Глава 32

Я ще кілька хвилин стояла біля дверей, мов укопана. Тіні навколо ворушилися, наче щось відчували. І ось, вони згустилися і в аудиторії з’явився ректор.

Я стискала кулаки так, що нігті впивалися в долоні.

Я справді сподівалася, що ректор вижене цього покидька. Скаже, що йому тут не місце. Пошле його на смітник разом із усім лайном. 

На мить я навіть подумала, що це галюцинація. Перевтома, голод, безсоння…

Але коли я протерла очі, то Кас не зник. На жаль.

Мій ненависний наречений стояв там, справжній і холодний, мов клинок. І знову в ідеально чорному костюмі. Не заздрю його майбутній дружині, це ж скільки потрібно прасувати.

Я відчула, як все всередині зводить від люті.

— Вітаю, — голос ректора прорізав простір, немов тіньовий вітер. — Темні ігри розуму сьогодні проведе колишній випускник Академії Тіньового Права.

Колишній?..

У голові різко все склалося в єдину картину.

Ліліт казала — у шістнадцять прокидається тіньова сила. Саме тоді мій батько й найняв Каса.

Він знав, що Нет — тіньовий маг. І наказав йому стежити за мною.

Ті тіні, які я відчула в будинку, це був він.

І в академії… Це теж він?

Але чому ж не показався? Я б подумала, що він злякався. Але ні! Кас не знає, що таке страх.

То що? Грався зі мною, як з іграшкою? Стежив, мов хижак?

— Адептко Воткінс, — пролунав знову голос ректора. Я здригнулась. — Ви можете сісти.

Я перевела погляд на адептів. Вони дивились на мене, немов на божевільну.

Вдих. Видих.

Кинула на Каса погляд, сповнений презирства. Сцену влаштовувати не стала. Це не для публіки.

Але щойно ми залишимось наодинці, він пошкодує. Я пошлю його геть. До чортів. До Тіньового Бога. Куди завгодно, аби подалі від мене.

— Дякую, ректоре, — промовив шовковистий голос Каса, від якого мене миттєво пересмикнуло.

Ректор мовчки забрав із собою тіні й зник. Хоча я знала він не пішов. Він ніколи не йде. Він просто… спостерігає.

— Мене звати Кассіан Нет, можна просто Кас, — продовжив той, кого я воліла б ніколи більше не чути.

Я раптом відчула на собі пекучий погляд. Астера.

Вона знала. Знала ім’я мого нареченого — і їй вистачило розуму скласти два плюс два.

— Наш новий викладач — спадкоємець Тіньового Міста? — протягнула Мелора, граючись своїми рудими кучерями. Маніпуляція була очевидною: вона випросталася так, щоб усі побачили її пишні форми, навіть попри чорну кофту, яка, схоже, трималася лише на чарівній силі.

Погляди хлопців, і навіть Каса, полетіли туди.

Але мене цікавило інше.

Спадкоємець.

Вона сказала саме це слово.

Матео Нет… То це не просто спільне прізвище? Він йому рідний батько? Чи дядько?

Питання, яке точно потребує відповіді. Але не зараз.

— Він скоріше поціновувач корів, — фиркнула я.

Грубо? Можливо. Але жіноча солідарність не поширюється на рудих змій із завченим поглядом і фальшивим медом у голосі.

— Не хвилюйся, Елі, ще виростуть, — промовила Мелора солоденько. — Можливо.

Усі погляди ковзнули до мене. Дехто стримував посмішку. Інші чекали видовища.

Я глянула на неї прямо — холодно, вбивчо.

— Так низько ти ще не падала, — похитала я головою. 

— Ні, це ти в нас падаєш… до ніг Вільяма. А точніше — свої ноги…

Вона не встигла закінчити. Я рвучко піднялась.

— Закрий рот, Мелоро!

— Баби будуть битися? — вигукнув Зейн, плескаючи в долоні, наче першокласник. — Я за тебе, Елі!

Я закотила очі. 

Кас навіть не повів бровою. Його погляд ковзнув аудиторією, як крижана хвиля.

— Весело, — промовив він, — але я тут не заради ваших дитячих сварок.

Аудиторія стихла. Навіть Мелора замовкла, її усмішка зникла десь під обурено піджатими губами.

— Я не викладач. І повноваження спадкоємця залишив багато років тому, — додав Кас спокійно, майже байдужим тоном. — Я тут лише з однією метою. Дізнатися, хто стоїть за смертями в цій академії.

У приміщенні стало тихо. Дехто від несподіванки випрямився. Інші похилили голови.

Кас підійшов до столу й дістав тонкий аркуш з нотатками. Його рухи точні, механічні. Холодний професіоналізм.

— Нора Брейд, — промовив він, не піднімаючи очей. — Двадцять два роки. Спокійна. Трохи замкнена. Любила амулети. Релігійна.

Він на мить підняв погляд.

— Це правда?

— Так, — першою озвалася Флері, стискаючи руки. — Вона завжди носила з собою талісман з темного каменю. Казала, він захищає її душу. І в кімнаті в неї завжди горіла свіча, — додала вона із зітханням. — Нора молилась ночами.

— Вона була хороша, — зітхнув хтось. — І точно нікому не заважала.

Кас зробив позначку в нотатках.

— Далі, — сказав він коротко. Жодних емоцій. Лише факти. — Вільям Сінклер.

Я дивилася на нього й відчувала, як усередині наростає суперечлива хвиля. Він залишив тіньовий трон? Щоб працювати на мого батька? Бути підлеглим? Щось тут не те! 

Але я знала: усе це не просто так. У нього є план. І мені краще бути готовою. Бо, як завжди з Касом — усе, що виглядає просто, насправді небезпечне. 

— Ви думаєте, це був хтось із адептів? — озвалася Астера. Її голос був рівний, але очі уважно вивчали Каса. — Академія підозрює когось із нас?

Кас підвів погляд. 

— Підозрює? Ні. Підозри — це здогадки. А академія, як і я, впевнені: це хтось із вас.

Тиша впала на залу, мов темне простирадло. Кілька адептів перезирнулися. Хтось ковтнув слину.

— А слів він не добирає, — тихо пробурмотів Ліам, сховавшись за зошитом.

Я повернула голову й прошепотіла йому з напівусмішкою:

— Ще й як не добирає.

Кас перегорнув сторінку у своїх нотатках.

— Викладач Сінклер. Загинув тиждень тому. Що можете про нього сказати?

Голоси одразу загомоніли.

— Він був цікавим.

— Нестандартний, але завжди захоплював.

— У нього були найкращі заняття.

— Він ніколи не підвищував голос. Навпаки — завжди слухав.

Я мовчала. Відчувала погляд Каса, наче холодне лезо, що ковзає по шкірі.