2глава

Сімона

Минуло вже понад два тижні, як я повернулася додому. Дні проходили рутинно. Спочатку я йшла до дитячого центру, який відвідувала з часу смерті батьків, а ввечері працювала в клубі, обслуговуючи пихатих і багатих індиків. Загалом усе повернулося на свої кола.

В один із таких днів було вже пізно. Я поверталася з клубу до мотелю і вирішила скоротити шлях темними провулками — там, де у звичайні дні ніколи не ходила. Спочатку все було спокійно. Я йшла, мріючи якнайшвидше впасти на своє ліжко і заснути як мертва. Відчувши запах сутності, я різко обернулася, але нікого поруч не було. Може, здалося? Я йшла далі, але запах ставав дедалі різкішим. Сповільнивши крок, я почала вдивлятися в темряву попереду і, нічого не побачивши, побігла швидше за вітер. Не знаю, чи хтось біг за мною, але мені було байдуже. Добігши до кімнати, я піднялася на свій поверх і зачинила двері на всі замки, а потім спробувала відновити дихання. Мої легені ніби палали зсередини, я починала задихатися. Коли мені нарешті вдалося заспокоїтися, я лягла на ліжко і заснула, вирішивши забути про ситуацію, яка сталася сьогодні. Боже, може, у мене параноя.

— «Врятуйте!» — закричала я.

За мною гнався перевертень із яскраво-помаранчевими очима. Спіткнувшись, я впала на землю і закрила обличчя руками — усе, кінець мені.

— «Скоро прийде твоя смерть», — прошепотів перевертень огидним голосом, нависнувши наді мною. Він оскалив зуби, а в його очах була така лють, якої я ще ніколи не бачила. Він підніс зуби просто до мого вуха і зашепотів так злобно й тихо:

— «Скоро настане твоя смерть. Прийде мисливець, і ти більше не побачиш світла. Стережися браслета — він принесе сме-е-е-рть».

А потім я прокинулася. Маленька кімната мотелю здавалася мені кліткою, і вибратися з неї допоможе лише принц на білому коні. На жаль, у реальності принц лише один, і той навряд чи знав про моє існування.

Потім я подивилася на годинник і побачила, що вже 8:00, і я запізнююся до центру. Швидко зібралася і вийшла з мотелю. До центру я запізнилася. Прийшовши до вже знайомої великої зали, більше схожої на лікарняне приміщення, я сіла поруч із Лізі — єдиною дівчиною, з якою тут спілкувалася. Лізі була напівкровкою-сиреною. Вона мала локони вогняно-рудого кольору, а глибокі блакитні очі були схожі на бездонні озера — тільки це й видавало, що вона сирена.

— «Земля викликає Сіму», — звернулася до мене Лізі.

— «Скільки разів я просила не називати мене Сімою».

— «Тобі личить», — розсміялася Лізі.

Неочікувано до зали зайшла мадам Тюбон, і всі різко замовкли. Це була її суперздібність.

— «Отже, почнемо з переклички. Лізі Шерон».

— «Є».

— «Маколей Сміт».

— «Присутній», — відповів хлопець, що сидів попереду мене.

— «Сімона Морт».

— «Тут», — втомлено відповіла я, бажаючи ще хоч трохи поспати.

Вона продовжила перекличку, а коли закінчила, ми перейшли до важливих новин.

— «Завтра ми підемо в академію “Трон” на екскурсію».

— «Боже, це ж чудово! Я завжди мріяла там побувати!» — підскочила з місця Лізі.

— «Повністю підтримую», — за нею підвелися ще кілька людей у групі.

У класі піднявся такий гул, що я вже навіть себе не чула. Усі почали радіти такій можливості, але я не відчувала такого ж захвату.

— «Сіма, чому ти не радієш? Ми поїдемо в академію “Трон”, туди, де навчаються красені та еліта суспільства», — підбігла до мене подруга і почала обіймати.

Я відсахнулася від неї і зі злістю в голосі сказала:

— «Ти що, справді думаєш, що я буду радіти поїздці туди, де навчаються діти тих, хто вбили моїх батьків?»

Образа і злість наростали в мені, і якби не інша дівчина, що підійшла в цей момент, я б сказала Лізі слова, про які потім сильно пошкодувала б.

— «Дівчата, ну як вам новина про поїздку в “Трон”?» — запитала вона, звертаючись більше до Лізі.

— «Дуже круто!» — відповіла подруга.

Поки дівчата спілкувалися, я швидко прослизнула до виходу і вийшла на повітря. Мене переповнювали емоції: страх, образа, біль, злість. Усе це змішалося всередині мене.

Мені не хотілося їхати туди через те, що там на нас будуть дивитися, як на бідняків, і шепотітися за спинами — а це я ненавиджу найбільше. Я не розуміла, чому інші не можуть зрозуміти, що там ми ніколи не будемо своїми, нас ніколи не приймуть через статус наших сімей і їх фінансове становище.

Поки я боролася зі своїми переживаннями, не помітила, як ззаду підійшла міс Єлен — жінка невисокого зросту, 25 років, із рудим волоссям, карими очима і веснянками, які вона прикривала окулярами. Вона була молодшим куратором нашої групи і була з нами майже з моменту її створення. Вона завжди підтримувала нас і ніколи не сварила. Окрім тітки після смерті батьків вона стала єдиною людиною, яка розуміла і приймала мій характер і почуття.

— «Як ти? Я знаю, ти не дуже рада ідеї керівництва повезти вас в академію “Трон”», — сказала вона і сіла поруч зі мною на сходах.

— «Мені страшно туди їхати. Усі інші ніби не усвідомлюють, як на нас там дивитимуться і що про нас подумають. Ми ж не такі, як вони, і ніколи такими не станемо. То чому всі так схвильовані цією поїздкою?»

— «Знаєш, мені здається, людям із вашої групи й так нелегко довелося. Вони втратили батьків, деякі взагалі залишилися без даху над головою. То чому їх має хвилювати думка людей, які ніколи не стикалися з подібними проблемами? У кожного своя історія, своя травма, але зараз вони просто хочуть радіти життю і добре провести час. Чи ти думаєш, що всі вони не заслуговують на щастя?»

— «Заслуговують, просто…»

— «Просто тобі боляче. З твоєї трагедії минуло не так багато часу, і це досі болить. Але ти маєш постаратися розслабитися хоча б на один день, забути про всі погані моменти і спробувати провести цей день незабутньо. Думаю, твої батьки хотіли б цього. Як думаєш?»