Глава 30

Я відкрила рот, щоб заперечити, але він мовчки підняв руку, змушуючи мене завмерти.

— Зараз у мене немає часу на тебе, Елі, — додав він м’якіше. Підійшов ближче, його пальці ковзнули по моїй щоці, ніжно, майже ласкаво. — Таке гарне личко… Не хотілось би, щоб воно постраждало.

Його дотик обпік мене зсередини. Я не знала, що страшніше – його ніжність чи його байдужість.

Ройс відступив, його постава змінилась. Він клацнув пальцями, і в кімнаті раптом з’явилися троє чоловіків. Вони виринули з темряви, мов тіні, високі, широкоплечі, з похмурими обличчями без жодних емоцій. Серце зрадницьки стиснулося, але я змусила себе дихати рівно.

Я не здамся.

— Я повернуся ввечері, — сказав Ройс, не дивлячись на мене, а звертаючись до них. — До того часу… сподіваюся, вона скаже правду.

Він вийшов, залишивши по собі холодну порожнечу.

Мене охопила паніка, але страх швидко змінився на гнів. Я розвела руки, зосереджуючи свою силу. Всередині зашипіли тіні, і раптом одна з них згустилася в моїй долоні, перетворившись на чорну стрілу. Я не думала – просто випустила її в чоловіка, що стояв найближче. Моя ціль була чітка: груди, прямо біля серця.

Але він не впав. Тіньова стріла збила його з ніг, але він миттю піднявся, хрипко вилаявшись. Я відчула, як серце падає кудись униз. Вони сильніші ніж я. І не тільки фізично. 

— Схопіть її, — пролунало риком.

Я рвонула до дверей, але другий чоловік встиг схопити мене за зап’ясток. Я вдарила його ліктем у груди, вирвалася, та в ту ж секунду відчула, як щось холодне й липке обвиває мої щиколотки.

Тіні.

Вони потягли мене назад, повалили на коліна, стягуючи руки, притискаючи до кам’яної підлоги. Я боролася, дряпалася, але все було марно. Холод просочувався крізь шкіру, скувавши тіло, мов крига. Тіні тягнули мене кудись у морок кімнати, геть від світла, і серце калатало, як навіжене.

Та навіть тоді, коли темрява закрила мені очі, я повторювала про себе одне-єдине:

Я не здамся. Я ніколи не здамся.

Темрява була суцільною.

Я лежала на холодній кам’яній підлозі, відчуваючи, як щось грубе і жорстке швидко обвивало мої руки й ноги. Мотузки. Нехай це будуть мотузки… Нехай це не мерзотні тіні, що пронизують тебе зсередини, стискаючи кістки й душу.

Я зробила кілька обережних рухів, але вузли були тугі. Занадто тугі.

Навколо панувала мертва тиша. Лише моє дихання, пришвидшене й рване, відлунювало в голові. Я заплющила очі, хоча й так нічого не бачила. В думках постала тьмяна постать Алекса.

Що з ним буде?

Ми прийшли сюди разом. Він тримав мене за руку, а тепер… тепер я навіть не знала, чи він живий. Мене вони не вб’ють. Я їм потрібна. А його?..

Від цього усвідомлення мене почало трусити. Страх за себе був нестерпним, але страх за Алекса рвав серце шматками. Він ж ні в чому не винен. І що я скажу Ліліт?

Раптом у темряві пролунало якесь рухання. Шурхіт. І дихання. Я завмерла, прислухаючись, відчуваючи, як холодний піт стікає вздовж хребта.

— Думаєш, тебе врятують? — голос був огидним. Глухий, сиплий, ніби він говорив крізь каміння. — Тобі варто почати говорити, щоб все закінчилося добре. Або принаймні ти хоча б жива залишилась.

Я вдихнула, намагаючись зібратися. Це був голос не Ройса. Хтось інший прийшов, кого я не знала. Ройс схоже не катує, він радше любить маніпуляції. 

— Звідки мені знати, що ти взагалі той, кому потрібно щось казати, — прошепотіла я. Голос зрадницьки тремтів.

Він засміявся. Глухо й коротко. Сморід його дихання вдарив мені в обличчя, хоч я й не бачила, де він.

— Ти слабка. Навіть для найслабшого тіньового мага, — його рука раптово стиснула моє зап’ястя, і я зойкнула від болю. — Ти нічого не зробиш у суцільній темряві. Але я… я сильний. Я бачу тебе навіть тут. Бо я вже опанував свій дар.

Його пальці ковзнули по моїй руці вище, до плеча, а потім піднялися до горла. Я стиснула зуби, щоб не скрикнути. Він міг зробити зі мною все, що завгодно. І я це знала.

— Де деревина? — прошипів він, нахиляючись до мого вуха так близько, що я відчула, як його губи зачепили мою шкіру. — Що ти приховала?

— Я… я дала те, що знайшла… Це правда… — видихнула, і його руки стисли горло та повітря перестало потрапляти до легень. Я намагалась не заплакати. Зараз сльози будуть слабкістю, а слабкість – смертю.

Ніколи не відчувала себе настільки безпорадною. Я не могла нічого вдіяти. На що я сподівалася коли прийшла сюди?

Він різко відпустив моє горло та мовчав кілька секунд, а потім знову засміявся. Тихо. Страшно.

Я важко дихала, намагалася втамувати пришвидшене серцебиття.

— Ти брешеш, — його голос став рівним, безжальним.— Ройс не хотів, щоб твоє миле личко постраждало… але, знаєш, він нічого не казав про твоє тіло.

Його рука знову стиснула мене за горло. Не до болю, а так, щоб я зрозуміла: він може. У будь-яку мить. І зробить усе, що захоче.

Темрява навколо здригнулася разом зі мною.

Я нічого не бачу. Я нічого не можу…

В голові шалено билася думка: Це ще не кінець. Не зараз. Не тут.

— Ти навіть не знаєш, хто я! Хто мої батьки! Відпусти мене і повір я подарую тобі життя, — вирвалося в мене, але я швидко зрозуміла, що це була помилка. 

Він зі всієї сили вдарив мене ногою в живіт. Мені довелося скрутитися й завити, неначе одинокий вовк. 

Його удари були холодними й точними. Він бив мене по ребрах, по животу, по ногах. Мене перекручувало від болю, кожен вдих перетворювався на зусилля. І кожен раз, коли я падала в морок непритомності, мене швидко приводили до тями – різким щиглем по обличчю чи ударом у плече.

Ні… будь ласка… досить…

Але він не зупинявся.

У якийсь момент, коли я знову відкрила очі, крізь пелену сліз і крові я відчула його руки на своїх стегнах. Спершу я не зрозуміла, що відбувається. Мозок відмовлявся приймати реальність.

Та коли пальці грубо смикнули застібку на моїх штанах, усередині мене щось завило. Паніка накотила хвилею, накрила, мов крижана вода, і я почала вириватися, смикатися, несамовито хитаючи головою.