9глава

Симона

Я стояла біля води — холодної, глибокої — і відчувала, як хтось намагається штовхнути мене в неї.

Але поруч з’явився він — хлопець мого віку, з темним волоссям і уважними очима. Його руки схопили мене раніше, ніж я встигла провалитися у воду.

— Тримайся! — крикнув він, і його голос звучав як якір, який утримував мене на поверхні.

Я обернулася й побачила іншого хлопця, того ж віку, з білим волоссям і очима кольору крові. Він простягав руки, намагаючись штовхнути мене назад у воду, а холод у його погляді пробирав до кісток.

— Ти… врятував мене? — видихнула я, ледве вірячи, що хтось зміг зупинити те, що відбувалося.

І раптом відчуття минулого почало розчинятися. Тепле світло приладу, рівномірний гул апаратів, чужі кроки — усе це повільно, але впевнено витісняло спогади.

Я відчула важкість тіла на ліжку, чула м’які, тривожні голоси поруч. Повільно кліпнула, намагаючись відкрити очі, і спочатку світ був розмитим. Але через кілька секунд я розрізнила обличчя: Елланна з вологими від сліз щоками, обережно стискає мою руку, і Каель, напружений і уважний, трохи нахилившись наді мною.

— Симона… — тихо промовив хтось поруч. Я зрозуміла, що це голос Елланни.

Я спробувала глибше вдихнути, і вдих вийшов нерівним, але справжнім. Усе навколо було холодним, металевим, із запахом ліків — я в лазареті.

Слабкість поступово відступала, і я нарешті повністю відкрила очі. Світ став чіткішим, звук став гучнішим, дихання стабілізувалося, і свідомість повільно поверталася до мене.

— Е-Елланно… — прошепотіла я, ледве ворушачи губами.

Елланна тихо кивнула, усмішка крізь сльози й полегшення ковзнули по її обличчю. Каель стиснув плечі, ніби намагався втримати себе в спокої, але я відчувала його напруження. Потім мій погляд зачепився за щось несподіване — синяк на щоці Каеля. Його шкіра злегка посиніла, а кутик губ ледве помітно стиснувся.

— Каелю… — тихо сказала я, невпевнено, ніби боялася помилитися. — Що з тобою?

Він миттєво опустив погляд, намагаючись приховати травму, але було ясно: він отримав удар. Його напруження стало ще помітнішим, плечі тремтіли.

Я хотіла запитати ще щось, але в цей момент через відчинені двері я побачила, що Граф, Бретфорд і кілька лікарів перебувають в іншій кімнаті. Вони тихо щось обговорювали, про що я не могла почути, але напруження між ними відчувалося навіть здалеку. Граф стояв рівно, як завжди, його силует був нерухомим. Один із лікарів щось пояснював, вказуючи на світну панель, Бретфорд слухав, не перебиваючи.

Він не дивився в мій бік.

Чомусь це зачепило сильніше, ніж якби він дивився.

— Тобі не можна хвилюватися, — тихо сказала Елланна, ніби вловивши, куди пішли мої думки. — Лікарі сказали, що виснаження було серйозним.

— Я… довго була без свідомості? — запитала я.

— Ні, — відповів Каель раніше за неї. Його голос був рівним, але надто напруженим. — Ти прокинулася швидко. Занадто швидко.

Я перевела на нього погляд.

— Це погано?

Він не відповів одразу. Секунда — занадто довга для простого запитання.

— Це незвично, — нарешті сказав він. — І все.

У цей момент двері в сусідню кімнату відчинилися. Граф Валькенштайн вийшов першим. Його погляд ковзнув по лазарету і на мить затримався на мені. Не теплий, не холодний — оцінюючий.

Він не підійшов.

— Міс Морт, — промовив він рівно. — Як ви себе почуваєте?

— Краще, — відповіла я чесно. — Голова ще… важка.

— Це нормально, — сказав він. — Ви перенапружили магічні канали. Але пошкоджень немає.

Я видихнула, навіть не усвідомлюючи, що затримувала дихання.

— Вам приписаний повний спокій до кінця дня, — продовжив він. — Жодних тренувань. Жодної магії.

Він перевів погляд на Елланну і Каеля:

— Ви обидва вільні. Але прошу — без самодіяльності.

Каель коротко кивнув. Елланна теж, хоч і неохоче.

Граф зробив крок назад, але перш ніж вийти, додав, не підвищуючи голосу:

— І ще. Ваш наставник залишається тим самим.

Слова впали важко.

Я відчула, як усередині щось здригнулося.

— Бретфорд Віторі залишається вашим наставником, — повторив він. — Це рішення не обговорюється.

Двері зачинилися.

У лазареті стало тихіше, ніби разом із ним вийшло все повітря.

— Ну звісно… — прошепотіла Елланна. — Наче без цього мало проблем.

Я нічого не відповіла. Перед очима знову сплив образ зі сну: біле волосся, червоні очі, холодний погляд. І інший — темне волосся, руки, що утримують мене від падіння.

Два різні відчуття. Дві сили.

Я повільно стиснула пальці.

— Елланно… — тихо сказала я. — Ти віриш, що сила може бути… не злою і не доброю?

Вона подивилася на мене здивовано, потім зітхнула.

— Я вірю, що сила завжди вимагає вибору.

І з цими словами вона покинула лазарет, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Усі вони крутилися, не даючи мені спокою. Я думала про все: про Академію, про Бретфорда, про дивні сни, про батьків. Навіщо вони мене залишили?Я заплющила очі, але сон не приходив.Втома була важкою, тиснула на тіло, змушувала повіки опускатися, але думки не зупинялися. Вони крутилися, змішувалися — спогади, страх, його слова, сон з водою, білі волосся, червоні очі, теплі руки, що тягнуть назад.Я перевернула голову на бік, намагаючись влаштуватися зручніше. Ковдра здавалася то занадто холодною, то занадто важкою. Серце билося нерівно, ніби не могло вирішити — заспокоїтися чи знову прискоритися.Я рахувала удари серця. Потім вдихи. Потім просто слухала гул приладів.Минали хвилини. Можливо, години — я втратила відчуття часу.Очі пекло від втоми, але варто було майже заснути — як різкий образ спалахує в голові, і я знову відкривала очі в темряву лазарету.Я довго лежала так, між сном і реальністю, поки тіло нарешті не здалося.І лише під ранок, виснажена власними думками, я все ж провалилася у важкий, тривожний сон.