Глава 62 (18)

Можливо, треба було послухатись Райана та рухатися повільно. Але, коли істота зробила крок в наш бік, мозок відключився. І ми рвонули на всі боки, забувши про дивний купол. Нас більше хвилювали власні шкіри.

Я побігла до вхідних дверей будинку Алекса, сподіваючись відкрити її та сховатись усередині.

Райан із Есмі побігли у бік пагорбів. І звір погнався за ними. Мабуть, не помітив, як я сховалась за рогом. Я дуже сподівалася, що друзям вдасться сховатися.

Я схопилася за ручку дверей та потягла двері на себе. Усередині почувся якийсь звук, наче хтось кликав мене. Я смикнула ще кілька разів, але двері були дуже добре запечатані.

Я озирнулася, обмірковуючи, що робити: шукати, де сховатися, чи рятувати друзів? Крик, що пролунав осторонь, куди втекли друзі, вирішив усе за мене.

Я кинулася у бік звуку, сподіваючись, що зможу якось допомогти.

Поки я діставалася Есмі з Райаном, я згадувала, як ми пили чай у будинку Алекса. Тоді Джейкоб казав, що йому не проблема щось нафантазувати. І я подумала: якщо в нього та в Алекса виходило відтворити що завгодно, це має вийти і в мене. Але що мені стане в нагоді у сутичці з таким монстром? Навряд, йому можна нашкодити, ударивши палицею. Надто великим був незрозумілий шлерув. Ще й грива була металевою. Такому точно не страшно кілька разів по потилиці отримати.

Я вибігла до друзів. Есмі та Райан стояли спиною до якихось руїн і дивилися на звіра, який готувався напасти. Потрібно було терміново щось робити. Цей величезний лев виглядав зловісно. Здавалося, ще кілька хвилин, і він нападе на друзів.

- Гей, котику! - закричала я, щоб відвернути звіра. – Ми несмачні. Шукай когось м'ясистіше.

Шлерув кинувся у мій бік. Я стиснулася. Мені хотілося заслонитися від звіра. І єдине, що спало на думку, це начарувати дерево перед собою.

Не знаю, як це сталося. Адже я не використовувала жодної чарівної формули. Але між мною та левом виросло величезне дерево.

- Есмі, запали його! - заволала я.

Не знаю, як це вийшло, але дерево спалахнуло. Вогонь був величезним та яскравим.

Я обійшла його, щоб подивитися, що робить звір. А він уже був далеко від цього місця.

- Так просто? – здивувався Райан.

– Боюся, це ще не все! - сказала Есмі та вказала кудись за наші спини.

Я обернулася та побачила літню жінку в жовтій сукні з білими квіточками.

- Тільки не вона, - пробурмотіла я.

Але, напрочуд, вона не збиралася тікати від нас. Навпаки, вона кликала нас до себе.

Не уявляючи, на що чекати, я пішла з друзями до неї.

- Рада вас бачити, - усміхнулася вона щиро. - Ходімо до мого дому. Тут бути небезпечно.

- Хто ви? - Есмі недовірливо дивилася на стареньку.

- Вибач, люба, забула представитися, - літня жінка поправила капелюшок. - Мене звати Вів'єн. І я мала бути володарем межисвіту триста років тому.

- Джейкоб був сторожем, - спохмурніла Есмі.

- Треба йти звідси, я все розповім вам, - жінка розвернулась та пішла вузькою стежкою.

Помінявшись поглядами, ми пішли за нею, не знаючи, чи варто їй довіряти.

Жінка підвела нас до статуї величезного птаха з двома головами та відкрила за нею невеликий люк.

- Поспішайте, поки нас не помітили! - наказала вона й почала спускатися.

Досі сумніваючись, що це гарна ідея, ми пішли слідом.

Райан спускався останнім. Він і зачинив люк, перевіривши, за одне, чи не замкнув він нас. Але дверцята піддалися й відчинилися. Жодних механізмів у ній не було. Простеживши за цим, я поповзла вниз металевими сходами, вмонтованими в стіну.

Спускатися було тяжко. Попереду спускалася Есмі. А зверху квапив Райан, який був набагато фізично розвиненішим за мене.

Коли нарешті закінчилися сходи, ми опинилися в довгому тунелі. Увімкнувши світло без джерел світла, жінка повела нас уперед, доки не штовхнула одну з дверей. За ними була невелика кімната, де стояли ліжко, стіл та верстат для виготовлення пряжі.

- Ласкаво просимо, мої гості, - жінка хлопнула в долоні й з'явилося три крісла. – Влаштовуйтесь зручніше. У мене для вас довга історія.

- А ми її просили? - невдоволено запитала я. - Може, нам і без історій незнайомих людей весело живеться?

- З цими мітками весело жити не вийде, - жінка закотила рукав та продемонструвала вже знайоме слово, вибите на внутрішній стороні передпліччя.

- І у вас? - Есмі підбігла її розглянути. – Але чому у вас вона ціла, а у нас із Русалкою якісь каракулі.

- Можу, тільки припустити, - жінка сіла за верстат й почала крутити пряжу.

- Ну, припустіть, - з сумнівом сказав Райан та сів у одне з крісел.

- Для початку, я розповім вам, хто такі володарі межисвіту, - відповіла жінка. – І як ними стають.

- Мабуть, ми тут надовго, - пирхнула Есмі й сіла в крайнє крісло, залишивши мені місце поряд з Райаном.

- Так ось, - почала жінка. – Володар межисвіту – це маг, який займає свою посаду після смерті у світі людей. Він живе у цьому прикордонному світі та контролює все, що відбувається всередині.

- Я в курсі, - нетерпляче перебила її Есмі. - Ближче до справи.

- Але якщо маг помре за межами світу людей, - проігнорувала слова Есмі старенька. - Він не зможе прийняти посаду володаря. Тому що, насправді, смерть його фізичного тіла так і не відбулася. Адже, потрапляючи сюди, жива людина перебуває між світами, що проти правил всесвіту.

– До чого Ви ведете? - нахмурилася я.

- До того, що ваш друг не чистий на руку, - жінка глянула на нас і знову приступила до пряжі. – Можливо, ви вже знаєте, що володарі межисвіту з'являються кожні сто років?

- Це казав мені Алекс, - кивнула Есмі.

- А тебе не здивувало, що за цього правила Джейкобу чотириста шістдесят п'ять років? – хитро запитала жінка.

- Виняток, - знизала плечима подруга.

- А може, він щось приховує? – жінка відклала убік пряжу. – Чи бачите, діти, володар межисвіту – це дуже відповідальний обов'язок. Ним стають найсильніші та наймудріші чарівники. А Джейкоб – це виняток. Але не в тому, що ти подумала. Він став володарем надто рано. Його амбіції часто беруть гору над здоровим глуздом. Ось він і вирішив залишатися якомога довше на своєму пості.