Пролог 3частина

Частина третя. Таємні збори.

День народження Янгола смерті.

Велика зала Чорного замку.

Чорний замок здригався від стогону та криків породіллі, що вже третю добу не могла народити. Кожний закуток, кожна цеглина і камінець вібрували від потужних хвиль болю та вітчаю. Вогні свічок і факелів згасали і запалювались, згасали і запалювались знов і знов, і вдень і вночі. Полум’я камінів розгоралося все сильніше і воліло стати біглим вогнем, щоб зникнути з проклятого місця чи назавжди заспокоїти ту, чиї стони і крики оглушували кожну живу і не живу істоту в замку.

Повивальна бабка Мая, що була майже силоміць привезена до замку незадоволено мотала головою і гарчала на своїх двох помічниць, що намагалися допомогти породіллі. Дівчата тримали за руки молоду жінку та ритмічно дихали з нею, показуючи як правильно це робити, обтирали її спітніле обличчя хустками змоченими в відварі чебрицю та м’яти, та заспокоювали, обіцяючи що скоро все скінчиться.

Повитуха Мая була найкращою у міжземеллі, приймала пологи у всіх істот і звірів без виключень. Хоча сама вона була звичайною людиною, але знала і вміла таке чого не навчають в школах повитух, та не можна зарадити магією. Її викликали до усіх королівських породіль, та на усі складні пологи. Їй сплачували рівно стільки, скільки вона просила, ні більше ні менше. Її поважали і ніколи не перечили. Вона була незамінною і тих, кого вона навчала - цінували не менше. Але ще жодна повитуха не спромоглася затмити цю стару своїми вміннями.

Повитуха Мая була настількі стара, що й сама забулася про свій вік та походження. Не мала ні дому, ні скарбів. Не була зарозумілою чи жадібною. Але характер у неї був не янгольський. Вона постійно виглядала як жебрачка чи пошарпана монахиня в лохміттях, беззуба та майже незряча, з розпатланими сивими кучерями та покрученими пальцями. Але вона була найкраща.

Повивальна бабка одразу зрозуміла що коїться щось неладне і буде дуже складно витримати процедуру, коли дізналася ім’я породіллі. Адже всім відомо, що остання відьма з родини Іштар була безплідною і не могла завагітніти, а тимпаче народити. Вона не воліла їхати на ці пекельні пологи, бо знала, що буде проклята на віки вічні за це. Але ж, у неї не було вибору. Та й реальність від побаченого геть зовсім змінила її уявлення про чутки. А в тих чутках йшлося про різне: що дружина чорного Аббадона заклала свою душу Дияволу чи знайшла камінь бажань чи Живильний вогонь, чи торкнулася Хаотичної магії, чи завагітніла від породження Незвіданих земель. І явно терміни вагітності були занадто аномальними для людиноподібних. Триста днів виношування плоду минуло, а вона ніяк не розродиться.

– Не добре це. Ой не добре! – шепотіла бабка посохлими губами і шикала на помічниць, – Закрийте свої роти! Не треба жаліти її! – і вже зверталась до породіллі трохи змінюючи голос на тверде шипіння. – Хочеш народити це дитя, то народжуй! Чи народжуй чи помри! Я не маю стільки часу вовтузитись з тобою! Тужся! – і знесилена Кері Іштар слухалась наказу старої, робила передих та знов тужилася, напружуючи кожен м’яз свого тіла, намагаючись виштовхнути дитя, що ніяк не хотіло покидати її лона.

– Я приніс трав’яний чай з ромашкою. – пояснив шестирічній хлопчик з розпатланим волоссям, що щойно з’явився в кімнаті. Він тихенько пройшов до ліжка і обережно поставив парцеляний кухель на тумбу. – Мамо, тобі стане краще якщо ти випєш його! – Він не міг приховати ні суму ні остраху в дитячих очах, коли дивився на бліду мати, що крізь біль намагалась посміхнутись йому та заспокоїти.

– Дякую, мій янголе. Обовязково вип’ю! А поки йди до батька, тобі не слід бачити цього! – Кері ледве повернула голову, як здригнулася від скриплячого голосу повитухи, що проганяла її натхнення з кімнати.

– Йди-но звідси! Малий ти ще щоб таке дивитися!

– Я хочу допомогти! – спокійно відповідав хлопчик і не відриваючи очей від стомленої матері. – Я можу допомогти! – запевняв він, крокуючи геть, під супроводом кульгавої дівчини, що була одніє з помічниць повитухи. – Я вже дорослий! Я хочу допомогти!

– Хочеш – перехочеш. – буркотіла бабка. – Диви який цілитель росте! Мамкин помічник! – і знову наказувала, – Тужся, тобі кажу! Дихай і тужся! У мене немає іншого життя щоб просиджувати його з тобою!

Тим часом до Чорного замку заїздили останні з гостей таємних зборів ордену Едності, що могли стати трибуналом для батьків ще не народженого дитя.

Орден Едності було засновано одразу після завершення останньої Великої битви. В той час було створено багато нечуваних до цього часу союзів, зароджено братерств між істотами, та утворено орденів, що мали на меті попередити нові всплески магії та не допустити нових Великих битв у майбутньому. Орден Едності був одним з кількох, що могли перетворюватись на трибунал, був цілком таємним та скликався за особливих умов. І цього разу причини були не аби як особливими: проклята «таемним словом» безплідна відьма, що завагітніла від архідемона, і виношувала плід триста днів, ось-ось могла народити на світ прокляте дитя.

У великій залі з каміном, де запах трав перебивав усі аромати парфумів, за довгим столом розсідалися поважні представники усіх п’яти королівств, представники усіх значущих рас і видів П’ятиземелля, що їхали сюди з усіх куточків. Засідання було терміновим і мало на меті вершити долю сім’ї що ось-ось поповниться істотою, яка не повинна була народитися. Так повелося в Пятиземеллі, що кожна дивина і аномалія контролювалася особливим орденом, що був сформований для запобігання всплесків магії, що могли призвести до нового виверження темряви, що так старанно утримувалась на незвіданих землях.

Гості, як і сам господар замку, стримували себе як могли, щоб не вчепитися один одному в горлянки, адже зібрані тут істоти в більшості своїй ненавиділи один одного. Деяким з них доводилось сидіти занадто близько за одним столом, комусь навпроти, а когось заздалегіть пересадили, убезпечивши збори від кривавої бійні. Вільним залишалось лише одне місце.