Глава 35

В честь балу відмінили заняття і пів дня можна було провести в ліжку. 

Осіннє проміння гралося з моїм волоссям, а я, мовчки змирившись, дозволяла йому творити нову історію. Нарешті я знову спала у своїй кімнаті. На своїй старій постелі, яка давно увібрала запах поту тіньових магів. Але це було моє місце. 

На мій подив, Ліліт зустріла моє повернення спокійно. Навіть сказала, що ідея вигнати мене належала лише Астері.

Як швидко змінюється світ. Ще кілька місяців тому я могла вигнати будь-кого з дому, а тепер виганяють мене. З власної кімнати.

Одного, щоправда, я так і не вигнала. А весілля вже зовсім скоро. А він тим часом крутить роман з кимось з Академії. Просто в мене перед носом.

Звісно, я не могла залишити це просто так. Першою на думку спала Мелора. Вчора ввечері, я силоміць посадила її на стілець правди. Астера погодилась допомогти й чергувала біля аудиторії Ваглеса.

Памʼятаю, як перелякані очі Мелори врізалися в мене. Спочатку це навіть здалося приємним — відчути свою велич. Але потім я зрозуміла: Кас спить не з нею.

Хто знає, чим мені обійдеться ця вистава. Але я певна — нічим хорошим.

Мої ранкові думки перервав стукіт у двері.

Я заплющила очі й удавала, що сплю. Може, хтось із дівчат відчинить. Хто взагалі може до мене стукати в такий день?

Хоча цей день — особливий. Мій день народження.

Щоправда, про це ніхто не знає. Крім Каса. Але він зник кілька днів тому, без жодного слова.

Та й святкувати я не хочу. Бо одразу після дня народження буде весілля. Можливо вже завтра. А може, й сьогодні, після урочистого балу, я повернуся додому. І почну готуватись до свого нового, чужого життя.

— Посилка для Елеонори Воткінс, — пролунав голос за дверима.

Я підвелася з ліжка, трохи прим’ята, трохи роздратована. Відчинила двері.

Переді мною стояв Бенедикт в звичайній мантії. На його худорлявому обличчі виднілися сліди подушки, а коротке волосся стирчало мов дроти. В руках він тримав букет.

— Для тебе, Елі, — повторив він і простягнув квіти.

Я взяла їх, ніби машинально.

— Від кого? — роздивлялася я темно-фіолетові анемони, серед них були чорні калли, а в центрі пристрасні бордові троянди. Букет був завʼязаний чорною стрічкою з тонким золотим шнуром.

— Мінімалістично, але драматично, — я хмикнула. 

Я поглянула на Бенедикта, але він лише знизав плечима. 

На картці був короткий напис:

«З днем народження.»

Кас? Він лише знав, що в мене день народження… 

Чи можливо ще хтось?

Квіти пахли солодко, як спогади. Я вдихнула аромат і на мить відчула, як щось у грудях стислося. Я зімʼяла картку і сховала її в букет. Я любила свої дні народження, але не тоді, коли завтра я стану дружиною, не тоді коли моя подруга в небезпеці.

Вже хотіла зачинити двері, коли з-за рогу з’явилась знайома постать. Адептка з коробкою в руках. Лізкі. Я її знала. Вона з сусідньої кімнати.

— Це тобі, — сказала вона й подала коробку.

Я глянула спочатку на неї, потім на Бенедикта, потім на квіти, які досі тримала в руках. Щось тут не сходилось.

— А це від кого? — спитала я.

Лізкі знизала плечима.

— Не знаю. Я забирала свою сукню в адміністраторки, а мені сказали передати ще це.

Я мовчки взяла коробку й зачинила двері.

У кімнаті починало пахнути трояндами. Я поставила букет на стіл і поклала коробку поруч. Пильно подивилася на неї, ніби хотіла побачити крізь кришку.

Хто? Навіщо?

Я обережно потягнула за стрічку. Вона розплелась м’яко, ніби ковзнула мені по пальцях. З-під кришки виступила тканина — насичено-червона, мов кров на снігу.

Я відкрила коробку повністю. Усередині лежала сукня. Не просто сукня, а витвір. Розкішна, гладка, з шовковим блиском, вона спадала вниз легкими хвилями.

Жодних блискіток, ніяких зайвих деталей. 

Я провела рукою по тканині. Вона була прохолодна й важка. Сукня ніби чекала моменту, щоби зійти на сцену.

Довго не могла наважитись. Просто стояла й дивилась на сукню, що лежала в коробці, мов жива. Вона ніби дихала — чекала, коли я її вдягну.

І я здалась.

Тканина лягала по тілу, наче знала мої вигини. Червона наче кров з відкритими плечима. Рукава падали вниз, неначе розвіювалися. В ній було щось заборонене, щось… моє.

Я стояла перед дзеркалом, затамувавши подих. І не впізнавала себе. Сильна, небезпечна, надзвичайна. 

— Ти куди така нарядна? — пролунав сонний голос Астери з ліжка.

Я озирнулась. Вона сиділа, притулившись до подушки, й дивилась на мене з підозрою й легким захопленням.

— Ти ж наче вже вибрала сукню для балу, — пробурмотіла Ліліт, потягуючись і сповзаючи з ліжка. Її погляд ковзнув до шафи, де досі висіла моя чорна сукня.

Та сама, атласна та стримана, яка так добре мені пасувала.

Я подивилась на неї — і зрозуміла.

Вона зачекає. Сьогодні я обираю цю.

Червону.

— Від кого це? — запитала Астера. — Це ж не твоя сукня. Це… Це Кас? Це він надіслав?

Вона раптом пожвавішала, очі блищали цікавістю, ніби грала в улюблену гру.

Я зітхнула й відвернулась до дзеркала.

— Не знаю, — коротко відповіла я та заглянула в коробку. Лише підпис «Для Елі», не написано від кого, і немає назви магазину. Нічого. 

Астера миттєво підхопила:

— Ройс?.. — її голос став тихим. — Невже ти йому настільки подобаєшся?

— А ти сумніваєшся? — відповіла я, не відводячи очей від дзеркала. Хоча я й сама не певна, що це Ройс. 

— Ти покликала на бал Ройса? — Ліліт сіла рівніше. — То ось, як ти повернеш Алекса. Ройс небезпечний, Елі. Що ти взагалі собі думаєш?

— Щось, — відповіла я тихо. — І результат того вартий. 

Сукня облягала мене так, ніби я завжди мала бути в ній. Як і в цій ролі. У ролі дівчини, яка не боїться грати з небезпечними людьми.

Я підійшла до квітів і витягла з них троянду. Приклала до волосся і посміхнулася. Ідеальне поєднання. Чорне волосся, червона сукня і троянда, яка наче змішала червоне з чорним.