Глава 28

Мені потрібно було дістати шматок дерева. Не будь-якого — саме того, з якого зроблений стілець правди.

Пʼять днів вже спливало. І хто знає, що зробить зі мною Ройс, якщо не принесу йому цей клятий шматок. 

Я довго думала, як саме зайти в кабінет Ваглеса. Попросити аудієнцію? Притворитися, що щось згубила? Але кожна версія звучала як поганий початок. Врешті зупинилася на головному принципі виживання в Академії — імпровізація.

Двері в кабінет Ваглеса виявились не зачиненими.

Я обережно ступила всередину, притискаючи плечима мантію, щоб не зачепити жодної поверхні.

— Професоре Ваглес? — тихо промовила.

Усередині зависла тиша. Папери літали в повітрі, їх було більше ніж зазвичай, ніби хтось щойно розкидав їх і ще не встиг зібрати. Пір’яне перо саме виводило щось на аркуші, не звертаючи на мене жодної уваги.

Ваглеса не було.

Шанс.

Мені знадобилося три кроки, щоб обійти стіл. І ще один, аби побачити його — стілець. Старий, темний, з деревини, яка наче дихала сама по собі.

Повітря згусло. Холод повз по шкірі. Стіни, які секунду тому здавались просто сірими, затяглись темним серпанком.

Тіні.

Спершу — тільки в кутах.

Потім — на стелі.

Я різко озирнулась. Позаду — нічого.

— Хто тут?.. — мій голос був тихим.

Згусток темряви попереду захитався, наче крапля чорнила в воді, а потім зʼявилась чоловіча фігура в темно-синій мантії.

Ваглес.

Живий, справжній, вийшов з темряви, ніби з нього народився.

Він не сказав нічого. Просто дивився.

Його очі з під окулярів були холодними. Занадто холодними. У них не було гніву. 

Мені стало важко дихати. 

Хоча чого це я?

Розправивши плечі глянула на нього. Я нічого кримінального не зробила, принаймні поки що. 

Ваглес оглянув кабінет. Повільно. Не кваплячись.

Його погляд ковзнув по підвісних паперах, по столу, по мені — і, нарешті, зупинився на стільці.

Затримався.

На одну, дві… три секунди.

Але він просто… відвів погляд. 

— Що ти тут робиш? — спокійно запитав він, не змінюючи тону. Голос був м’яким, наче шовк. Але щось у ньому змушувало шкіру вкриватися мурахами.

Я вдихнула повітря. Глибоко. І пішла ва-банк.

— Я ваша помічниця. Маю ж вам допомагати, от і прийшла, — сказала я з невинною посмішкою, на яку сама себе ледве вмовила.

Він легко засміявся. Ледь чутно — як би сміявся хижак, що щойно зловив здобич, яка думає, ніби врятувалась.

— У свій вихідний прийти, щоб допомогти… це похвально, — відповів він. — Але, скажи, якщо я попрошу тебе сісти на стілець правди — ти це підтвердиш?

Моє серце пропустило удар. Але я не відвела погляду.

— А якщо я скажу вам сісти на стілець — ви підтвердите, що відправили мене в ратушу, щоб на мене напав монстр і ледь не вбив?

На мить у кабінеті повисла тиша.

Ваглес злегка нахилив голову, а в куточках губ з’явилась тінь усмішки.

— Але ж не вбив, — відповів він рівно.

— А що, власне, ви тоді перевіряли? — кинула я різко.

— Здогадку, — сказав Ваглес, відвертаючись до столу. — І вона виявилась правдою.

— Яку ж? — не втрималась я.

Він не обернувся. Тільки злегка звів плечі.

— Усьому свій час, Елі.

Ненавиджу це. Це “усьому свій час”, “ще не зараз”, “зачекай трохи”. Та я мало не вмерла, між іншим.

Він нарешті обернувся до мене й поглянув із тим легким присмаком насмішки, яким він зазвичай прикривав усю свою суть.

— Що ж… якщо вже вирішила допомогти, то…

Він змахнув рукою. Простий жест — легкий, невимушений. І в ту ж мить прямо переді мною в повітрі з’явилися: ганчірка, миска з водою, швабра і віник.

Я кліпнула. Дивилася на це, як на особисту образу. Моя гордість зробила гучний «хрясь».

— Серйозно? — буркнула я, вказуючи на весь цей «інвентар». — А ось так магічно, — я повторила його жест, намагаючись надати йому тої самої грації. — Ви, часом, не можете магічно це зробити?

Він усміхнувся.

— Я можу багато чого. Але сьогодні обмежимось шваброю.

— Хіба це не зловживання владою? — підкинула я, все ще не торкаючись ганчірки.

— Ні, це розвиток характеру, — відповів він з фальшивою серйозністю. — Твого, якщо бути точним.

— Я відчуваю, як мій характер щойно помер, — пробурмотіла я.

— Нічого, — Ваглес легенько клацнув пальцями, і з кутка виповзли тіні, які доставили йому нові документи, — ми його оживимо. Якщо пощастить.

І знову усміхнувся.

Так, ніби знає все.

Так, ніби бачить наскрізь.

А я лиш стояла. І розуміла — вибору немає.

А потім мене осяяла одна думка: зможу понишпорити трохи в його кабінеті, звісно якщо цей старий пень вирішить звалити. 

Я почала з парт. Мила. Вишкрібала. Знову мила. І весь цей час відчувала — він дивиться.

Я хотіла лишитися на хвилину сама, просто щоб підійти до стільця. Але Ваглес не йшов. Стояв біля столу, гортайчи якісь пергаменти, мовби не звертав на мене уваги. Та я знала: звертав.

Ну гаразд. Якщо по-чесному не виходить — буде по-жалібному.

— Ох… — я важко зітхнула, витискаючи з себе театральність. — Це ж каторга. Швабра важка, ганчірка мокра, спина болить, моральний дух на нулі…

Поглянула на Ваглеса. Він не звертав жодної уваги. 

— Цей куток взагалі проклятий, — додала я вже драматично, змахуючи водою з парти. — Тут явно щось темне оселилось, ви ж відчуваєте, професоре?

Тиша. Потім — легкий, теплий сміх.

— Продовжуй. Ти майже відкрила в собі справжній талант.

Я зітхнула ще голосніше. Ну добре. Тепер наступний етап — базікання.

— А хто така Флері? — запитала я, обережно підмітаючи кут.

— Агент Тіньового міста, — відповів Ваглес, не підводячи очей.

— І що вона робить?

— Усякі доручення. Хоче вирости на дипломатичну службу. Як її батьки — у відділ міжнародних відносин.

Я притихла.

Ага. Вони всі там уже вирішили, хто ким буде. Тільки я, як завжди, — зайва карта в чужій грі.

— А спадкоємці? — я змінила тему. — Хто ще, окрім Сета? Ну і звісно окрім того Матео Нeта.