Розділ 56

- Що? Ви самі мені сказали, що Ашхем – найнадійніше з усіх наявних місць! Тоді якого демона таке взагалі сталося? - Аарон готовий був розірвати гобліна на частини, але той гідно тримав удар. Глосс і Фрейя трохи змінили пози, готові захищати шаї Нара будь-якої миті.

- Я й не зрікаюся своїх слів. До цього моменту в академії не відбувалося нічого подібного, і я навіть не знаю, що вплинуло на захист.

- Я, здається, знаю, - подала голос Лука, і всі присутні звернули на неї свої погляди. Від такої пильної уваги дівчині стало ніяково, але вона швидко поправила окуляри й опанувала емоції. – Скажіть, на ошийнику Дарія висів артефакт, що змінює його форму?

- Так, - кивнув Аарон, махнувши рукою на те, звідки та знає секретну інформацію.

- Його створили тут, королівські артефактори, чи не так?

- Так, - знову підтвердив чоловік.

- У такому разі хтось із них створив додатковий артефакт, який здатний вплинути на той, що був у Дарія. Зрозумієте, хто це зробив, і ми зможемо її знайти.

Гел Шарден похмуро глянув на дружину та брата і промовив:

- Дікс.

- А ось і причина, через яку він втік, - похмуро зауважив король.

- Про що ви говорите? – поцікавився ректор.

- Кілька днів тому ми провели повний обшук у замку, але нічого, крім зникнення головного артефактора, не виявили. Причому він нічого з собою не взяв, та й увечері явно нікуди не збирався.

- Упевнені, що він ще живий? – скептично уточнив Глосс.

- Так. Хоча стверджувати не можу.

- Якщо ви дозволите Лукреції оглянути його лабораторію, вона зможе сказати, чи добровільно він залишив Йоденхел.

- Добре, - не роздумуючи, погодився Ріхард. Судячи зі схвильованих облич ректора та тих, хто його  супроводжував, вони теж були стурбовані долею його племінниці.

На те, щоб оглянути лабораторію головного артефактора, знадобилося не більше як пів години. Лука точно знала, що в першу чергу взяв би справжній професіонал своєї справи. Дивно, але цього часу вистачило для того, щоб з упевненістю сказати – Дікс пішов доброю волею, і його змогли підкупити.

- Чому ти так вважаєш? - спитав Аарон, звертаючись до дівчини, як до рівної.

- Він вирвав зі своєї книги лише одну сторінку, і, судячи зі змісту, це зілля з використанням мореїту.

- І що?

– Цей камінь неможливо замінити. Отже, хтось дістав йому цей інгредієнт.

- А… - король насупився, але продовжити не встиг, бо Лукреція вже дала відповідь на не озвучене запитання.

- Він зник багато століть тому. Якщо і зберігся, то лише як частина ювелірних прикрас стародавніх родин. Через незвичайний колір раніше його використовували в декоративних цілях.

- Отже, думайте, хто міг мати такі прикраси. Або колекцію рідкісного каміння. Чи багато їх взагалі необхідно було для зілля? - Уточнив ректор, і дівчина похитала головою.

- Ні, зовсім небагато. Для підкупу було достатньо й одного кристала.

- Ми придумаємо, як усе вирішити, - кивнув Аарон, хоч розумів, що завдання не з легких. Втім, коли рахунок йде на години (якщо не на хвилини!), то хіба варто думати про таке?

- Як виглядає мореїт? - Раптом запитала Кессіді, і почувши від Лукреції докладний опис, кивнула. – Я знаю, у кого вони можуть бути. Гарнітури зі схожими каменями є лише у кількох сімей. І деякі з магів – менталісти, – багатозначно промовила жінка.

- Ви впевнені, що варто шукати мага саме із цим даром?

- Так, у нас є причини вважати, що все саме так, - ретельно підбираючи слова, повідомив Ріхард, після чого звернувся до брата: - Нехай Кес назве всіх, хто підходить під опис, і веди до зали. Ну і, звичайно, до верховного, – розпорядився він.

Фрейя стиснула зуби й невдоволено подивилася на членів королівської родини. Вона ненавиділа подібні зволікання, особливо коли знала, якою може бути їхня ціна. Глосс ледь помітно кивнув, даючи зрозуміти, що нічого не варто говорити - зараз інакше не можна.

- Залиште нас, - попросив шаї Нар, і його люди вийшло з королівських покоїв. - Ріхарде, а тепер поговорімо прямо. Я не можу шукати чорну кішку у темній кімнаті. Хто міг бажати зла вашій племінниці? Вона одна з учнів моєї академії, тому я також зацікавлений у тому, щоб Ріна повернулася цілою та неушкодженою. Знову ж таки, можливо, нова інформація допоможе придумати план, як нам швидше звільнити її.

Ріхард довго дивився на ректора, оцінюючи ситуацію. Нарешті, вирішивши, що йому справді можна вірити, запитав:

- Ви ж не просто так привели своїх учнів сюди, чи не так?

- Вони не мої учні! Раніше були ними, але це в минулому - різкіше, ніж хотілося б, повідомив ректор.

- Не важливо, ви й так дали зрозуміти – кожен з них має особливий талант. І, можливо, вони зможуть допомогти знайти Ріну.

- Розкрийте карти, інакше я теж мовчатиму, - наполегливо нагадав гоблін.

- Добре, - зітхнув Ріхард. - Думаю, кілька хвилин у нас все ще є.