Глава 29

Ми йшли вузькою доріжкою повз фонтан. Вода з тихим плюскотом падала вниз, і цей звук ніби розрізав напружену тишу між мною та Алексом.

Я вже відкрила рот, щоб щось сказати, як раптом почула голоси з іншого боку фонтану. Знайомі голоси.

— Сет, ну… не будь таким холодним, — долинув до мене солодкий, м’який голос Мелори. Вона завжди говорила так, наче в кожному слові було трохи меду.

Я сповільнила хід. Алекс теж зупинився, але нічого не сказав. Ми обидва прислухалися.

— Мелоро, — почувся втомлений голос Сета. — Мені зараз… не до цього, гаразд?

В його словах не було злості. Лише втома. Лише біль. Лише відстань, яку він так старався втримати.

— Але ж… — почала вона своїм солодким тоном.

— Мені справді не до цього, — різкіше відповів він. — Мій брат повернувся. І я… я не знаю, чого від нього чекати.

Алекс злегка нахилився до мене. Його окуляри торкнулись моєї щоки. Я думала засудить за підслуховування, але схоже він зовсім не проти.

— Хоче того, що не може отримати, — прошепотів він. 

Я здивовано глянула на Алекса. Його голос був спокійним, байдужим, навіть трохи насмішкуватим. Він не дивився на мене, лише тримав руки в кишенях дивлячись кудись на воду. 

— Це ти зараз про Мелору? — запитала я так само тихо.

— Хм, — він ледь помітно всміхнувся кутиками губ. — Можливо, і про неї.

Я нічого не відповіла. Бо знала: з Алексом ніколи не знаєш, про кого насправді його слова.

Ми побачили, як Сет вийшов з-за фонтану. Він ледве не зіштовхнувся з нами лобом. Я швидко відвела погляд і прискорила крок. Серце калатало десь у горлі, коли ми з Алексом обійшли фонтан з протилежного боку. Сет йшов, нахиливши голову, і здавався таким відстороненим, що навіть не помітив нас. Його плечі були напружені. Він не бачив нічого навколо. Лише думав.

«Брат…» — пролетіло в мене в голові.

Цікаво, який він? Чи схожий з Сетом голосом, поглядом, ходою? Чи має такий самий легкий, добрий сміх?

Мені навіть стало цікаво, яким був той, хто носить те саме прізвище.

За кілька кроків я озирнулася, але Сета вже не було. Лише бачила Мелору, яка йшла в бік академії. Це руде медове стерво нас також не помітило. 

— Не обертайся, — сухо кинув Алекс.

— Чому? — спитала я так само тихо.

— Бо це виглядає жалюгідно.

Я зціпила зуби й випрямилася, продовжуючи йти поруч з ним. Його тінь зливалася з темрявою, а кроки були безшумні. Він завжди здавався мені більше примарою, ніж людиною. І що в нього Ліліт знайшла? Мовчання між нами тягнулося ще кілька секунд, поки він нарешті не зітхнув і не промовив з тією самою холодною байдужістю:

— Ти водиш його за ніс.

Я відчула, як щось важке впало всередині.

— Що? — запитала я, хоча прекрасно зрозуміла.

— Сета, — уточнив Алекс, навіть не глянувши на мене. — Ти водиш його за ніс. Це твоя гра? Ти так зі всіма робиш?

Його голос не був злим. Лише холодним, відстороненим, наче він говорив про якусь теорію, а не про мої вчинки.

— Це не гра, — тихо відповіла я, опустивши очі на кам’яні плити під ногами.

Але й сама не знала, наскільки це правда. 

Алекс не сказав більше нічого. Лише йшов поруч, залишаючи мене з власними думками, які цього разу обпікали сильніше за його холод.

Ми вже майже вийшли на головну кримінальну вулицю, коли Алекс нарешті порушив мовчання.

— Що, власне, ми маємо зробити? — його голос лунав різко, але спокійно. Наче він запитував про погоду, а не про те, куди я його тягну у вихідний.

— Розумієш… — я вдихнула холодне нічне повітря. — Коли ви з Ліліт втекли…

Я краєм ока побачила, як він напружився, але його обличчя не змінилося. Байдуже, мов вирізане з каменю.

Я ковтнула й продовжила:

— Нам довелося піти до Ройса.

Я ледь встигла закінчити фразу, як він різко зупинився.

— Ти… дурепа, — сказав він тихо, але в цих словах було стільки льоду, що мене передернуло. — Ти просто… дурепа. Ройс і йому подібні не можуть потрапити в академію. Ректор їх не пропустить. Могла б просто не виходити за межі і все.

— Цілий рік? — я розвернулася до нього, намагаючись стримати роздратування. — Цілий рік сидіти в академії, чекаючи, поки мене відправлять додому. І кожен день думаючи, що лише варто мені перетнути межу і люди Ройса мене схоплять?

Алекс глянув на мене так, що я відчула, як щось всередині скувало холодом.

— Ми йдемо на смерть, — сказав він просто. Без страху. Без емоцій. Наче констатував факт.

— Можливо, — відповіла я йому так само тихо. — Але він допоміг мені. Я маю розплатитися. Бо інакше буду жити в страху. А вже пробач, але нашій академії на безпеку адептів плювати. 

Він мовчав. Лише вдивлявся кудись у темряву. Я вже хотіла знову піти, коли його голос затримав мене на місці.

— Ти знаєш, чому я тоді витяг Ліліт і себе? — його голос звучав глухо, ніби десь здалеку.

Я здивовано повернулася до нього. Він ніколи не говорив про це. Але чомусь зараз вирішив відкритись. Совість почала бриніти в серці?

— Чому? — запитала я, майже байдуже. Я і так знала відповідь. Він божевільно закоханий у неї.

Він усміхнувся. Це була дивна усмішка — сумна й холодна водночас.

— Бо знав, що ви точно якось викрутитесь. А ось Ліліт для мене цінна не тільки як дівчина, — його голос став глухим, але у ньому бриніло щось більше, ніж просто холод. — В ній є дещо особливе. І я зараз не про характер чи зовнішність.

Він опустив очі, мовби боявся, що я прочитаю все у його погляді.

— Дещо… темне. Те, що може її знищити. Але якщо вона виживе… — він ковтнув повітря, наче задихався від власних думок. — Якщо виживе, в неї буде шанс. А я…

Він злегка усміхнувся, але ця усмішка була сповнена болю.

— Я просто хотів дати їй цей шанс.

Я мовчки дивилася на нього кілька секунд, поки денне світло не зробило його риси ще більш різкими. Сонце вже стояло високо, але тут, серед вузьких будинків кримінального району, завжди було напівтемно.

— Про що ти зараз, чорт забирай, говориш? — запитала я тихо.