Глава 72 (28)

Ми сиділи біля вогнища та мовчали. Кріс не поспішав зі мною розмовляти. А я згадувала слова Вів'єн. І не знала, як дізнатись у нього, де Аліса з Дженні. Здавалося, хлопцеві подобалося спостерігати за боротьбою, яка відбувалася всередині мене, яка явно відображалася на обличчі. Він поглядав на мене з усмішкою і вдавав, що йому ні до чого немає справи.

- Ніколи не була в цій частині межисвіта, - порушила я тишу. – Що це за таке місце? Неначе місце для скаутського табору.

- Ну, це той самий межисвіт, - Кріс підвівся і почав підкидати гілки в багаття. - Як бачиш, він дуже великий. А темний межисвіт ще більше.

- Ти був там? – я згадала, як ми з Есмі опинилися у дуже дивному місці, яке виявилося тією самою частиною мижисвіта.

- Я не можу туди потрапити, - зітхнув хлопець. – Я мешканець цієї частини. Тут є багато чого цікавого та без додаткових проблем.

- А тобі не нудно тут одному? – я теж піднялася, щоб не дивитись більше на нього з такої незручної позиції.

– Хто один? – засміявся брюнет і підійшов до мене. – У мене часто бувають гості. Наприклад, зараз ти тут. І я можу говорити з тобою.

- А крім мене? - наполягала я на своєму питанні. - Якщо тобі близько ста років, то більше між нами володаря бути не могло.

- Ти думаєш, що володарі з'являються суворо через певний час? - закотив очі хлопець. - Насмілюсь тобі розповісти, що це не завжди так. Буває раніше, буває пізніше. Але це не важливо. Тут багато чарівників, які не ризикнули йти далі. Бажаєш знайти тут своїх родичів?

- І що я їм розповім? - мені не сподобалася ідея хлопця.

- Ну, а що ти хочеш? - він клацнув мене по носі. – Цей світ може великий. А ми ще сидимо біля вогнища.

Хотілося мені сказати, що я хочу поговорити з Дженні. І хотілося, щоб він провів мене до неї. Але мені було страшно. Раптом він роздратується через те, що я впевнена в його причетності, пов'язаній із зникненням дівчаток. А цього мені не хотілося.

Більш того, мені подобався цей хлопець. Він був зовні схожий на Саймона. І, при цьому, на відміну від професора, був балакучим, що не могло не тішити. Спілкуючись із ним, я уявляла, що стою зараз із Саймоном.

- Я хочу політати, - відповіла я, припиняючи думати про зовнішність хлопця. - Можеш створити килим-літак, або літаюче корито, щоб краще розглянути це місце.

- Корито? – засміявся хлопець. - Думаю, зручніше буде звичайнісінький літак.

Він відійшов від мене і почав щось шепотіти.

На моїх очах біля лісу по траві почала будуватися злітна смуга. І коли вона була достатньої довжини, перед нами з'явився невеликий літак на два місця.

- За кермом, чи як пасажир? – запитав в мене Кріс.

І одразу після його питання мені стало страшно. Згадалися слова Вів'єн. А раптом хлопець хоче, щоб ми розбилися? І щоб я назавжди застрягла тут?

І як мені могло на думку прийти замовляти польоти в цьому місці?

Кріс дивився на мене уважно, а потім засміявся.

- Ти знаєш, що в тебе очі від переляку розширилися? – продовжував сміятися мій співрозмовник. - Може, не варто так серйозно сприймати все? Якщо боїшся – я поведу. Сідай позаду.

Я з сумнівом подивилася на літак і обережно сіла на місце пасажира, не забувши міцніше пристебнутись.

Кріс сів переді мною і почав готуватися до зльоту.

- А ти вмієш керувати літаком? - я недовірливо спостерігала за хлопцем. - Щось підказує мені, що твої вміння закінчуються на розведенні вогнища у лісі.

- Ти мене не до оцінюєш, гостреньконоса, - він обернувся і простягнув мені шолом. – Якщо боїшся, можеш надіти шолом. Він не від чого не захистить. Але тобі буде спокійніше.

- Який чудовий подарунок, - фиркнула я, але одягла шолом. - І в мене нормальний ніс. Якщо тебе щось не влаштовує у моїй зовнішності, то це твої проблеми.

– Для мене це взагалі не проблема, – усміхнувся хлопець. - А тепер припини розмови. Настав час злітати.

- Може не треба? - я вчепилася в його сидіння. - Давай просто пройдемося лісом. Покажеш мені пару гарних локацій. І я піду додому. Я ще не всю домашку зробила.

- Знайшла через що турбуватися, - Кріс хмикнув і різко смикнув штурвал.

Під мою нецензурну лайку ми піднялися вгору.

Здавалося, все було гаразд. Види звідси розкривалися незвичайні. Але мені не було до них. Я продовжувала лаяти хлопця за його вчинок.

- Заспокойся, - відмахнувся Кріс. - Краще, подивися який гарний цей світ. І хай він не справжній. Він мало в чому поступається реальному.

- Ти мені пропонуєш тут лишитися? – я обережно визирнула в ілюмінатор.

- Ні, - знову засміявся хлопець. - Просто, пропоную частіше в гості заходити.

- Ну, це буде можливо, якщо ми не розіб'ємось, - нервово відповіла я.

Хлопець щось пробурчав та почав управляти штурвалом.

Ми пролетіли дуже багато дивних місць. Зустріли багато одиночних будиночків, кожен із яких розташовувався у своєму ландшафті.

 Я уявити не могла, що в межисвіті є такі цікаві місця. Забувши про свій страх, я почала розглядати все довкола. Попереду з'явився ще один будинок на пагорбі. І я зрозуміла, що ми починаємо спускатись.

- Що ти збираєшся робити? - насторожилася я.

- Вести тебе в гості, - посміхнувся хлопець.

Незрозуміло звідки, як часто тут буває, з'явилася посадкова смуга. І Кріс посадив літак без жодної помилки.

– Ми на землі? - я вискочила з літака і насилу втрималася, щоб не поцілувати землю.

Все ж таки, таким особам, як я, це не личить.

- Я живу тут, - він показав на пагорб і пішов у бік будинку. - Ходімо, покажу тобі своє лігво.

Забувши, що я маю принципи, щодо перших побачень, я пішла за хлопцем.

Будинок собі Кріс збудував чималенький. Зовсім не такий скромний, як в Алекса. Це був величезний будинок у Вікторіанському стилі з купою кімнат та фонтаном перед входом.

- Любиш розкіш? - запитала я, підходячи до входу.