8глава

Бретфорд
 

Вона крокнула до Еллани — і раптом її тіло похитнулося. Наступної секунди Симона впала без свідомості.

Але я не опинився поруч.

Каель відреагував першим: швидким рухом підхопив її на руки, тримав так, ніби це не коштувало йому жодних зусиль. Його обличчя залишалося спокійним, лише очі звузилися — уважні, пильні. Еллана кинулася слідом, тривожно заглядаючи в обличчя подруги.

Я стояв осторонь. Замер. Не рушив. І правильно зробив.

Навіщо? Вона — підопічна, не більше. Слабка, не витримала. Хай її несе Каель. Хай навіть Джейкоб, якщо йому так хочеться.

Але чому всередині щось обпекло, коли я побачив, як оборотень тримає її на руках? Чому згадався той момент біля вікна з кавою — її м’яка усмішка, її довіра не мені, а кому завгодно, тільки не мені?

Нісенітниця. Це не має значення.

Я змусив себе відвернутися, роблячи вигляд, що спостерігаю за списками боїв, за словами Графа. Але увага все одно тяглася туди, де Каель обережно передавав її Еллані.

В грудях неприємно закололо. Я стиснув кулак так сильно, що нігті впились у долоню.

— Слабка, — холодно промовив я, ніби ставлячи остаточну крапку.

Каель обережно ніс Симону, Еллана йшла поруч, не відстаючи ні на крок. Гул у залі поступово вщухав, але я все ще відчував на собі цю тяжку тишу, ніби всі чекали, що я щось зроблю.

І саме тоді Нико нахилився до мене, усміхнувшись. Його голос був тихим, але я почув кожне слово:

— Дивно, що ти не пішов за нею.

Я кину холодний погляд на нього:

— А навіщо? Вона всього лише першокурсниця. Її завдання — вчитися, а не падати в непритомність.

Нико хмикнув, явно не вірячи жодному моєму слову.

— Звісно, звісно. Але твій погляд казав інше. Особливо коли Каель її підняв. Ти був готовий перегризти йому горло.

Я напружився, щелепа стиснулася від роздратування.

— Не вигадуй, Нико. Мені все одно.

Він фыркнув і, відкинувшись на лавку, додав із лінькуватою усмішкою:

— Ти можеш брехати кому завгодно, Бретфорд. Навіть собі. Але не мені. Я надто добре знаю, як ти дивишся, коли щось вважаєш своїм.

Я розвернувся і вже збирався піти з залу, коли почув холодний, владний голос:

— Бретфорд. Залишся.

Я завмер. Граф Валькенштайн стояв біля кафедри, його погляд — тяжкий, проникливий, ніби бачив наскрізь. Решта вже розходилися, навіть Нико лінькувато махнув мені рукою і пішов, а я залишився наодинці з директором.

— Ти занадто різко працював, — промовив він без зайвих слів. — Вона не була готова до такого бою.

Я стиснув щелепу, намагаючись говорити рівно:

— Вона слабка. Якщо не витримує — значить, їй тут не місце.

Граф зробив крок ближче, його фігура ніби заповнила весь простір переді мною.

— Не бреш мені, Бретфорд. Ти бив її так, ніби перевіряв не силу, а себе самого.

Я витримав його погляд, холодний і тяжкий.

— Я не бачу сенсу витрачати час на тих, хто падає в непритомність від кількох ударів.

— А я бачу, — голос його був низьким, але в ньому звучала сталь. — Вона витримала більше, ніж ти думаєш. І те, що ти втрачаєш контроль поруч із нею — це твоя слабкість, а не її.

Ці слова зачепили сильніше, ніж я очікував. Я різко випрямився, стримуючи роздратування.

— Я не втрачаю контроль.

Граф усміхнувся кутком губ, але в його очах не було насмішки — тільки холодна впевненість:

— Ти вже втрачаєш.

Його слова гуділи в голові, немов удари в дзвін.

«Твоя слабкість, а не її».

Я стиснув кулаки, намагаючись витіснити цю фразу, але вона вкарбовувалася в свідомість.

Граф вже збирався піти, але раптом затримався і ще раз подивився на мене.

— Ти занадто легко називаєш її слабкою, — сказав він повільно. — Забув, хто вона?

Я звузив очі.

— Звичайна першокурсниця.

— Ні, — його голос став жорстким. — Вона перша за десятиліття, кого визнав браслет. Це не випадковість.

Я усміхнувся холодно:

— І що? Випадкове збіг. Може, браслет просто дав збій.

— Браслети не помиляються, — у його тоні не було сумнівів. — Якщо він визнав її — значить, у ній є сила. Ти можеш заперечувати це скільки завгодно, але ти сам відчув це на тренуванні.

Я різко підняв голову, стискаючи зуби:

— Я відчув тільки її слабкість.

Граф зробив крок ближче, і його тінь впала на мене важким тягарем.

— А я — твою.

Ці слова різанули сильніше, ніж я очікував. Я завмер, відчуваючи, як всередині піднімається злість, і не міг вирішити — на нього чи на себе.

Він розвернувся і пішов до виходу, кинувши через плече:

— Ти можеш ненавидіти її. Можеш презирливо ставитися. Але ігнорувати не зможеш.

Я вилетів у коридор, роздратування майже кипіло в крові. І тут врізався в когось.

— Дивись під ноги, Віторі! — пролунало.

Я підняв очі — переді мною стояв Каель. Його погляд був напруженим, плечі скувані, а в очах горіла небезпечна рішучість.

— Куди ти несешся? — прошепотів я.

— До Графа, — відрізав він. — Потрібно доповісти про Симону. Її стан гірший, ніж ти думаєш.

— Ще один драматик, — видихнув я. — Вона впала. Слабка.

Каель скривився, ніби я образив не просто Симону, а все живе.