Глава 33

Це кафе зовсім не було схожим на Тіньове місто. Тут не віяло холодом, не дивилися у спину тіні. Натомість пахло корицею, теплим молоком і свіжою випічкою.

М’яке світло ламп, дерев’яні столики з потертою поверхнею, аромат кориці та свіжої випічки. В кутку грав старенький грамофон, і ця музика, така затишна, обіймала зсередини.

Я сіла біля вікна, провела пальцями по шершавій поверхні столу. Було тихо. Занадто, щоб здавалося справжнім. Але мені… подобалося.

Я заплющила очі і на мить уявила, що знову вдома. Сиділа на кухні з Мією. Вона метушилася біля плити, готувала якийсь смаколик для мене. Бо я часто пропускала вечері, а потім, серед ночі, мене мучив голод.

І, як завжди, я не могла втриматися від жартів. Насміхалася з її жалюгідних спроб фліртувати з нашим дворецьким. Вона ображалася, кидалася рушником, але все одно сміялася. І, як вона тільки терпіла мене? Вибачуся перед нею, як тільки побачу. 

А потім, звісно ж, з’являвся тато з підлеглими. Ми миттєво замовкали. Він був із тих, хто на кожен шурхіт реагував так, ніби почалась війна. Міг і з рушницею увірватися, хоча це було лише один раз. Довелося йому розповісти, чого ми так голосно сміялися.

Він хоч і суворий, але підколював дуже влучно. Особливо коли бачив, як Мія червоніє поруч із дворецьким. І я сміялась тоді по-справжньому.

Я скучила. За татом. За цими ночами. За тією собою, яка ще не знала, що все зміниться.

Сидячи тут майже годину, вже й не надіялася побачити Астеру. Я написала їй записку з вибаченнями та проханням зустрітися саме в цьому кафе. Про нього мені сказала адміністраторка академії. Нехай і неохоче, зважаючи на нашу першу розмову, але заговорила.

Я вже зібралася йти, заплативши за смачну каву, як у дверях з’явилася Астера. Її обличчя було занадто серйозним.

— Я ледве знайшла це місце, — фиркнула вона й сіла напроти.

Я так зраділа, що навіть не зважила на її тон.

— Астеро, я хотіла…

— Зачекай, — перебила вона грубо й видихнула. — Я прийняла твої вибачення. Але чи ти приймеш мої?

Я кліпнула очима, не розуміючи, про що вона. Саме в цю мить підійшов офіціант.

— Кави, будь ласка, — мовила вона. — І два Брауні без горіхів тільки. Рахунок мені.

Офіціант пішов. Ми мовчали. Я відчувала, як мене всю прошиває напруга. Чекала, поки вона продовжить.

— Ти пішла в кримінальний район, — нарешті заговорила Астера, щойно нам принесли каву. — Щоб розплатитися за мій борг. І не заперечуй. Якби я тоді могла встати й піти сама — цього боргу б не було. Яка ж я була дурепа, що на тебе накинулася… Замість того, щоб підтримати.

Вона вдихнула глибше, намагаючись стримати емоції:

— А ти, вибач, але ти ще більша дурепа. «Нічого, що я б не могла здійснити»? Серйозно, Елі? Самотужки влізти туди, звідки не всі виходять? І ще й узяла з собою його. Того, хто вже раз показав, що втече при першій сутичці.

Мені стало смішно. Але не від жарту. Сміх сам прорвався. Сухий, надтріснутий, майже зламаний.

— Ти вибачаєшся… — я скривила губи в посмішці, хоча в грудях усе стискалося, — чи просто вирішила вдарити по болючому?

Астера замовкла. Її руки легенько тремтіли, і вперше вона виглядала не розлюченою, а розгубленою.

— Вибач… Я просто… — вона зітхнула.

— Я взагалі не думала про це так, — стиха сказала я, вже серйозно. — Борг мій. І мені його віддавати. Я знаю, що мої дії були надто імпульсивні. І… повір, я вже за них поплатилася.

Вона нахилилася ближче.

— Що ти маєш на увазі?

Я відвела погляд. Слова наче застрягли в горлі. Я не могла вимовити їх уголос. Той спогад, ті дотики Куржа… ще не відпустили. Я відчувала себе винною, і ставало огидно від самої себе. 

— Нічого, — буркнула я. — Неважливо.

Ми знову замовкли. Але цього разу по-іншому. Між нами ще тремтіло повітря, але вже не від образ.

— Ну, якщо ми вже так щиро вибачалися одне перед одним, — врешті я хмикнула і підняла брову, — може, ще поплачемо разом і з’їмо брауні?

Я спробувала пожартувати, але вийшло десь на межі сарказму й втоми.

— До речі, в свій захист скажу: твою папку я навіть не відкривала.

— Та що її ховати, — знизала плечима Астера. — Якщо вже професори знають, значить, і вся Академія знає. Рано чи пізно.

— О, я це вже помітила, — я скривилась. — Тут плітки розповсюджуються швидше, ніж вірус у гуртожитку після першої вечірки.

Астера усміхнулась, а потім відкусила шматок тістечка з такою зосередженістю, ніби хотіла втекти всередину нього. У той смачний шоколад, що розтікся. Вона насолодилася і раптом заговорила тихо, ніби зізнавалась мені в чомусь забороненому.

— Я насправді принцеса. Про це вже знає половина Академії. Хоч я й намагалась це приховати. Але, як бачиш, не вийшло.

— Справді? Я думала ти зла фея, — хмикнула. Я здогадувалася, що вона принцеса. Тому для мене це не було здивуванням. 

Вона не дивилася на мене, але все одно посміхнулася. Її пальці крутили чашку, а голос трохи тремтів.

— Моє королівство знищене. Повністю. Тепер там лише згарище і нова влада, яка стирає навіть пам’ять про минуле. Мене тоді просто забрали заміж. У сімнадцять. За п’ятнадцятирічного підлітка, другого сина короля.

Вона скривилася, і я вже хотіла щось сказати, але вона випередила:

— Але він… він виявився хорошим. Справді. Не те щоб ідеальним, але він був добрим і розуміючим. Навіть дорослішим, ніж дехто з тридцятирічних.

Я слухала, і в мені щось зрушилось. Бо попри її слова, попри усмішку на обличчі, я чула в голосі інше. Наче історія, яку вона розповіла, це не кінець. Це пролог. До чогось гіршого.

Я згадала, як колись вона закричала на весь зал: «Я більше не підкорюся!» — тоді це звучало як виклик, як крик зсередини.

І я знала. Просто знала: вона не сказала всього. А може, і не могла.

Але я не розпитувала. Бо іноді краще просто бути поруч і не розбиратися в ранах, які ще кровлять.

Я зробила ковток кави, поглянула на неї й легенько хмикнула: