Розділ 46

Ніч була настільки темною, що Ріні було важко навіть розрізняти предмети в кімнаті. Хмари щільно затягли небо, і світло місяця не пробивалося крізь них. Вони вдвох із Даром перебували у приємному хвилюванні – ще б пак, адже це чудовий шанс вирватися на волю. Супутник навіть не знаходив собі місця від очікування, і то тинявся кімнатою, то схоплювався на задні лапи, щоб ще раз подивитись у вікно.

- Та що це таке? Може, шаї Нар забув про нас? - Занепокоєно запитав він.

- Не думаю, - знизала плечима дівчина. Зазвичай ректор через годину після загального відбою вже посилав їй сигнал, але тепер браслет все ще залишався темним. Подумавши, що справ у гобліна дійсно чимало, і він міг навіть не помітити того, що відбувається за вікном, Ріна запропонувала: - Слухай, а почекаймо його на вулиці? Впевнена, що це лише питання часу. Тим паче, що цього разу нас точно ніхто не побачить. Я і тебе важко розрізняю, - посміхнулася вона.

- Давай, - навіть не став сперечатися пес. Швидко зібравшись, вони вийшли надвір. Добре, що шаї Нар ще після першого перетворення Дарія зняв з них обмеження.

У стінах академії було значно темніше, ніж на вулиці, то ж гела на секунду навіть задумалася, чи варто їм ризикувати. Втім, її супутник уже нетерпляче крутив головою в очікуванні команди.

- Як думаєш, він лаятиметься, якщо ми полетимо до сигналу?

- Не знаю. Але ніч справді темна.

Не встиг Дар це вимовити, як недалеко від них почулися чиїсь кроки. Не змовляючись, вони кинулися в кущі та притулилися щільніше до землі.

«Шасен айк! Невже викладачі стали патрулювати будівлю? Від кого захищати нас? Ашхем, взагалі-то закритий!» - розлютилася Ріна.

«От і мені це цікаво. А, втім…» - пес завмер, а потім витяг морду вгору до чогось принюхуючись.

«Ти щось почув?»

«Знайомий запах, але не можу зрозуміти, чий саме, » - те, як Дарій насупився, виглядало кумедно.

«Я, здається, знаю, чий» - Ріна кивнула у бік старого дуба, під яким стояв стіл із двома лавочками. Вдень тут любив сидіти Кайал зі своєю компанією. Тепер же було видно лише одну чоловічу постать. Ская.

«Що він тут робить?!» - здивувався пес.

«От і мені цікаво. Я думала, що до ранку всі повинні сидіти у своїх кімнатах. Звідки в нього такі привілеї?!»

Втім, відповідь знайшлася досить швидко – не минуло й кількох хвилин, як до хлопця приєдналася ще одна маленька постать. По тому, як гордо були розправлені плечі другого співрозмовника, і як самовпевнено поводився, стало зрозуміло – це ректор.

«Та годі! Невже наш Скай спілкується із ректором? Чи той його просто лає?» - не відводив погляд від них Дар. Було помітно, що хлопець про щось розповідає шаї Нару, а той питає про щось. Причому уривки роздратованих фраз долітали навіть до них. Але розібрати, що каже гоблін, було неможливо – обидва були під захистом заклинання. Нарешті Скай вклонився, а гоблін розвернувся, щоб піти. В останній момент він глянув на небо і кивнув, віддаючи наказ. Хлопець ще раз схилив голову у поклоні.

Ріна буквально злилася з газоном, коли зрозуміла, що ректор збирається йти у їхній бік. Він зробив кілька кроків, але раптом передумав. Однак цього вистачило для того, щоб і дівчина, і її супутник виразно почули його слова:

- І не приходь більше до мене на зустріч у такому вигляді - мені не потрібні зайві розпитування.

- Як скажете, шаї Нар, - спокійно відповів Скай.

Гоблін пішов на подив швидко - Ріна б ніколи не могла подумати, що маленькі люди можуть рухатися настільки швидко. Щойно його постать зникла, дівчина знову перевела погляд на друга - як не крути, а вона не могла покинути свій притулок, поки той був на галявині.

«Довго він ще стоятиме тут?» - починав злитися Дарій.

А потім учень зробив те, від чого в обох щелепа відвисла. Скай підняв голову до неба, і його тіло раптом змінилося. За якусь секунду риси обличчя стали гострішими – тепер було зрозуміло, що він принаймні років на п'ять старший за Ріну. Волосся стало насиченого темного кольору і трохи відросло, прикриваючи шию. Якщо у гели вони віддавали легким рудим відтінком, то у нього були скоріше схожі на гіркий шоколад. Тіло хлопця теж змінилося – він став вищим і ширшим у плечах, то ж форма стала йому малою.

Вираз обличчя незнайомця (язик не повертався тепер називати його другом!) був таким, що сумнівів не залишалося – у цій грі він був хижаком. І куди тільки подівся той веселий і трохи безглуздий Скай, який постійно балакав про всякі дурниці? Ні, людина перед нею була зовсім не схожа на її знайомого. Вона не бачила колір його очей, але зовсім не здивувалася, якби дізналася, що вони темні, як ця ніч.

Учень скривив губи подібно до легкої посмішки, а потім підняв руки вгору, притискаючи її до грудей. Легкий дотик до зап'ястя, і підвіска на його браслеті засвітилася м'яким жовтуватим світлом. Минула секунда, і браслет на руці Ріни озвався таким самим світлом.

- Шасан айк! - Вже не ховаючись вилаялася дівчина. Вона встигла лише подивитися на хлопця і помітити його здивований погляд – він зрозумів, що вона тут.

Не пам'ятаючи себе, вона кинулася назад до академії, відчуваючи (чи думаючи?...), що за нею хтось женеться. Позаду Ріна безперечно чула кроки, але зрозуміти, хто це був – Дарій чи той дивний хлопець, так і не могла. Стук у вухах збивав з пантелику і разом з тим підганяв. Зупинитись і віддихатися Ріна змогла тільки в кімнаті, коли щільно зачинила за собою двері. Було дуже страшно, і тіло тремтіло, ніби її виставили голою на мороз.