Глава 1 Частина 7

Цього разу ми прийшли вчасно, разом з іншими темними однокурсниками. Професора ще не було, тож ми спокійно зайняли свої місця. Кабінет цілительства дуже нагадував кабінет історії, тільки менший і світліший, а по кутках красувалися зелені рослини — дуже затишно.

Цілителі, істот приблизно 40–50, вже зайняли всі місця попереду, тому ми, вже по звичці, для нас із Лейрою та Візерієм, пішли сідати позаду. Візерій тепер згуртувався з іншими бойовиками нашої групи та не звертав на нас уваги. Чесно кажучи, я і не засмучувалась з цього приводу.

Поки йшли вздовж світлих студентів, деякі з них якось неприємно косилися на нас, наче нашої групи загалом тут не повинно бути, але вигнати нас не можуть. У мене по шкірі побігли мурашки від ворожих поглядів. 

Розмістившись за партою, ми з Лейрою вже одразу приготувались до лекції, як раптом почули не голосну, але і не тиху розмову світлих дівчат.

— Чуєш, Лея, не знаєш, що тут забули темні?

— Змирися, Дара, рада професорів встановила, що присутність темних просто необхідна на лекціях, присвячених цілительству. Типу, для налагодження співвідношення між світлими та темними істотами. Нібито ми захочемо налагоджувати відносини з цією заразою. — дівчина говорила настільки уїдливо та з такою нелюбов’ю до темних, що мені почало ставати не по собі.

— Зараза? — зі смішком перепитала Дара.

— А хіба ні? — піддражнила її Лея, — Вони, як зараза, розповсюджуються і нищать усе навколо. Жодної користі від них світ не отримав. – Їх слова різали повітря, як гострі леза, що проникають у душу.

— Ми не зараза! — різко втрутився Візерій, ледь стримуючи гнів і стискаючи кулаки. Він тримав кулаки так сильно, що пальці біліли, і було видно — він ось-ось вибухне.

— Та ну, згадай, коли ви щось корисне зробили? — дражнила його Лея, підштовхуючи до втрати контролю. Я дивилася на Візерія і вже уявляла, як він може напасти на світлу студентку, і вже шкірою відчуваю небезпеку. 

— Ми врятували світ під час Темної Катастрофи. Ми боролися за…

— А хто її почав? — вона дуже різко перебила його. — Якби не темні, ніякої катастрофи не було б, і не потрібно було б нікого рятувати. Якщо тут хтось кого і рятує, то це тільки ми, світлі. Ми зцілюємо світ від більшості травм та захворювань. Ми виводимо всяку заразу. Прийде час, і світлі зможуть зцілити світ навіть від темряви! — це була дуже зухвала заява.

Від злості Візерій, та ще двоє його друзів бойовиків, вскочили зі своїх місць, а я бачила, як темна магія навколо них згущується. Я вагалася: чи зупиняти їх, чи підтримати? Інші темні теж почали вставати. Та раптом пролунав голос:

— Досить! Сядьте! — і всі замовкли. Професор Конрод де Лемар з’явився в дверях ще до початку сварки, але не втручався до критичного моменту.

— Дуже прошу вас вести себе доречно на моїх уроках. Це торкається всіх вас, студенти. Неважливо, на якому факультеті ви навчаєтесь — сварки в моїй аудиторії заборонені! Це моє перше та останнє попередження! Я ясно висловлююсь?! — професор, красивий, біловолосий, високий серафім, сурово оглянув усіх студентів, окремо зупинившись поглядом на посварившихся стадентах. І тільки після витримки багатозначної паузи продовжив.

— Одразу позначу: темні маги не придатні до магії цілительства. Але, так як було вирішено, що ваша присутність на моїх лекціях «необхідна», то це все, що від вас потрібно — бути присутніми на лекціях! — чітко виділяючи свої слова, він давав можливість зрозуміти його ставлення до нас. — І незалежно від того, наскільки добре чи погано будете розуміти тему, ви всі все одно отримаєте середній бал на всіх тестуваннях. Автоматично. Тому щиро прошу темних студентів не перейматись та не заважати проведенню лекції і навчанню інших, більш здібних учнів. Всім зрозуміло?

Лейра спробувала запитати, чи можна проявити себе в практичних аспектах, як перша допомога, і отримати хороші оцінки. Але професор лише зневажливо відмахнувся, сказавши, що в бою це марно, і навіть шкодить — поранений темний не вийде живим.

Відчуття було гірке, як зимовий холодний вітер, що пронизує до кісток. Ненависть світлих до нас — темних — була наче тінь, що нависла над кожним рухом, кожним словом. Вони не просто не приймали нас — їхня зневага була важкою і гнітючою, наче тягар, що не дає дихати. Було моторошно і самотньо — немов ти опинився в безмежній пустелі, де кожен крок залишає слід, який ніколи не зітреться.

Очі защипало, і сльози хотіли прорватися, але раптом відчув дотик Лейри — тепло її руки, яка тихо стиснула мою. Це було як ковток свіжого повітря після довгої засухи, як натяк на те, що я не одна.

Лекція розпочалася. Половина темних, включно з Візерієм, здавалося, ледве тримали очі відкритими — вони зневірились і просто намагались пережити цей урок. Інша частина, в яку входили ми з Лейрою — навпаки, занурилися у записи, бо знання — це наш захист, наш щит у цьому світі.

Так минули дві години. Коли пролунала перерва, ми швидко кинулись у темне крило — на останній урок сьогодні, де, можливо, буде хоч трохи спокійніше.