Розділ перший. 1частина

Розділ перший про те як сміливий капітан ризикнув своїм життям заради друга; про нареченого від якого втекла наречена та про найвеличнішу академію магії та магічних істот.

Частина перша. Перший політ пташеняти.

Шістнадцять років з народження Янгола Смерті.

П’яте королівство Чорних земель.

Осінь цього року була занадто неспокійною. Прохолодне, майже зимове повітря змінило тепле і викликало бурхливі вітрюгани, що псували врожайність та паскудили розмірне життя селян. Незмінним з року в рік залишався лише туман. Такий густий, що не можна побачити нічого в межах двох метрів. Дощова барвистість вганяла в сон усе живе і надавала трагічної величі старовинним будівлям, що і без того мали таємничий вигляд.

На дворі вечоріло.

З приходом сутінок Чорні землі прокидалися від денної сплячки і починалося бурхливе нічне життя. Адже з заходом сонця магія некромантів, відьом і чаклунів, що у більшості своїй населяли ці землі, набирала сили. Усі складні ритуали проводилися саме в цей час, коли сонце не заважає і божества ночі благоволіють своїм віруючим та послідовникам, допомагаючи і навчаючи їх.

По вузькій стежці, що вела околицею лісу до старого причалу, бігла юна дівчина. Вона стараннно, хоч і марно, намагалася закутатись в плащ, щоб захиститись від холодного подиху вечоріння, що зводив м’язи болем та віддавав цокотом зубів. Попри тремтіння всього тіла та занеміння пальців на руках і ногах, вона стрімголов неслася вперед, не дозволяючи собі зупинятися ні на мить. Адже кожна мить мала вирішальне значення.

Попереду її чекало невідоме майбутне, яке вона обрала самостійно, а позаду відоме розчарування, яке їй нав’язували інші. Дівчині виповнилося шістнадцять років кілька місяців тому, коли на варту прийшов останній з літніх місяців. Вона вже була дорослою для подружнього життя, але все ще по-дитячі не хотіла цього розуміти.

Коли небо над Чорним замком обпалив спалах яскравого світла, наче блискавка притягнута до веж, що своїми верхівками закутувалися у густий туман, біглянка злякано зойкнула і заціпеніла. Зупинившись на місці та боячись поворухнутись, вона прислухалась до биття свого сполоханого серця. Сльози омили бліду шкіру обличчя, схованого під капюшон, а живіт скрутило спазмом. І це не були ті жіночі болі, що періодично з’являлися майже кожного місяця, і не були ці спазми недугом, як то шлункові крути від отруення. Це було інше. Страх. Страх охопив її з ніг до голови і утримував у металевому павутинні не дозволяючи поворухнути і пальцем.

Навкруги настала домовинна тиша. Навіть нічні птахи замовкли, піддаючись ароматам страху, що розповзався усюди. Але ж боятися було нічого. Бо те що викликало страх і слідувало за нею було неминучим і будь-якої миті перегородить їй шлях до свободи.

Дівчина здригнулась усім тілом і вийшла зі свого заціпенніня, коли почула рев потвори, що звуками горна розливався по Чорному замку і виходив за його межі. І вже за мить цей рев перетворився у гуркіт грозового грому, сповіщаючи про лихо. І без того холодне повітря наповнилося їдким присмаком гніву, що просочуючись крізь одяг, торкається шкіри своїм мерзенним подихом і до задухи сжимає горло.

Вона дозволила собі затриматись на хвильку, подивившись останній раз на тьмяні вогні рідного дому, подумки прощаючись з його постійними надокучливими жителями. Їй буде невистачати ароматів трав, що просочують усі коридори та кімнати, пісень вогнища у каміні та охоронців Чорного замку з якими вона так любила гратися.

Зітхаючи та залишаючи тінь туги у серці за усім рідним, дівчина сильніше натягнула капюшон на засліплені сльозами очі і продовжила бігти вперед до свого спасіння.

Допоки вона дісталася причалу, падала кілька разів на холодну землю, забиваючи лікті та коліна, але все одно вставала і бігла далі. Хлюпала носом, підвивала вовкам, що співали пісні у лісових хащах, вигукувала слова, що не притаманні до вживання у лексиконі дівчат, і проклинала людину, яка занапастила її безтурботне життя.

Коли вона ступила на першу дерев’яну дощечку, що скрипнула під натиском шкіряного чобітка, ніби попереджаючи про свою застарілість, вдалені блиснув вогник. Сяйво маятником коливалося в повітрі, показуючи напрям в якому треба йти. Колись цей старенький причал був живим та необхідним для причалювання торгівельних кораблів, що привозили дивні речі до Чорних земель. Але з часом він втратив свою функціональність і став непотрібним. Довжиною в добротний корабель, причал був дуже простим без особливих пристроїв чи столбів для швартування.

Річкові води тихенько клекотіли під пеленою туманів, вони розміренно дихали, готуючись до зимової сплячки. Дівчина обережно зробила ще кілька кроків по скрипучих досках і зупинилась, чекаючи особливого сигналу. З протилежної від неї сторони долунали голоси, що нагадували клекіт гусей. А за спиною шумів ліс, занепокоено попереджаючи про шукачів, блукаючих в пошуках біглянки.

– Панночко?! – почулося десь вдалені, де вогні маячили в повітрі, розсіючи туман, що застиг над водою. – Панночко?

Почувши знайомий голос капітана, вона швидко пішла вперед, сміливо крокуючи по стареньким дошкам, що прогиналися під натиском чобіток. Не зводила занепокоєного погляду з вогника, що ставав все більш чітким і виразнішим. І нарешті зітхнула з полегшенням.

Молодий капітан чемно схилив голову і допоміг дівчині, що ледве тримається на ногах, забратися на борт. Його маленький корабель з сірими вітрилами поспішно відчалює, щоб як найшвидше дістатися Портового містечка і супроводити панночку до умовного перехрестя усіх королівських доріг.

– Я вже почав сумніватися, що ви встигнете. – прошепотів капітан, проводжаючи дівчину до капітнської каюти.

Вона не відповіла, бо не мала сил. Страх охоплював її все більше і більше, відбираючи змогу дихати на повні груди. Та й капітан не потребував відповіді. Знаючи родину Аббадона і маючи змогу кілька разів персонально зустрітися з ним та його чарівною дружиною, він розумів що слова зайві. І все одно він не зміг втриматися від посмішки, адже ця біглянка була його першим таемним, хоч і не розділеним, коханням.