4глава

Симона
 

— Тиша в залі! — крикнув граф Валькенштайн, і всі, хто до цього щось говорив, замовкли. Стало тихо, як у труні.

Потім він підійшов до мене, шоковано сидячої в кріслі, і почав уважно мене розглядати. У якийсь момент мені навіть здалося, що його й без того червоні очі стали ще яскравішими. Повільно обійшовши мене по колу, він вийшов у центр і голосно, щоб усі чули, оголосив:

— Дорогі учні та учениці, з сьогоднішнього дня в нашій академії новенька. Прошу любити й жалувати — Симона Морт. Вона приєднається до факультету вампірів на перший курс. Також прошу проявити до неї повагу й показати нашу Академію з найкращого боку. Усі, хто має щось проти, можуть обговорити свої претензії й побажання зі мною особисто. Я з радістю їх вислухаю, але пам’ятайте — кожна ваша претензія обернеться проти вас.

Закінчивши свою феноменальну промову, граф Валькенштайн покликав до себе якогось перевертня, і той, уважно вислухавши графа, пішов до мене.

— Добрий день, мене звати Джейкоб, я куратор першокурсників. Ваше навчання почнеться з наступного тижня. Також вам потрібно заповнити цю анкету й вказати персональні дані.

У той момент мене переповнювали почуття — страх, агресія, безпорадність, сум. Я вихопила анкету з його рук і швидко побігла до виходу. Не знаю, чи хтось біг за мною — я була настільки переповнена емоціями, що нічого перед собою не бачила. Не пам’ятаю, як опинилася біля виходу з академії й прямо біля нього врізалася в когось.

Піднявши очі, я побачила хлопця приблизно 180 см зросту. Очі — червоні, настільки червоні, як у вампіра. Волосся біле, як сніг — здається, я вже десь бачила такі, але не пам’ятаю де. Підкачаний. А на щоці — шрам. І не простий, а у формі літери «А». Мені здалося, що це щось означає. Лише потім я зрозуміла, що стою в ступорі й просто розглядаю хлопця, який дивиться на мене, і, здається, я пропустила момент, коли він поставив мені запитання.

— Вибачте… ви щось сказали? — сказала я, рефлекторно опускаючи погляд.

— Дивіться, куди йдете — ось що я сказав. Обережніше треба. Взагалі-то тут люди ходять.

— П… пробачте, — тільки й змогла сказати я, перш ніж з моїх очей потекли сльози, і я почала задихатися.

Закривши обличчя руками, щоб він не бачив мого болю, я побігла вперед — але не побачила дорогу й машину, яка з шаленою швидкістю їхала прямо на мене. Я заплющила очі, чекаючи швидкої смерті, але замість удару — тиша.

Лише вітер тріпав моє волосся, і серце билося так голосно, що здавалося — його почує вся вулиця. Я повільно відкрила очі.

Машина стояла за кілька метрів від мене. Водій вискочив із салону, щось кричачи, але його слова тонули в шумі крові в моїх вухах. Усе навколо розпливалося, як у тумані. Я намагалася вдихнути, але легені ніби стиснулися, не пускаючи повітря.

І раптом він знову опинився поруч. Хлопець із червоними очима.

Але не тому, що йому було не байдуже. А тому, що він просто опинився не вчасно в потрібному місці.

Він підійшов, окинув мене байдужим поглядом — слизьким, ніби дивиться не на людину, а на розбиту вітрину, повз яку треба просто пройти.

— Дивно. Усього крок до смерті — і ти навіть «дякую» сказати не можеш? — усміхнувся він.

Я мовчала, не в змозі вимовити ні слова.

— Зрозуміло. І справді нічого не скажеш.

Він зробив крок назад, ніби відсахнувся від чогось неприємного, і з огидою подивився на мене згори вниз.

Він уже збирався піти, коли я, сама не знаючи навіщо, ледь чутно прошепотіла:

— Я… я ж насправді не повинна була сюди потрапити…

Він завмер на секунду, ніби щось у цих словах його зачепило. Але не обернувся.

— Тоді повертайся туди, звідки прийшла, — байдуже відповів він. — Тут ніхто за тебе триматися не буде.

Останню фразу він буквально виплюнув.

Я дивилася йому вслід, поки він не зник за високими деревами, стискаючи анкету так сильно, що папір порвався.

Всередині було порожньо. Настільки порожньо, що навіть біль зник. Залишився тільки сором. Перед собою. Перед графом. Перед цим… незнайомцем, який, можливо, мав рацію.

Я — сирота. Нікому не потрібна. І все ж я тут. Як помилка в ідеально написаному рівнянні.

Я не знаю, скільки часу минуло. Хвилини? Година?

Потім — кроки. Обережні, але рішучі.

— Симона?

Я здригнулася і різко обернулася. Переді мною стояв Джейкоб — куратор першокурсників. Він належав до клану перевертнів — я зрозуміла це по його очах: спокійних, звіриних, вичікувальних.

У його погляді не було ні насмішки, ні огиди — лише легка тінь співчуття, ніби він уже бачив щось подібне не раз.

— Я… — мій голос тремтів. — Пробачте…

— Усе гаразд, — спокійно сказав він. — Перший день завжди нелегкий. Особливо для тих, хто… скажімо так, потрапив сюди нестандартним шляхом.

Я затамувала подих.

— Але ти вже тут. А це означає, що браслет побачив у тобі потенціал. Повір — він ніколи не помиляється. Навіть якщо ти поки цього не відчуваєш.

Він зробив паузу.

— Ходімо. Тут не місце для самотності.

Я слухняно кивнула, ніби маріонетка. Він повернувся, і я пішла за ним. Ноги підкошувалися, світ плив перед очима, але я йшла.

Не тому, що відчувала себе частиною чогось.

А тому, що повертатися мені було нікуди.

Ми йшли похмурим коридором, і я ловила погляди істот — ельфів, вампірів, магів, перевертнів. Усі — з бездоганною поставою, родоводами, чарами в крові — дивилися на мене осудливо. А я… лише тінь, випадково вписана в чужу легенду.