5глава

Бретфорд

Сьогодні все в Академії викликало в мене роздратування. Ці екскурсії — щотижня одні й ті самі жалюгідні створіння, які тут узагалі не мали з’являтися. А наші уроки й тренування постійно зсувають заради них, ніби це комусь цікаво. Але, слава Богу, цей тиждень останній, бо з завтрашнього дня почнеться новий навчальний рік.

Тато знову зник — він завжди зайнятий своїми справами в Альянсі Світла, а тепер мені дісталася роль спадкоємця. Раніше її виконував Вілл, старший брат, але після останньої сварки з батьком усі погляди й очікування впали на мене. Наче я про це просив. Ні, звісно, не просив.

Я вирішив не витрачати час на цей тест для екскурсантів — вони все одно нікому тут не потрібні, ніхто з них не пройде. Краще поїхати у свій зал, де можна спокійно потренуватися і ні на кого не дивитися.

Я йшов, коли раптом майже біля виходу зіткнувся з нею. Дівчина. Досить непримітна, але з таким поглядом, що в мене майнула думка: «Що за ідіотка йде, не дивлячись під ноги?» Її очі були блідо-червоні, і лише запах видавав у ній вампіра. Волосся — темне, ніби сама темрява.

Щось усередині мене стиснулося — не від жалю, ні, від чогось іншого. Від роздратування? Від цікавості?

Вона дивилася на мене, завмерши, ніби я був інопланетянином. Я запитав її:

— Дивіться, куди йдете. Можна було б і обережніше. Тут люди ходять, розумієш?

Вона тихо вибачилася, і в її очах я помітив сльози. Раптом вона закрила обличчя руками й побігла геть. Я стояв і дивився, як вона зникає. За секунду почув позаду шум — уривок крику, рев двигуна — і раптом машина на скаженій швидкості мчить прямо на неї.

А вона стоїть і дивиться на машину, ніби змирившись зі швидкою смертю. От ідіотка.

Не роздумуючи, за лічені секунди я опинився поруч і відштовхнув її вбік. Машина зупинилася за кілька метрів від її ніг. Серце шалено калатало — адреналін різко вдарив у кров. Було страшно, хотілося вилаятися, але замість цього я побачив, як вона заплющила очі й глибоко вдихнула.

Вона відкрила очі — і в них читалася така вразливість, що я раптом відчув… жалість? Ні, це не про мене. Я просто витер піт з чола і сказав:

— Дивовижно. Усього крок до смерті — і навіть «дякую» сказати не можеш?

Вона мовчала, а я відступив, ніби відчуваючи якусь неприязнь, яку сам же й викликав. Я вже збирався піти, коли почув її голос, тихий і тремтячий:

— Я… я ж справді не повинна була сюди потрапити…

Щось у цих словах мене зачепило — не знаю, що саме. Але я не обернувся, а просто кинув:

— Тоді повертайся туди, звідки прийшла. Тут за тебе ніхто триматися не буде.

Останню фразу я сказав навмисно грубо. Я мусив. Це краще, ніж… відчути щось.

Я пішов, залишивши її одну з цією дурною анкетою, розірваною і мокрою від сліз. Щось клацнуло всередині — ніби я зламав щось не в ній, а в собі. Я стис кулаки. Це не повинно мене хвилювати. Я — Віторі. Спадкоємець.

Плювати.

Ламборгіні, що стояла біля мого корпусу, ніби чекала на мене. Сів, увімкнув запалювання — і газ у підлогу. Вітер в обличчя. Тонка лінія дороги відводила мене подалі від академії. Я звернув до свого особистого тренувального залу — старої перебудованої будівлі, де я міг бути один.

Я скинув куртку, став перед грушею. Один удар. Другий. Сильніше. З кожним новим ударом я відчував, як тріскається шкіра на кісточках, як бризкає кров. Але біль був кращий за тишу в голові. Кращий, ніж думки про неї… і про нього.

Батько. Мортімер Віторі. Великий, клятий представник вампірського клану в Альянсі Світла. Для всіх — зразок гідності. Для мене — холодна брила вимог. Я маю бути ідеальним. Посмішка, слова, оцінки. Навіть хода — і та має бути правильною.

А Вілл, старший брат… колись він був світлом у нашому домі. Сміливий, вільний, він усе робив по-своєму. Найкращий брат у світі, який завжди захищав і підтримував мене. До сварки. До того, як відмовився від титулу. Батько вигнав його. Стер його ім’я з лінії спадкоємців. І передав мені те, про що я не просив. Тягар.

— Я не Вілл… — прошипів я, б’ючи сильніше. — І не ти.

Груша заскрипіла, але не зірвалася. Я стояв, важко дихаючи. Кров капала на підлогу. Серце билося, як у той момент, коли я відтягнув її з дороги. Дівчину, імені якої навіть не знав.

Я подивився на свої руки. Червоні від крові. Червоні — як мої очі. Ті самі, які вона так довго розглядала, ніби шукала відповіді.

Дурна дівчисько.

Чорт, чому я досі думаю про неї? Вона звичайна, непримітна, таких навколо повно. Але чомусь саме вона зайняла мої думки. Я бив грушу, поки не зміг заспокоїтися.

Я влетів на територію Академії, коли за вікнами вже давно згущалася темрява. Ламборгіні ревіла, як загнаний звір, її двигун ніби відображав те, що відбувалося в мені. Я мчав крізь ніч, ніби за мною гналися не демони — а я сам.

Я поставив машину біля заднього входу — подалі від сторонніх очей. Після екскурсії Академія занурилася в мовчання: ні голосів, ні кроків, лише тіні від ліхтарів і рідкісне потріскування старих гілок за кам’яною огорожею.

Я піднявся сходами в західне крило, туди, де була моя особиста кімната. Місце, де я міг бути собою. Єдиний привілей, який ніхто не міг забрати.

Відчинивши двері, я на секунду завмер. Тиша. Напівтемрява. Дерев’яна підлога, м’який килим, висока стеля, книги вздовж стін, біля вікна — крісло з пледом і стопка старих альбомів. Тут пахло багатством і шкірою. Тут я відчував себе собою. Або хоча б тим, ким прикидався.

Я зняв куртку, кинув її на спинку стільця. Тіло ломило від напруги, кулаки пульсували. Кров на кісточках підсохла і стягнула шкіру. Я зайшов у душову — холодна плитка, велике дзеркало, затягнуте парою, а всередині я — чужий у власному відображенні.