Глава 70 (26)

Більше дверей у коридорі не було. Ми йшли вперед, і, здавалося, нічого не змінювалося. Але згодом я помітила, що стало світлішим. Невже хлопчик наважився поговорити з нами?

Я глянула на Саймона, він йшов поруч, занурений у свої думки. Його погляд був таким зосередженим та напруженим, як того дня, коли довелося зняти з нього чари, щоб він зміг подолати директора, який виявився зрадником.

Як я тоді боялася цього погляду. Але, і, захоплювалася ним того самого моменту. Здавалося, це було так давно. Хоча минуло, лише, два місяці.

- Тіффані, - мене штовхнула Есмі в бік.

Я запитливо глянула на неї, а вона лише захихотіла. І я здогадалася, що вона помітила, що я витріщаюсь на професора. І, не просто так вона це помітила, стало помітно світліше. І далеко попереду вже було видно світло.

Я прискорила крок, як і решта нашої компанії.

Пройшло небагато часу. І ми вже стояли у холі будинку. Як довго ми до нього добиралися. Я озирнулася на всі боки. Тут так само стояв зелений диван з двома кріслами, шафа з книгами та невеликий столик. Вся кімната була в синіх шпалерах, які, як і все довкола, були вкриті пилюкою. Але я все одно сіла на край крісла, бо дуже втомилася.

Есмі впала на диван і подивилася на Алекса:

- Де Джейкоб? - Запитала вона.

- Може, на кухні? - припустив професор і заглянув туди. - На жаль, немає. Мабуть, у спальні.

Він вирушив шукати хлопчика, а Саймон не відходив від нас і постійно обертався на всі боки.

- Може, розслабишся? – запропонувала Есмі.

- Поки я не переконаюсь, що все гаразд, я не зможу розслабитися.

- Думаєш, хлопчик може завдати нам шкоди? - запитала я, сподіваючись, що чоловік відповість негативно.

Однак відповіддю мені був гуркіт, що долинув зверху. Наступної миті ми побачили Алекса, який, у прямому значенні слова, звалився нам на голову. Він упав на диван, на якому ще секунду тому сиділа Есмі.

На щастя, дівчина встигла вчасно піднятися, чим запобігла не лише своїх травм.

Вона злякано дивилася на Алекса, та кудись вгору.

Я теж підвела голову. І побачила Джейкоба, який стояв біля зруйнованих поручнів, і свердлив нас усіх поглядом.

- Отже, ви повірили Вів'єн? - він повільно почав спускатися. - Думаєте, що літні жінки ніколи не брешуть? І їм можна вірити лише тому, що вони переконливо балакають?

- Ти про що? - я напружилася.

Не розраховувала я, що хлопчик опиниться в курсі всіх подій. Я не знала, що говорити йому, тому з благанням подивилася на Саймона, сподіваючись, що він зможе заспокоїти хлопчика. Хоча він найменше знав його.

Саймон невдоволено смикнув куточками губ та підійшов до брата. Він оглянув його садна, які з'явилися після приземлення. А потім підняв погляд на дитину:

- Що ж ти так погано вчинив зі своїм другом? - з гіркотою в голосі спитав Саймон. - Ви були майже братами. Стільки часу разом провели. Навіщо ти образив Алекса? Він любить тебе.

- Він, як і ви всі, прийшов образити мене, - від голосу Джейкоба віяло моторошним холодом.

Здавалося, кожне його слово пронизувало крижаними бурульками наскрізь. Я зіщулилася і підійшла ближче до Саймона, сподіваючись, що він захистить мене від дитини, якій було майже півтисячі років.

Чоловік потягнув мене за руку і сховав мене за спиною.

- Малюче, ми прийшли до тебе в гості, - Саймон намагався говорити спокійно.

А я притулилася до нього зі спини і слухала його подих, сподіваючись так заспокоїтись.

- Ви прийшли мене образити, - крикнув хлопчик і в кімнаті почав сипати сніг. - Ви з нею за одне. Думаєте, що я вбив їх усіх. Але ви помиляєтесь. Так само, як і вони!

В наш бік повіяв сильний вітер, але ми всі встояли від холодного повітряного потоку.

Хотіла я покликати Есмі до себе. Але я розуміла, що в цьому не було сенсу. Навряд, вона відійде від Алекса, коли він непритомний розвалився на дивані.

- Повторюся, ми прийшли з миром, - сказав Саймон, коли вітер стих. – Не варто лякати дівчаток. Поговоримо, як дорослі люди. Ти, ж, володар межисвіту. А не якийсь пацан з ринку. Припиняй ці пустощі.

- Як ти сказав? – у холі знову піднявся вітер. - Хочеш поговорити, як дорослі люди? Так, приготуйся.

Його голос пролунав жахливо. І я визирнула з-за спини Саймона, щоб зрозуміти, що відбувається.

Переді мною відкрилася страшна чарівна картина. Навколо Джейкоба стала накопичуватися різнобарвним серпанком магічна енергія. І хлопчик став схожим більше на клубок кольорових ниток, ніж на людину.

- Хапайте Алекса і тягніть його мені за спину! – скомандував Саймон.

Я вискочила з-за спини чоловіка і підбігла до Алекса, не уявляючи, як його тягти. Він здавався величезним проти нас із вискочкою. Але, ж, вибору не було. Джейкоб міг атакувати будь-якої миті. Тому я схопила декана Айризарда за ноги і потягла до вікон будинку.

Есмі не стояла осторонь. І допомагала мені тягнути чоловіка.

Варто нам було порівнятися з Саймоном, як той поставив якийсь захист між нами та володарем межисвіту. Назрівав бій. І це мені не подобалося.

Не встигли ми дотягнути ми Алекса до стіни, як спалахнуло світло і пролунав гуркіт. Всі меблі затремтіли. А ми з Есмі дружно підстрибнули і розвернулися у бік невидимої стіни.

Нею бігали іскри від атаки хлопчика. А хлопець стояв задоволений вгорі і готувався до чергової атаки.

- Думаєш, твій захист урятує вас? - з глузуванням запитав хлопчик. – Я набагато сильніший за вас усіх разом узятих. Мені нічого не варто прибрати вас з мого шляху.

- Але чому ти нас досі не чіпав? – скривджено запитала Есмі.

– Я думав, ми друзі! - здавалося, крик йшов від усюди.

Від такого різкого звуку ми з Есмі стиснулися і з жахом подивилися на хлопчика, який не мав наміру зупинятися. Знову навколо нього почала збиратися магія білим маревом. Здавалося, він вирішив покінчити з нами раз і назавжди.

- Джейкобе, припини! - закричала Есмі, коли черговий потік енергії обрушився на щит Саймона, який не впорався з атакою і, спалахнувши, розсипався тисячами яскравих іскор. – Ми й зараз твої друзі! Ми любимо тебе. Будь ласка, дай поговорити з тобою перед тим, як ти вирішиш, що робити з нами.