Глава 31

Ми йшли мовчки. Віктор не промовив жодного слова відтоді, як пообіцяв піти зі мною в академію. І я була йому за це вдячна. Будь-яке його запитання могло розірвати ту тонку плівку спокою, якою я накрила себе, аби не зламатися.

Вже вечоріло. Небо затягло важкими хмарами, що зливалися з темрявою, а вулиці світилися лише поодинокими ліхтарями. Мені було важко йти. Кожен крок віддавався тупим болем у м’язах, але я не дозволяла собі ні скарг, ні зупинок.

У голові билася лише одна думка: Я дурепа. Могла б зараз сидіти в батьківському домі, у своєму м’якому кріслі, пити мартіні з льодом, слухати, як мій наречений нудно щось розповідає про дипломатію, і терпіла б його дотики, від яких мороз пробігав шкірою… Але принаймні мені не довелося б йти крізь темряву з думками про те, скільки смертей я можу принести в це життя.

Віктор ішов поруч мовчазний, мов тінь. І я була вдячна за його мовчання більше, ніж за будь-які слова підтримки.

Коли ми дісталися академії, було зовсім темно. Жодного вікна зі світлом. Нас ніхто не зустрів. У коридорах було тихо, лише десь глухо скрипнули двері, немов хтось невидимий поспішав сховатися.

Ми першими ділом пішли до приймальні. Я хотіла поговорити лише з ректором. Не хотілося бачити ці осудливі погляди викладачів. Лише швидко вирішити проблему. Та й професори у свій вихідний навряд чи сиділи б в приймальні.

Вона була темна, лише кілька свічок тремтіли в кутках. Я почала ненавидіти це приміщення. Тут було холодно й сиро, ніби сама смерть сиділа поруч.

— Ректоре, ви тут? — мій голос здався мені чужим, надто рівним і порожнім. Я стомлена опустилась на стілець і важко видихнула.

Відповіді не було. Лише глуха тиша, від якої в грудях запекло ще дужче.

— Ректоре… — повторила я, відчуваючи, як дрижить моя рука.

Лише за кілька довгих секунд долинуло слабке:

— Ти повернулася, — промовив голос ректора. Він не мав тіла. Лише відчуття присутності, що тиснуло на груди і тіні які обвивалися навколо. 

Я мовчала. Не було сил виправдовуватися.

— І привела з собою Віктора, — додав він після короткої паузи. — Переманила його?

Я стисла кулаки. Глибоко вдихнула, аби не зірватися.

— Він сам вирішив піти зі мною, — відповіла я рівним голосом, хоч усередині все стискалося від страху й втоми.

Ректор мовчав довше, ніж я сподівалася. Мовчання в цій кімнаті завжди звучало загрозливо.

— Вона не тиснула, — раптом озвався Віктор. Його голос лунав спокійно, твердо, без тіні сумніву. — Ви самі кликали мене допомогти. І я тут. Можете сказати цій дівчині дякую. 

Тиша. Навіть свічки затремтіли сильніше, наче ректор обмірковував слова.

— Елі, — нарешті почувся голос, — ти пішла з Алексом. Де він зараз?

Без похвали, без підозр. Просте запитання. Ректор не повірив, що я прийшла з Віктором лише через те, що вдалося переманити. Він знав правду, або здогадувався…

Але все одно пропустив його в академію. 

Я хотіла відповісти, але Віктор підняв руку й мовив першим:

— Коли я закінчу з вашою роботою й повернуся до себе, то побачите Алекса.

Тиша знову впала на кімнату, але цього разу від неї вже не хололо так сильно. Я стояла мовчки, відчуваючи лише одне: зараз я не одна. І, можливо, це дасть мені шанс протриматися до ранку.

— А якщо ми не погодимось? — голос ректора звучав тепліше, але від того ще небезпечніше. — Якщо ти нам більше не потрібен?

Віктор злегка усміхнувся. Його погляд залишався спокійним, навіть байдужим.

— Я можу бачити мороків у людях, — відповів він тихо, але кожне слово врізалося в темряву кімнати, немов лезо. — А у вас є людина з мороком. Без мене вам не впоратись.

Настала тиша. Тривала й важка, як завжди, коли ректор обмірковував нову інформацію.

— Ти надто самовпевнений, — нарешті промовив він.

Віктор підняв очі й подивився просто в темряву, туди, де відчував присутність ректора.

— До божевілля, — відповів він рівно, без жодної емоції.

— І які твої умови? — запитав ректор, у голосі якого вперше з’явилася легка нотка цікавості.

— Хочу, щоб ви не заважали, — сказав Віктор. Його голос звучав так само спокійно, наче він говорив про погоду, але кожне слово залишало в повітрі холодний присмак остаточності.

Ректор мовчав так довго, що я вже встигла подумати, що він не відповість.

— Добре, — нарешті пролунало в темряві. — Я дам тобі лабораторію. Доступ до бібліотеки. Але я не відпущу тебе, Вікторе, поки ти не виконаєш свою обіцянку.

Я не встигла нічого сказати, як чорні тіні з усіх кутків кімнати зрушили з місця й потягли Віктора вглиб коридору. Він навіть не опирався, лише обернувся до мене і коротко кивнув, перш ніж його поглинула темрява.

Тиша впала раптово, мов удар. Я залишилася сама.

— Алекс живий? — голос ректора знову залунав поруч. Він звучав рівно, але в кожному слові відчувалася прихована загроза.

Я мовчала. 

— Як ти схожа на свою матір, — раптом прорізав тишу його роздратований голос. — Робиш те, що вважаєш правильним, навіть якщо це веде всіх у прірву. Твоє вічне самовдоволене геройство. Твоя впертість, яка не знає меж. Думаєш, це сила? Це сліпота, Елі. І вона завжди має ціну.

Він почав говорити швидше, тиснучи на мене словами, мов цвяхами:

— Думаєш, ти особлива? Думаєш, що можеш кидати виклики всім? Через тебе гинуть люди. Через тебе Алекс там, де він зараз. І ти навіть не усвідомлюєш, наскільки жалюгідною виглядаєш у своїй впертості.

Я різко встала. Стілець скрипнув, відбиваючи звук луни по всій приймальні.

— Я знаю, — сказала я. Мій голос здригнувся лише на останньому складі, але я не відвела погляду в темряву. — Я знаю, що я дурепа. Я отримала за це сповна. Від Ройса. Від Куржа. Від усіх. Мені навіть не страшний ваш карцер.

— Он воно як… — голос ректора став тихішим, але від того ще більш загрозливим.

— Так. Знаєте, смійтеся скільки хочете, — я говорила швидше, аби він не перебив. — Ви загнані в цій академії, як і я тепер. Але ваші звинувачення не допоможуть мені…