Глава 65 (21)

Наступного ранку я вирушила до бібліотеки, як обіцяла незнайомцю. З собою я захопила трохи фруктів, бо не планувала повертатися на територію Фіролена раніше, дев'ятої вечора. Адже в нас сьогодні цілий день були уроки в головному корпусі. А відпочити від навчання можна було й у буфеті.

Я піднялася на другий поверх, пройшла повз порожній кабінет директора та увійшла до бібліотеки. Тут було непристойно тихо. Здавалося, крім мене та бібліотекаря тут нікого не було.

Я дістала книги, які вчора взяла тут, розклала їх на столі біля вікна і, ведена цікавістю, вирішила пройтися між книжковими рядами, сподіваючись зустріти там нового знайомого, про якого часто згадувала весь минулий вечір. Щось було у його зовнішності незвичайне. І мені хотілося знову поспілкуватися з ним.

На мій подив, він знову стояв перед полицями книг з зілля та уважно вчитувався в назви кожної з них.

- Вітаю! - привіталася я. - Захоплюєшся зіллям?

Хлопець різко обернувся. А потім, побачивши мене, посміхнувся та підійшов ближче.

Він явно був старший за мене. Можливо, навіть, він був вже професором. Але, все одно, дивно, що він був пов'язаний з факультетом, який мав знову відкритися лише наступного року.

- А ти студент чи професор? - наважилася поставити я запитання, від якого відразу почервоніла.

Хлопець посміхнувся, та нічого не відповів. Хоча, що могла відповісти людина, яка не може говорити? Треба було спитати інакше, щоб йому було легше відповісти.

- Плесни в долоні, якщо професор, - запропонувала я. - І покажи великий палець вгору, якщо студент.

Простіше я не могла придумати. І сподівалася, що хлопець не висміє мене за таке дитяче запитання.

Втім, певне, така ідея варіантів відповідей йому сподобалася. І він показав палець угору. А потім показав п'ять пальців, що швидше за все означало його курс.

- Виходить, ти на п'ятому курсі Айризарда? - запитала я, відчуваючи, що щось тут не так.

Хлопець повільно кивнув головою та підійшов до вікна. Я пішла за ним, не розуміючи, звідки в нас студент замороженого факультету.

Хлопець дочекався, коли я підійду до нього та вказав кудись уперед. За вікном був чудовий краєвид. Але я не могла зрозуміти, що він показує. Айризард був у іншому напрямку. А там, куди він вказував, був Тераніс. Можливо, хлопець на ньому навчався, хоч був повітряним магом.

Про подібне розповідав Алекс на зборах. І він обіцяв перевірити кожного учня на причетність до його факультету. А це означало, що багато хто попрощається зі своїми сусідами, як Есмі. Адже Дженні, якщо вдасться її звільнити, мала перейти на повітряний факультет, як планувала.

Цікаво, як вона зараз? Чи зможемо ми дістати її з межисвіту в суботу? І, разом з нею, мою сусідку?

Я задумалася про те, що ми робитимемо, якщо не звільнимо дівчаток. Але від роздумів мене відвернув новий знайомий. Він поманив мене за собою. І зазначив, що нам треба покинути бібліотеку.

Сумніваючись, що це гарна ідея, я здала книги бібліотекареві, накинула на плечі рюкзак і пішла за незнайомцем у відчинені двері.

Коли ми спустилися в хол, хлопець вказав на вхідні двері. Він явно збирався покинути це приміщення. Здивована такою новиною, я застебнула свою куртку та накинула капюшон, бо знову йшов сніг.

Ми вийшли надвір та пішли вперед снігом. Я поглядала на свого супутника, не розуміючи, чому він вирішив вийти із головного корпусу. І не здогадуючись, куди він збирається мене відвести.

Сніг летів просто у вічі, заважаючи огляду. Хотілося б, щоби він припинився. І це при тому, що я так чекала на повернення до академії, знаючи, що тут буде така погода. На відміну від мого міста.

Незабаром незнайомець повернув з основної дороги, і ми пішли у бік пагорба, де були двері до межисвіту. Невже він вів мене туди? Мені здавалося, учні не знають про це місце.

Хлопець зупинився біля тих самих дверей та обернувся до мене. Він дивився на мене так, ніби хотів щось спитати. А я й уявити не могла, що йому треба.

- Сюди краще не ходити, - я похитала головою та зробила кілька кроків назад. - Це не найкраще місце для прогулянок. Якщо хочеш прогулятися, давай сходимо кудись у головній частині академії.

Проте, хлопець явно був іншої думки. Він не поспішав покидати це місце. Більш того, він пішов уперед до дверей. І зник.

Я здивовано подивилася на вхід під пагорбом, намагаючись зрозуміти, куди подівся мій новий знайомий. Потім покрутила головою, сподіваючись, що він сховався десь поряд. Але крім мене тут нікого не було. Окрім цього, я подивилася вниз та зрозуміла, що тут не було слідів, окрім моїх.

Я здивовано дивилася то на чистий сніг, то на двері. І не розуміла, що відбувається. Невже, мені здався цей хлопець через тугу після розлучення з Саймоном? Не могла ж моя фантазія так розігратися, що мені здався юнак. Чи я божеволію?

Я продовжувала стояти біля входу в тунель, який вів до межисвіту, поки мене хтось не покликав.

Я обернулася. То був Алекс.

- Вам тут цукерки роздають? - він підійшов до мене та невдоволено озирнувся на всі боки. - Чому ви весь час ходите сюди? Домовилися, ж, в суботу після практичної магії підемо сюди. Навіщо знову лізти під пагорб?

- Я йшла за хлопцем, - невдоволено відповіла я. - Він увійшов усередину. Я не збиралася лізти туди. Мені вистачило пригод.

- Яким хлопцем? – Алекс одразу дістав ключі. - Хтось пробрався всередину?

- П'ятикурсник, - я постаралася впевнено відповісти. – Брюнет із зеленими очима. Симпатичний такий. Нічим не гірший за Вашого брата.

- Саймон цього не чує, - Алекс відчинив двері та увійшов усередину.

Сумніваючись, що мені можна йти за ним, я ступила на сходи. І повільно пішла ними, спостерігаючи за Алексом, який світив ліхтарем на всі боки.

- Тут нікого немає, - підсумував він, пройшовши з десяток сходинок. - Ти вирішила, що мене можна надурити? Що, якщо у мене стосунки з Есмі, я маю прощати вам кожну витівку?