Глава 34

Кас. 

Я бачив, як Елі виходила з академії. Міг би піти за нею, простежити, як наказав Даміан. Але щось у мені зупинило цей порив.

Я роблю їй послугу. Хай і вигідну для себе — шлюб дає мені змогу посісти місце її батька. Але ж і вона отримає з цього не менше. Можу плюнути на неї просто зараз і досягти бажаного іншим, значно хитрішим способом. Новий король, син чинного, уже довіряє мені. І якщо все піде шкереберть, я все одно вийду переможцем.

Але ж ні, мені доводиться возитися з цим дівчиськом. Зухвалим, нахабним, і, що найбільше дратує, вона щось приховує. Це видно по її очах. То вона справді не розуміє, що таке морок? Чи просто когось прикриває?

Чому я не наплював на неї? Відповіді на жаль немає.

— Мені треба випустити пару, — холодно подумав я. Але від того, що зібрався зробити, чомусь стало трохи не по собі.

Я одразу відкинув це відчуття. Елі ж не мучиться сумлінням. То чого це я маю?

Я вже стояв перед дверима до тієї, хто вміє заспокоїти мій гнів. Більше того вона завжди готова дати більше, ніж я прошу.

— Кас? — коротко промовила вона. І я відчув запах ванілі, білого шоколаду та цукрової вати. 

Елі.

Ректор, на прохання Астери, переніс нас до Віктора. Це було на прихованому (мінус першому) поверсі академії — тому самому, де знаходився карцер. Там існували ще приміщення, про які читала в буклеті. Одне з них — невелика лабораторія, заставлена дивними пристроями, більшість із яких я бачила вперше. Щойно ми увійшли, Віктор закрив шкіряний нотатник і продовжував досліджувати якусь рідину. 

Але найбільше мене здивувала не сама лабораторія, а те, з якою легкістю ректор переніс нас туди. І те, як швидко він погодився на прохання Астери, без жодних уточнень, без заперечень. Це виглядало… підозріло. Коли я обережно підняла це питання, Астера лише знизала плечима:

— Він завжди допомагає, якщо чемно попросити.

Та щось у цьому було не так. Я це відчувала.

Віктор був повністю зосереджений на своїй роботі. На всі наші прохання він незворушно повторював:

— Я ще не завершив свою справу.

Навіть коли ми сказали, що це питання життя і смерті, він просто похитав головою, не відриваючи погляду від якихось графіків і мутних колб. Його руки тримтіли, а очі блищали, ніби він не спав кілька днів. Усе в ньому кричало про одержимість.

— Пофліртуй з ним, — ледь прошепотіла я. 

Астера подивилась на мене з запитанням: Ти здуріла?

Але я вже знала, що якщо Віктор не допоможе, то ми хоча б дізнаємося, яку саме справу він тут не завершив. І, що в тому нотатнику. 

Астера видихнула і зробила крок ближче, обережно обвела пальцем по краю столу:

— Вікторе… — промовила вона з легкою усмішкою. — Можливо, хочете перерву? Я можу скласти вам компанію. Ви ж такий неймовірний, але перевтомлений геній.

Він мовчав. Лише ще сильніше стиснув щось мутне в прозорій склянці.

Астера насупилася і зітхнула. Флірт не спрацював.

— Гаразд, — вона змінила тон. — Тоді хоч скажіть… Як ви їх бачите?

Він підняв голову. Погляд був прямий і тривожний.

— Кого?

— Мороків, — відповіла вона. — Як їх побачити?

На мить Віктор мовчав, а потім раптом усміхнувся. Не весело, а якось тривожно.

— Мороки є у всіх тіньових магів, — сказав він. — Це наш придушений біль. Питання лише в тому, хто дозволяє йому говорити вголос.

Схоже це спрацювало. Тепер мені потрібно добратися до того нотатника. І не помітно. 

— Це метафора? — обережно перепитала Астера і взяла зі столу колбу. 

Віктор відразу перемістив погляд на колбу і уважно спостерігав, як Астера з граційністю її перемішує. 

Прекрасний хід, зла феє, — промовила я в думках. Тепер його увага буде на ній і колбі. 

— Це діагноз, — відповів він майже пошепки і хотів забрати колбу, але Астера спритно вивернулась. 

Поки вони говорили, я швидко підійшла до нотатника. Шкіряна палітурка, рівно покладений, зовсім не схожий на хаос довкола. Я обережно потягнула його до себе, розкрила.

Сторінки були списані дрібним, нервовим почерком. Деякі — з плямами чорнила або, можливо, крові.

 «Морок може служити не лише носієві. Часткова підвладність — нестабільна й небезпечна. Сторонній вплив можливий!»

Я перегорнула далі.

 «Можна тимчасово приглушити дію морока, використовуючи сироватку 7.3-Х. Але ефект триває не більше години.»

На сторінці був червоний символ: коло з трикутником всередині. Він чомусь викликав у мені неприємне відчуття, ніби я вже бачила його. 

Наступна сторінка була позначена заголовком:

 «Адептка 4/71

Вік: 22

Статус: нестабільна

Морок: не підконтрольний носієві

Спостереження: реагує на сторонній вплив

Рекомендації: залишити морок під чужим контролем. Не викликати підозр.

При спробі втечі — ізолювати.»

Я втупилась у ці рядки. 4/71. Чому це мені щось нагадувало?

— Що ти там читаєш? — голос Віктора звучав різко, як удар дверима.

Я повільно підняла погляд. Уперше за весь час я зустрілася з ним очима.

— Ви знайшли морок? — спитала я. — Хіба це не означає, що ви завершили справу?

Він мовчки підійшов, захлопнув нотатник і прибрав його зі столу, навіть не відповівши.

— Забирайтесь, — тихо, але жорстко сказав він. — Обидві. Зараз.

Ми навіть не встигли моргнути, як усе навколо змінилося. Темрява тіньової магії сплелася навколо нас і за мить ми вже стояли в холодному, напівпорожньому коридорі першого поверху. Підлога скрипіла, десь у кутку блимало тускле світло.

Ми з Астерою переглянулися. Нікого. Але чомусь обидві говорили пошепки, наче стіни могли чути.

— Він проводить якийсь експеримент, — прошепотіла я. — Над адепткою 4/71.

— Що означають ці цифри? — нахилилась ближче Астера.

— Не знаю. Але в його записах було про спробу підкорити морок… не свій. Чужий.

Я ковтнула повітря.