Глава 69 (25)

Продовжуючи дивуватися, як змінилося це місце, ми дійшли до будиночка Алекса. Він виглядав так само, як за нашого останнього візиту.

- Не подобається мені це все, - вдихнув Алекс та постукав у двері. - У вікнах нічого не видно, через двері не чутно. Таке відчуття, що у будинку нікого нема зовсім.

- Може, треба постукати? - Саймон підійшов до дверей та кілька разів з силою вдарив кулаком по них. - Малюце, відчини двері. Ми прийшли з миром.

- Ти це сказав зараз дитині? – пирхнула я. - Дивись та вчись, як треба з дітьми спілкуватися.

Я зробила глибокий вдих, підійшла до дверей та постаралася сказати дуже м'яко:

- Сонечко, це Тіффані. Ми прийшли до тебе у гості. Пусти нас швидше. Ми скучили за тобою. Тут усі твої друзі: Алекс, Есмі та,і навіть, Саймон. Ми дуже хочемо усередину, нам нудно зовні.

Після цих слів я притулилася до дверей та прислухалася. Спочатку нічого не було чути. А потім я почула дитячий плач. Невже це був Джейкоб.

Я запитливо подивилася на Есмі та сказала, що почула. Вона насупилася підійшла до дверей і теж звернулася до володаря межисвіту:

- Джейкобе, ти можеш нам відчинити двері? - запитала вона. - Вдар по дверях один раз, якщо можеш. І два – якщо не можеш.

Вона відійшла на пару кроків назад та запитливо подивилася на двері.

Спочатку нічого не відбувалося, а потім пролунав ледь чутний удар. Ми подивилися здивовано один на одного. І тільки я хотіла запитати, чому не відкриває, пролунав другий удар. А за ним посипалася ціла низка ударів.

- Здається, він сердиться, - Алекс схвильовано зазирнув у чорне вікно. - Нам терміново треба пробратися всередину.

- І як це зробити? – я невдоволено озирнулася на всі боки. - Є варіанти, як потрапити до середини?

– Може, через вікно? – запропонувала Есмі.

Потім підняла з землі камінь та жбурнула у вікно. Він з гуркотом відскочив убік. А вікно залишилося без жодної подряпини.

– Це захисна магія, – сказав Алекс. - Вона надійним щитом покриває весь будинок.

- І навіть дах? – здивувалася Есмі.

- Швидше за все, - він підняв той самий камінь. - Треба перевірити.

Він розмахнувся, і щосили кинув камінь на дах. Він навіть не долетів до нього і полетів у зворотний бік.

- Нам не увійти всередину, - похитав головою Алекс. – Захисні чари дуже сильні. Нам так просто не пробратися всередину.

- А якщо знизу? - запропонувала я. – Ви казали, що у цьому світі можливо все. Давайте створимо підвал та піднімемося в будинок з нього.

– А, можна спробувати, – кивнув Алекс. – Хто з вас підвал робитиме?

– Давайте я! – зголосилася Есмі.

- Добре, - кивнув Алекс. - Тільки, зроби з двома входами. Щоб один був зовні, а інший - усередині.

Есмі кивнула та сіла на пожовклу траву, щоб сконцентруватися. Мені не хотілося відволікати її, тому я відійшла убік. Обидва професори теж відійшли і, як завжди, мовчали, дивлячись один на одного. Я вже знала, що вони так спілкуються. І, що немає сенсу здогадуватися, про що вони говорять. Хоча, за їхніми розлюченими поглядами, можна було здогадатися, що вони вели бесіди про вчинок Алекса. Принаймні я зараз ще перетравлювала інформацію, отриману від Есмі. Треба, ж, було додуматися усамітнюватись в кабінеті. А ще, професор.

Я подивилася на Саймона. Цікаво, чи згадує він про наше рішення у розмові з Алексом? Чи вважає, що це зайве? Чи згадував взагалі про наші стосунки? Або вважає, що все це було пов'язано виключно з моїми чарами. І вважає, що треба забути про подібне та не згадувати?

Він обернувся до мене, мабуть, помітив, що я на нього дивлюся, і запитливо кивнув. Я того моменту похитала головою і відвернулася убік. А що я ще могла зробити?

Вирішивши себе чимось зайняти, я оминула будиночок Джейкоба. На мій подив, куполу з Дженні та Алісою там уже не було. Мабуть, поки ми збиралися, дівчаток перенесли в інше місце. Мені дуже хотілося висловитись із цього приводу. Але вирішила зачекати на більш відповідний час. Все ж, зараз треба було потрапити до хлопчика. І говорити про купол біля нього, було не найкращою ідеєю.

Есмі продовжувала сидіти на траві, і не оберталася доти, доки не пролунав страшний звук і земля біля будинку не почала провалюватися в глибоку яму.

- Вийшло? - я підійшла до ями та подивилася на сходи, більше схожі на нічний кошмар, ніж засіб для спуску. – Може, я спробую їх зробити стійкішими?

Есмі цокнула язиком, але кивнула.

Я зосередилася та почала рівняти сходи, поки вони не набули більш-менш підходячого вигляду.

– Готово! – я покликала чоловіків.

- Ну, стало трохи красивіше, - знехотя зізналася Есмі та перша почала спускатися.

Я пішла за нею. І подумала, що не завжди пропускати дівчат вперед – це джентльменський обов'язок. Іноді могли б піти попереду, коли невідомо, що наліпила подруга. Але було пізно. Вони йшли позаду.

Ми опинилися в маленькому підвалі, з якого ще одні сходи вели кудись вгору. Кінця їх не було видно. І мене це напружило.

- Нам точно треба туди? - я з сумнівом кивнула вгору.

- Немає в нас іншого шляху, - усміхнувся Алекс. - Якщо хочеш, ми з Саймон підемо вперед.

- Я тільки про це думала, - кивнула я і задумалася, а чи не читають ці двоє думки?

Все ж, наскільки сильні у них здібності, ніхто не знав. Але шоу, яке показав Алекс, говорило про нього, як про сильного чарівника. Отже, треба буде навчитися біля цих двох ще й не думати.

Варто було мені про це замислитися, як найжахливіші думки полізли в голову.

Есмі, мабуть, це не турбувало. Вона задоволено посміхалася. І трималася за руку Алекса, коли він почав підніматися сходами.

Розуміючи, що я закінчую нашу компанію, я пішла по них, весь час оглядаючись. І сподіваючись, що не зникне спосіб повернутись назад. Не вистачало ще, застрягти в цій темряві.

Ми пройшли чимало часу. Я сильно втомилася і попросила трохи перепочити. Здавалося, ми піднялися не менше ніж на п'ятнадцятий поверх. Початок сходів був ледь помітний. А попереду була та сама темрява.