Глава 36

Я обійняла його руками за шию. Його рука впевнено лягла мені на талію, і ми почали рухатися в такт музиці. Танцював він непогано, але трохи гірше за Зейна. Та майже забула, що поруч з ним треба бути обережною. І, що він з кримінального району.

— Я слухаю, — промовила я, навіть не приховуючи, що мені цікаво. 

— Зараз я підбираю спонсорів для Віктора, — він говорив спокійно, але очі не відпускали моїх. 

Я ледь не спіткнулася, але він міцніше притримав мене, навіть не зупинившись у кроці.

— І?

— І в нас із ним є піддослідні, — вимовив він так, наче це звичайна фраза, а не вирок комусь.

Холод пробіг мені по спині. Піддослідні… тобто ті, в кому є мороки.

І раптом пазл почав складатися.

Вони вже проводять над адепткою досліди… але, мабуть, ще не в повну силу.

А Алекс… його відпустили. Але хто знає, чи він не грає на їхньому боці?

Я перевела погляд через зал і побачила Ліліт та Алекса. Вони сміялися, кружляючи в танці, наче в їхньому світі не існувало нічого, крім музики.

— Ти знаєш, у кому морок, — сказала я, дивлячись Ройсу прямо в очі.

— Знаю, — спокійно відповів він. — Як і Віктор.

— І ви будете знущатися над цією людиною? — запитала я, не зводячи з нього погляду.

— Краще так, ніж щоб Академія їх убила, або замкнула на довічне, — відповів він рівно, ніби ми обговорювали погоду.

Я згадала справу Тері, яку довічно увʼязнили за те, що в ній є морок. 

— А як Віктор позначає піддослідних? — запитала я, ковтаючи клубок у горлі. Адже я добре памʼятала адептку 4/71. 

— Схоже, за кімнатами і порядком поселення, — відповів він, і в його очах промайнуло коротке «не те, що я мав казати».

4/71 — якщо між четвіркою та сімкою не коса риска, а такий нуль, то це може означати кімната чотириста сім. Наша кімната. І Ліліт перша хто поселився. 

Ми зробили кілька кроків мовчки, але він раптом нахилився до мого вуха, і тепле дихання торкнулося шкіри:

— Я взагалі не збирався розповідати тобі стільки…

— Знаю, — прошепотіла я. Пальці ковзнули до його коміра, і я обережно витягла крихітну, майже непомітну волосинку, яку приклала до його тіла ще на початку танцю. З мотузки зі стільця правди. Вчора якраз викрала її, коли допитувала Мелору.

Ройс зупинився на мить, відчувши мій рух, і ми опинилися небезпечно близько — так близько, що я вловила запах його парфумів і легкий присмак диму від цигарок.

— Дякую, — сказала я, відпускаючи волосинку в повітря.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримавшись на губах. І замість очікуваного гніву він повільно, хижо усміхнувся.

— Молодець, — сказав тихо. — Таку дівчину я б точно хотів тримати біля себе.

Які небезпечні слова. Настільки, що холод пробігся тілом. 

Його рука міцніше стисла мою талію. Ще півкроку — і я була б певна, що він мене поцілує, або вкусить. Але він лише підняв брову, ніби обіцяючи, що цей момент ще настане.

Ройс нахилився до мого вуха:

— Мушу на хвилину відійти, — і, ледь торкнувшись моєї руки, розчинився в натовпі, вже вітаючись із якимись впливовими гостями.

Я залишилася сама. Принаймні на кілька секунд.

— Гарна сукня, — почувся знайомий голос.

Сет стояв переді мною й дивився на мене так, наче в його голові промайнуло багато думок одночасно. Але одне я вловила чітко, він не роздивлявся сукню, а дивився лиш на мене. 

— Твоїх рук справа? — підняла я брову.

— Ні, але я знаю, хто її подарував, — він зробив крок ближче, і в його голосі з’явилася тривога. — І краще тобі її зняти.

— Ну, гола ж я не буду, — хмикнула я. 

— Це вже зайве, — озвався голос позаду, і мене наче струмом пройняло.

Я обернулася й побачила Матео Нета. Батька Каса й Сета.

Темне волосся, й карі очі, як ще в одного Нета. На ньому був розкішний чорний костюм трійки. Та найбільше мені запамʼяталась хустка у нагрудній кишені. Червона, наче кров. Щось вона мені нагадувала…

Повітря одразу стало важким, як перед грозою.

Погляд Матео ковзнув повз мене й зупинився на Сетові — з якоюсь особливою холодною відстороненістю. Сет замовк, і я вперше побачила його таким… беззахисним.

— Я був правий, — тихо промовив Матео, наближаючись. — Ця сукня тобі дуже личить… як і твоїй матері. 

Він взяв мою руку й холодно, майже формально поцілував її.

Я глянула на Сета — він навіть не намагався заперечити.

— Це ви мені подарували? — запитала я, і десь під ребрами прокинулося жахливе передчуття.

Матео хотів щось відповісти, але враз напружився. Його погляд ковзнув убік, наче він відчув чиюсь присутність.

Тінь. Холодна й густа. І вже до болю знайома. 

Я не оберталась, точно знала хто це.

Кас.

Він порівнявся зі мною. У своєму розкішному костюмі, з тим самим спокійним обличчям, від якого іноді холоднішало в повітрі. Його погляд злегка обвів мене і зупинився на троянді, та здається, я навіть бачила тінь усмішки. 

Десь на підсвідомості навіть рада була його бачити. Хоча, що віщує ця сімейна зустріч ще невідомо. 

— Чому не розповідаєш, як ця сукня стала червоною, батьку? — його голос був тихим, але в ньому відчувалася сталь.

Матео хитро всміхнувся, нахиливши голову.

— Кров пам’ятає. Завжди. Навіть коли ти — ні. І вона поверне тобі борг. З відсотками.

Його слова зависли в повітрі, немов краплі червоного вина на білому шовку.

Я відчула, як холод проходить крізь мене, наче невидима хвиля.

Кров.

Червона.

Моя сукня. Його хустка. 

— Що… ви маєте на увазі? — прошепотіла я. 

Матео дивився прямо, не кліпаючи, наче розважався моїм сум’яттям.

— Цей колір… він не просто вибір тканини. Це колір угоди, яку ми уклали з твоєю матір’ю. Союзу, що мав змінити багато.

— Але його не було, — мої пальці зімкнулися на тканині, неначе я могла вирвати з неї цей відтінок.

— Він зірвався, — підтвердив Матео. — І тепер борг переходить на тебе.

Музика у залі все ще звучала, люди сміялися, але мені здавалося, що я чую тільки стукіт власного серця.