Глава 61 (17)

Я ввімкнула ліхтарик на телефоні та озирнулася.

Нас чекали довгі сходи вниз. Згадалося моє минуле проникнення з Есмі і я дуже сподівалася, що цього разу не повториться подібна помилка. І ми одразу опинимося, де треба.

Поруч йшли Есмі з Райаном, котрий уперше сюди спускався. Він увесь час оглядався на всі боки. Хоча я так і не зрозуміла, що він хотів побачити у цегляних стінах. Милуватися тут не було чим.

– Тут стіна! - повідомив нам Райан.

Хотілося мені сказати, що нічого надприродного немає. І Есмі, швидше за все, давно розповіла йому, що для простих чарівників тут і мала бути стіна. А не бачила її лише Есмі. Як до мене дійшло – я також не бачила стіни.

Я спустилася ще на пару сходинок і зупинилася через неприємний писк у вухах.

- Стіна ж тут має бути? – я здивовано дивилася на кінець сходів.

- Ось вона, - сказав Райан. - Ти стоїш впритул до неї.

- Я її не бачу, - я з подивом дивилася на Есмі. - Так повинно бути? Минулого разу тут була стіна. Але не зараз.

- Не знаю, - здивувалася Есмі. - Може, якщо вже була в межисвіті, вона більше не з'являється?

- Дивно це, - я простягла руку вперед, і її відразу охопив сильний біль.

Але головне вона пройшла через перешкоду для смертних. Вирішивши, що більше не довірить перехід Есмі, я затамувала подих і перестрибнула дві сходинки, які вважалися переходом.

Приземлилася я вдало та пройшла пару сходинок, поки не встала на рівну підлогу.

Я бачила Есмі та Райана. Той щось захоплено репетував, але я не чула його. Мабуть, бар'єр не давав проникнути звукам з одного світу до іншого.

Я помахала Есмі і жестами позвала її.

Вона кивнула. Обхопила Райана ззаду, і вони стрибнули разом.

Варто було подолати перехід, як я почула дикі вигуки Райана, який захоплювався проходженням через стіну. Звичайно, для нього це була незвичайна процедура. І, незважаючи на те, що це досить боляче, йому не було коли скаржитися, адже його переповнювали емоції.

Я з усмішкою спостерігала за його щирим захопленням. Треба ж таке, як людині треба мало для щастя – просто пройти крізь стіну.

А світ у цей час промальовувався. Щоправда, якщо раніше тут було доглянуто, то зараз більше світ скидався на джунглі. Навколо росли високі кущі та стояли сухі дерева.

Десь попереду мав бути будинок Алекса. І мені здавалося, що він може виглядати так само, як і будинок у моєму сні. Не чекаючи, поки Райан підбере всі необхідні слова, щоб висловити своє захоплення, я пішла вперед по побитій стежці, якою росла трава.

Друзі пішли за мною. І ми скоро опинилися біля зруйнованого будинку із замазаними дверима. Виглядало все так само, як у моєму сні. І я почала замислюватися, а чи не прокинулися в мені пророчі здібності.

- Тут дуже сумно, - Есмі підійшла до будинку. - Алексу він подобався. Він казав, що то копія будинку, де вони в дитинстві жили.

- Чому Джейкоб не доглядає його? - я зазирнула через вікно всередину, але воно було настільки брудним, що через нього нічого не було видно.

- Де, взагалі, цей дрібний негідник? - Есмі пішла за ріг будинку, а я підійшла до Райана, який здивовано оглядався.

- Це і є ваш хвалений межисвіт? - він обернувся до мене. - Зовсім сумно виглядає.

- Не подобається мені, що воно таке недоглянуте, - поділилася я своїми думками. – Раніше у цій частині було все акуратно. А тепер усе занедбано. Мов тут нікого немає.

- Тіффані! - пролунав крик з-за будинку. – Райане! Терміново біжіть сюди!

Подивившись один на одного, ми побігли до подруги.

Вона стояла за будинком і дивилася кудись уперед. Це мені не сподобалося. Вискочку налякати було дуже складно. І зараз я налаштувалась побачити щось дуже страшне.

Побачивши нас, Есмі вказала туди, куди дивилася раніше. Я провела поглядом за її рукою і завмерла, уп'явшись на червоний прозорий купол, за яким були Дженні та Аліса.

Вони стояли по центру куполу й не рухалися.

- Що тут відбувається? - Райан підняв палицю, підійшов до купола та тицьнув його.

Від цього торкання по поверхні побігли хвилі, наче це був величезний желейний торт.

- Дивіться на Дженні! - Есмі підійшла ближче. - Вона ворухнулася, коли Райан торкнувся купола.

- Як павук на своєму павутинні, - кивнув Райан і ще раз штовхнув поверхню дивної будови.

Дівчатка всередині підстрибнули та повільно підійшли до нас. Тепер ми могли розглянути їх. Виглядали вони страшно. Очі в них були заплющені. Їхні голови обтягувала трубка, схожа на рожевий садовий шланг, а роти були заклеєні. З одягу на них була тільки спідня білизна.

І, якщо до того, як Райан їх потурбував, вони стояли нерухомо, тепер вони безглуздо ворушили руками та ногами.

- Це Джейкоб накоїв? - я з жахом обернулася до Есмі. - Що нам тепер робити? Їх можна дістати зсередини? Вони ж задихнуться.

- Не думаю, - Есмі обійшла купол. - Але підозрюю, що Райан помилився, порівнюючи їх із павуками. Вони більше схожі на ембріони. Думаю, та трубка, що обвиває їхні голови, і дбає, щоб вони не задихнулися.

Я вже зібралася заперечити припущення вискочки, як придивилася до дівчат та зрозуміла, що порівняння досить вдале. Особливо, якщо простежити за їхніми рухами.

- У такому разі, їх краще не чіпати, - я зробила кілька кроків назад і в щось уперлася.

Мене здивувало це, я обернулася та заверещала від переляку.

Переді мною стояла величезна істота, схожа на лева. Тільки його грива була зі сталі, й лап було трохи більше.

- Есмі, хто це? – тремтячи запитала я.

Хотілося втекти подалі від цього чудовиська. Але тіло, як у страшних кошмарах, відмовлялося ворушитися. І я продовжувала дивитися величезній істоті у вічі, які були з моїми на одному рівні.

- Шлерув, - по голосу подруги було ясно, що вона налякана. – Пропоную валити.

- Ми не зможемо, - схлипнула я. - Поглянь на нього. І на його лапи. Він розірве нас на дрібні клаптики.