздки в екіпажі дияволя, що не була комфортною по відомим причинам.

– Ваша наречена втікла з дому. – видихнув Аббадон, не повертаючи голови до гостя.

– Хмм, – на одну мить задумавшись, молодий чоловік хмикнув. Хоча він ніяк не здивувався почутому. – то ви й справді дотримувались домовленостей та застережень ордену.