Глава 1 Частина 10

Після вечері ми розійшлися — кожна до своєї кімнати. Проте ще довго сміялися й перекидались фразами в коридорі, не поспішаючи прощатися. Ліна та Тіна мешкали разом — їхня кімната була через дві двері від моєї. Лейра — далі по сходах, у дівочому крилі західної вежі.

Наш гуртожиток був старовинною спорудою з темного каменю, вкритого плющем. Коридори пахли ладаном і старим деревом, а на стелі тьмяно світилися магічні кристали, даруючи м’яке золотаве світло. Дівчата й хлопці жили в окремих крилах — правила академії були суворими в цьому плані, хоча неофіційно всі знали, як іноді порушуються ті заборони.

— Здається, завтра буде не солодко, — зітхнула Лейра, коли ми зупинились біля входу до гуртожитку.

Я підняла брову, глянувши на неї з німим: «Чому?»

— Фізичні навантаження, — промовила вона з такою важливістю, наче щойно пророкувала кінець світу. — З самого ранку.

— Ох… — видихнула я, вже уявляючи себе розмазану по землі. — Як думаєш, що саме?

Позаду нас залунали смішки.

— Ооо, нам вас вже шкода! — весело вигукнула Тіна.

— Професор Бейрод не з тих, хто жаліє новеньких, — підтакнула Ліна, а ми з Лейрою переглянулись, а потім синхронно округлили очі.

— Скоріш за все, вас спершу змусить бігати… багато, — з виглядом досвідченої вижившої повідомила Тіна.

— А потім ще й боротись. Без перерви. — додала Ліна з невимушеною жорстокістю в голосі.

— Боротись?! — вигукнули ми з Лейрою майже в унісон.

— А перевести дух? — я вже почала шукати в уяві лазівки для втечі.

— Не дасть. Він тільки посміхається, коли хтось просить воду, — Тіна вкинула це так невимушено, ніби мова йшла про погоду.

— До кінця другого курсу звикнете, — підморгнула Ліна.

— Що?! — скрикнула я.

— Другого?! — відгукнулась Лейра.

Секунда мовчання…

І близнючки вибухнули сміхом.

— Та жартуємо ми! — сплеснула в долоні Тіна.

— Ну, майже, — тихіше додала Ліна, вже з трохи винним виглядом.

Я глянула на Лейру. Вона глянула на мене.

Мовчки.

З таким же виразом обличчя: Що ж, прощавай, життя без м’язового болю.

Ми розійшлися з усмішками. У свою кімнату я зайшла легкою ходою, ще тримаючи в собі тепло вечора. Але зустріла мене лише холодна тиша… і неприязний погляд сусідки.

На моє дружнє «Привіт» вона зітхнула, закотила очі та мовчки вийшла з кімнати. У руках рушник і мило — ймовірно, попрямувала до купальні.

Купальня для дівчат була на першому поверсі — велика зала з п’ятьма заглибленими басейнами з теплою водою, парою над плиткою й ароматом трав’яного мила. Якби я не втомилася, сама б туди пішла.

— Ну і чорт із тобою, — пробурмотіла я собі під ніс і зачинила за нею двері.

Я перевдягнулась у піжаму, розстелила постіль і впала в неї, як у ковдру спокою. Очі ще не встигли заплющитися, як думки вже розчинились у темряві — день видався важким, але дивним чином теплим.

Сон почався дивно. Надто яскраво, надто виразно — наче це й не сон зовсім.

Я — у лісі, чорному, як сама пітьма. Скрізь густі крони дерев сором’язливо пробивається світло місяця. У повітрі відчувається запах сухого листя, вологості та чогось дощового. Чомусь я лежу на холодній землі. На мені зручна чорна бойова уніформа темних магів. Я таку тільки в книгах бачила. Підсвідомо усвідомлюю, що краще сильно не шуміти, і намагаюся тихенько встати.

Майже вийшло…

Зрадлива гілка тріснула під моєю ногою, і тривога швидко почала підійматись усередині. Неприємні холодні мурахи поспішили від самих стоп до середини спини та засіли десь у районі серця. Несвідомо я трохи присіла та прислухалася.

Тихо…

Дуже тихо. Настільки, що я починаю чути, як біжить кров у моїх жилах. І через цю тишу тріскіт гілки позаду мене почувся наче грім серед ясного неба.

І я побігла!

Страх заполонив усе моє тіло, і єдине, що я могла, — це бігти щодуху. Обертатись - не можна. Я це душею відчуваю. Не зупиняли мене навіть маленькі гострі гілки, що царапали моє лице. Щось гналось за мною. Щось дуже страшне та темне. І, судячи зі звуку, — це «щось» там не одне.

Страх уже давно переріс у паніку. І я бігла. Навкруги — темно, і не видно нічого. Земля волога й не дає відчуття опори. Здається, що от-от — і я підсковзнусь. І вже не зможу більше бігти. Але позаду наступає величезна та страшна пітьма. І я ще більше напружуюсь. Лиш би не зупинитись. Лиш би не впасти.

Розумом я розумію, що це все — сон. Але підсвідома паніка не дозволяє зупинитись та здатись темряві. Все моє нутро кричить в істериці: ця темрява гірша за все. І краще вмерти, ніж здатись. І я біжу. Сили вже давно покинули мене, і хочеться зупинитист. Хочу прокинутись, щоб цей кошмар нарешті скінчився.

— Ну давай! Прокидайся! — кричу на себе в думках. Сильно зажмурюю очі, аж боляче стає, але сон усе не проходить.

І я далі біжу. Страх не відступає. Сил вже немає. Сльози не встигають текти по щоках, бо злітають з них від швидкості бігу. Не знаю, як насправді, але за відчуттями — я біжу вже годинами. І здається, що цей кошмар стався навічно зі мною.

Аж допоки я не побачила світ велетенського полум’я в далині. І одразу кинулась до нього. І роздумів не було. Є тільки рішучість: краще згоріти, ніж терпіти такий жах. Добігши до полум’я, я сміливо кинулась йому назустріч. Підстрибнувши й зажмурившись…

Вже за секунду я прокинусь у своїй постелі, у холодному поті, але в безпеці…

Чого я дійсно не очікувала, так це того, що я, як важкий валун, впаду на землю за полум’ям, забивши від удару все тіло.

— Оооххх… Боляче… — почала нити я, все ще зажмурившись і катаючись по сухій землі, намагаючись витримати всю цю біль.

— А ти ще хто така? — пролунав чоловічий здивований голос.

Після удару об землю сил уже зовсім не було. Хотілося лежати трупіком і чекати, поки це все скінчиться. Але я змусила себе розплющити очі — і побачила його… світло-зелені, чарівні очі неймовірно гармоніювали з його світлим блондинистим волоссям. Його велична чоловіча стать змусила мене затримати подих, а тепле світло від полум’я тільки підкреслювало його красу. Так я й сиділа, розкривши очі та трохи рот від враження. Сиділа, мовчала і витріщалась на нього. Напевно, він подумав, що я — тупа недоумка, бо почав клацати переді мною пальцями і казав: