Глава 1, Частина 9

Їдальня Академії розташовувалась у глибокій ніші між двома основними крилами, і кожен раз, коли ми до неї наближались, звідти лунала тепла мішанина запахів і голосів. Тьмяне магічне світло плавало під стелею у вигляді повільно рухомих сфер — вони міняли колір залежно від часу доби: зараз виблискували м’яким бурштином, як захід сонця.

Ми з Лейрою йшли знайомим коридором мовчки, ще трішки спустошені після насиченого уроку, але вже в передчутті хоча б короткого відпочинку. Вона трохи штовхнула мене ліктем.

— Рейлонд із Бойдом праворуч.

Я помітила знайомий силует темноволосого третьокурсника в чорному плащі — Рейлонд стояв, склавши руки на грудях, з тією ж самою легкою посмішкою, до якої я вже починаю звикати. Поряд — велетень Бойд, з масивними плечима, а за ним маячили блискучі крильця Ліни й Тіни, які завжди рухались синхронно.

— Ви як? Не знудьгувались без нас? — гукнув Рейлонд тихо, але з тією ж звичною впевненістю.

— Ми тільки но відійшли від “цивільного” прийому цілителів, — з усмішкою відповіла Лейра. — Тепер шукаємо щось солодке, щоб витерпіти решту вечора.

— Тоді ви за адресою, — підморгнув Бойд. — Сьогодні подають запечену хлібну запіканку з сиром і гарбузом, і навіть куряче рагу. Щось сталося — чи шеф-кухар закохався, чи магія якогось факультету нарешті спрацювала.

Ми засміялись і рушили до роздаткової. Повітря було наповнене теплом, пряним ароматом тушкованого м’яса, коріандру та свіжого хліба. За деревʼяними столовими столами уже сиділи учні, хтось їв, хтось сперечався, хтось просто втуплено дивився в тарілку. Атмосфера нагадувала вулик після дощу — волога, трохи втомлена, але жива.

Я вибрала собі овочеве рагу з грибами, шмат курячого стегна з соусом, хліб і келих темного соку. Лейра — традиційне жарке з квасолею, яке так любили орки, й яблучний пиріг. Бойд одобрювально подивився на її вибір.
— Дивись, — прошепотіла Лейра, коли ми вже розвернулись до столів.

Перед нами, як навмисно, стали Мілейла, Грегон і ще одна дівчина — висока, з, як і у всіх темних, чорним волоссям, заплетеним у вузол, і жорсткими рисами. Я пригадала її з посвяти — Фізерія, бойовичка. Сильна, впевнена… і така сама, як Мілейла. Холодна.

— Як мило, — холодно мовила Мілейла, її постава була бездоганною, голос — стримано владним. — Наші нові подружки з усіма товаришують. Та всі, як на підбір – старшокурсники. Це вже якась мода?

— Ми з усіма спілкуємось, якщо ти про це, — спокійно відповіла Лейра. — Це не злочин.

— Але й не честь, — додала дівчина поряд. Її голос звучав з викликом, але погляд був пильний, уважний. — Невже це вже норма, що темні, спілкуються з ким попало? Ще трохи, і ви вже зі світлими почнете товаришувати? – вона гиденько посміхнулась, і це почало мене бісити.

— А вам яка справа, до нашого спілкування? — втрутилася я. — Думала, ми сюди вчитись прийшли, а не позір тримати.

Грегон хмикнув. — Ще й огризається. А казали, скромна.

— А те, що ви чіпляєтесь до тих, хто сильніший, — це ваш стиль? — Мілейла стиснула пальці на своїй таці, але обличчя її лишалося вишукано-спокійним. — Відразу видно, хто як збирається виживати. Вчепились в компанію старших, щоб не втопитись на першому курсі.

Я відчула, як у грудях закипає. Вони навіть не розуміють. Ми не чіпляємось, та не плазуємо, ми вчимося, і намагаємось знайти друзів. Не ми перші підійшли до старших, і нічого засудливого не робили. І те що ми темні – не означає, що повинні спілкуватися лише з темними. Але хто їм це пояснить?

— Можливо, ми просто не ховаємось у тіні, прикриваючись родовими іменами й холодною посмішкою? — я зробила крок уперед. — Ми будуємо зв’язки, так. Але ми для цього нічого не прогинаємо.

— Тільки те, що у вас гнеться, — прошепотіла Мілейла.

— Досить, — пролунав низький голос позаду. Рейлонд ступив ближче, його постава стала ще прямішою. — Вони з нами. І цього достатньо. – його темні очі пригрозливо звузились, і було помітно, що ця розмова його сильно дратує.

Бойд насуплено глянув на Гегона, схрестивши руки.

— Чогось не так із тим, що молодші учаться бути сильними? Бо якщо є питання, я можу пояснити… фізично, — буркнув він.

Близнючки Ліна й Тіна підійшли ближче, Тіна з усмішкою, а Ліна — майже без емоцій. Джаконд і Себастьян були трохи далі, але дивились уважно. Один крок — і вони були б тут.

Мілейла підняла підборіддя.

— Ми просто спостерігаємо. Зробіть висновки.

— Ми вже зробили, — тихо відповіла я.

Напруга висіла в повітрі, мов стиснута пружина. Але ніхто не зробив цього останнього кроку.

— Залишимо вас із вашими друзями, — мовила вона. — Сподіваюся, вони не зрадять вас першими.

Вона розвернулась, мантії зашаруділи по підлозі. Її супутники мовчки рушили слідом, і за кілька митей їхнє тріо вже йшло в протилежну частину їдальні.

Ми нарешті сіли за вільний стіл. Лейра випустила повітря крізь стиснуті зуби.

— Це було… як удар магією без жодного закляття.

— Але ви трималися, — усміхнувся Рейлонд. — Добре тримались.

— І без вибухів, — додав Бойд. — Я вже думав — буде “Шадбол” у пиріг.

Ми засміялися, і навіть у цій натягнутій атмосфері це прозвучало як справжній відпочинок.

Їжа була гарячою, смачною, і на кілька хвилин ми просто їли мовчки — кожен обмірковуючи своє. Але було вже трохи легше. Ми не самі.Світло м’яко лилося з підвішених сфер під стелею, відкидаючи теплі відблиски на миски з паруючими стравами. У повітрі пахло запеченим м’ясом, гвоздикою і якимось трав’яним настоєм.

— Ти точно не хочеш спробувати цього соусу? — Рейлонд посунув до мене миску з чимось темним і пахучим. — Тіньовий перець, лісовий часник, крапля отрути дракуса — ідеально підходить до м’яса.

— Крапля отрути? — перепитала я, придивляючись до густої субстанції.

— Не переживай. Після термообробки вона лише злегка поколює язик. Я ж сказав — ідеально, — підморгнув він.

Я усміхнулась і обережно занурила шматок курки в соус. Дійсно поколювало. І ще довго.