6глава

Симона

Я прокинулась у повній тиші.

Кімната адаптації була непривично теплою, ніби стіни намагалися переконати мене, що тут безпечно. Не допомогло. Усе нагадувало про вчорашнє видіння.

Сон був уривчастим, тривожним. Мені снилося щось дивне — ніби я стою на сцені перед сотнею незнайомців, і кожен чекає, що я помилюся.

Я заплющила очі. Ні, ще не час панікувати. Я тут. А значить — треба йти далі.

Стук у двері вивів мене з думок.

— Симона? — голос за дверима був знайомий до болю. — Прокидайся. Уже ранок.

Я підійшла й відкрила двері.

На порозі стояв Джейкоб — у чорній формі куратора. Він усміхнувся, тримаючи в руках картонний стакан з кавою.

— Принцесі — сніданок, — сказав він і простягнув його мені. — Вчора ти заснула, навіть не попрощавшись. Образливо.

— Я була… не в собі, — пробормотіла я, приймаючи каву. — Кімната наче дихала. Я не спала — я провалювалася.

Він кивнув, серйознішаючи:

— Так у всіх. Адаптація. Академія перевіряє, хто ти насправді, ще до того, як ти це усвідомиш.

Я зітхнула й відкинулася на косяк дверей.

— Дякую, що проводив вчора. Без тебе я б втекла назад у мотель.

— Не втекла б, — відповів він. — Ти не з тих, хто відступає. Та й мотель уже в минулому.

Я здригнулася від цих слів. Вони прозвучали майже як вирок.

— Сьогодні твій день. Перший справжній. Ввечері буде урочиста церемонія. Увесь викладацький склад, старости, керівники факультетів. Готова сяяти?

— Я ледь можу стояти, — усміхнулася я.

— Тоді тобі потрібно кілька годин, щоб зібрати речі, — сказав він. — Поїдь додому, забери все важливе. І… якщо можеш — попрощайся.

Я кивнула. Було дивно чути це від Джейкоба, але в його голосі не було жодної жалості чи поблажливості. Він просто знав, що треба зробити.

— Я повернуся до вечора, — сказала я, роблячи ковток кави. — Обіцяю.

Він нахилився ближче:

— І одягни щось пристойне. Сьогодні ти будеш у центрі уваги.

Я фыркнула.

— Я все ще звичайна. Просто випадково пройшла тест.

Він похитав головою.

— Ні, Симона. Ти вже — частина чогось більшого. Просто поки не зрозуміла, наскільки.

Він розвернувся і пішов коридором, залишивши мене в тиші кімнати, яка більше не здавалася такою страшною.

Я виїхала в місто одразу після сніданку.

На задньому сидінні академічного автомобіля лежала сумка з написом «Першокурсник». Смішно. Я — першокурсниця. В Академії Трон. Там, де навчаються елітні істоти, а я… офіціантка, сирота, помилка системи.

У вікні мигали знайомі вулиці. Ось заправка, біля якої я колись сховалася від дощу. Ось закусочна, де мене одного разу пригостили кавою. А ось і мотель. Мій мотель. Пилюка, дешевий, з облупленою вивіскою. Я вийшла з машини й відчула, як на плечі опустився невидимий тягар.

Двері скрипнули, як завжди. Запах вивітреної хлорки та кави.

Кімната №12. Моя клітка. Моє укриття.

Я стояла в прорізі, не рухаючись. Просто дивилася. Пил на підвіконні. Старий чемодан під ліжком. Потерте крісло, в якому я засинала з книгою, уронивши голову на груди.

Стук крапель із крана у ванній. Одна за дві секунди — я рахувала.

Кімната була убогою. Але вона знала мене краще за всіх.

Я підійшла до ліжка. Сіла. Пальцями провела по покривалу. Сіра тканина, трохи вигоріла. Тут я плакала. Ховалася. Спала, не роздягаючись. Слухала сни.

Сни, де голос шепотів: «Бережися браслета… він принесе сме-е-е-рть…»

Я витягнула нижню шухляду. Там, на дні, лежала записка від тітки. Єдина, що залишилася.

«Ти сильніша, ніж здаєшся. Ти досягнеш усього, чого захочеш.»

Вона писала це тоді, коли я вперше пішла працювати ночами. Я не відчувала себе сильною. Ніколи.

Пару змінних речей, старий блокнот, щітка. Усе, що могла взяти з собою. Усе, що було «моїм».

Я застебнула сумку й встала.

Повільно, ніби ноги не хотіли йти.

Оглянулася востаннє.

Пусто.

Кімната наче знала: вона мене втрачає.

Я вимкнула світло.

Закрила двері.

Постояла секунду й стисла ключ у кулаці так, що нігті врізалися в шкіру.

Потім спустилася вниз. На ресепшені нікого — лише стара лампа миготіла в кутку.

Я поклала ключ на стійку і прошепотіла:

— Дякую.

Наступне місце, куди я вирушила, був клуб. Той самий нічний клуб, куди я ходила під час перерв, кутаючись у куртку — здавалось майже порятунком.

Вивіска все ще миготіла. Неоновий рожевий «Abyss» різав темряву, як шрам на шкірі.

Музика гриміла всередині, хоча на годиннику було лише три пополудні. Підготовка до ночі. Я знала це розклад напам’ять.

Всередині — усе як раніше: стійка, де я зустрічала клієнтів, сцена, де танцювали дівчата, персонал, який знав мене просто як Симону. Як дівчину-людину. Нікому не було діла до минулого. До болю. До сирітства.

Я йшла, ніби по воді — повільно, наче будь-якої миті могла провалитися.

— Сіма? — знайомий голос. Аарон, менеджер.

Волосся розтріпане, під очима синці, але усмішка справжня. — Ти що тут робиш? Сьогодні ж вихідний…

— Мені потрібно поговорити, — сказала я. Голос зрадницьки здригнувся.

Він повів мене в кабінет. Закрив двері. Я не могла дивитися йому в очі.

— Я йду. — У сенсі — на вихідний? Чи зовсім?

— Зовсім, — видихнула я.

Мовчання. Навіть музика, наче, стихла. Потім — його зітхання. Глухе, втомлене.

— Я не буду питати чому. Ти ж ніколи не говорила, звідки ти. Лише не кажи, що закохалася, Сіма.