Глава 27

Кроки ставали дедалі ближчими. Тиша навколо була такою щільною, що навіть моє дихання здавався зайвим. Серце шалено гупало, мовби прагнуло вирватися з грудей.

Я різко видихнула і змусила себе зібратися.

— Хто б ти не був, краще покажись, — голос був твердішим ніж я очікувала.

На мить кроки затихли, наче не очікували, що тут хтось може бути, але потім знову почула шум підошви.

— Те й збираюся зробити, — озвався знайомий чоловічий голос. 

Це був Сет. Він вже піднявся по сходах і крокував до мене. Я видихнула з полегшенням, майже смішно було, як швидко напруга розчинилась у повітрі.

А потім легка здогадка осяяла мене. Може це він був тією таємничою тінню?

— Як ти знайшов мене? 

— Власне, я й не шукав, — відповів він, стрибнувши на дерев’яне підвіконня так легко, ніби був частиною цього місця. — Брат колись розповідав про це. Місце самотності й осяяння. Наче спеціально для тих, хто не може дихати серед людей. Ось я і вирішив перевірити.

— Дуже поетично, — фиркнула я, хоча в голосі бриніло щось інше.

Я хотіла побути сама, а не з Сетом. Хоча я й не проти його компанії і подобався він мені… як друг, хоча згадуючи наш поцілунок, це було більше ніж дружба. Але останні дні, ми віддалилися. 

— Він такий, — промовив Сет. — Холодний зовні й до болю чуйний всередині. Просто не кожен встигав це побачити.

Я зрозуміла, що він говорить про брата. 

— А ти? — запитала я, сідаючи поруч. Вікно було широке, підвіконня — старе, але тепле від дотику тіла. Між нами залишалося кілька сантиметрів.

Його темні очі трохи звузилися. Він мовчав, наче зважував, скільки правди дозволено сказати мені.

— Це ти мені скажи, — підморгнув він. Легко. Наче це не мало значення. Але мало.

— Ти — добрий, чуйний. Для мене ти навіть таємниця, яку я хочу відкрити, — зізналася я, навіть не намагаючись сховатися за жартом. Голос звучав спокійно, але всередині все билося з лунким запізненням.

— Що ж приємно, — його вуста розтягнулися в посмішці, а погляд перемістився до вікна. А мій — залишився на ньому.

Я раптом усвідомила — дивна тінь, що стежила за мною весь день, зникла. Наче розчинилася в повітрі разом із появою Сета.

Можливо, не варто так одразу відкидати думку… що цією тінню був він?

Я обережно вдихнула й сказала:

— Сете…

— Хм?

— Сьогодні був якийсь… дивний день.

— Дивний? — він хмикнув, але в його голосі вловлювався присмак утоми. — Це ще м’яко сказано. Викладач мертвий. Морок вбив вже другу жертву. І всі роблять вигляд, що нічого не сталося.

Я кивнула, втупившись у власні долоні.

— І не тільки це… — підбирала слова. — Я весь день відчувала… щось. Немовби хтось стежив за мною. Не намагався напасти, не говорив — просто… був. У тінях. Близько. І щойно перед тим, як ти з’явився… я знову це відчувала.

Його постать завмерла на мить. Він продовжував дивитися у вікно, але щось у ньому змінилося. М’яз щелепи злегка сіпнувся. Очі — бігли, ніби намагалися знайти у темряві хоч якусь відповідь.

— Дивно, — нарешті мовив. — Я нічого не відчув.

Але я бачила.

Очі Сета не просто бігали — вони уникали мене.

Він збрехав.

І хоч мовчав — я чула цю брехню гучніше за слова.

Я не зводила з нього погляду. Щось у його поведінці було… неправильним. Надто спокійним. Надто контрольованим.

— Ти впевнений? — запитала я тихо. — Ти ж не просто адепт. І знаю, що сил в тебе більше ніж у будь кого, хто тут навчається. 

Він нарешті повернув до мене обличчя. На щоках — тінь втоми, але в погляді щось промайнуло. Сум? Роздратування? Страх?

— Якщо тінь тебе справді переслідувала, — відповів він, — то вона була не звичайною. Щоб залишатися невидимою для інших і не доторкатися, але спостерігати цілий день — це… техніка. Її навчають не всіх. Лише тих, хто володіє тіньовою магією на високому рівні. В нашій академії лише професорка Найт володіє такими вміннями, але й в неї деколи стаються помилки.

Я застигла. Це точно не Селен, вона була зі мною в приймальній, коли я відчувала тінь.

— Тобто це був не ти, — тихо промовила я думки вголос.

А потім ми зустрілася поглядами. Він виглядав дещо розгубленим. Не очікував, що я його запідозрю. Та й мені стало совісно, лише трохи.

Сет видихнув, вирішив не обурюватися з цього приводу. 

— Ні, не я, — промовив він вже спокійно, навіть трохи з гіркотою. — У мене немає такої майстерності. Та й навіщо мені гратися в стеження, коли я можу підійти до тебе ось так? — він нахилився трохи ближче, і його голос став м’якшим. — Я ж не ховаюся.

Я відчула, як напруга трохи спала. Дихання вирівнялось. Це точно був не він.

Але тоді… хто?

Я мимоволі перевела погляд у темне вікно, наче сподіваючись побачити там відповідь. Але за ним була лише ніч — густа, мов чорнило, і тиха, мов змова.

Ми ще трохи мовчали. На горищі було тихо, тільки слабкий вітер шурхотів по шибках.

— Знаєш… — тихо почав Сет. — Сьогодні на похороні стільки людей говорили щось важливе. Теплі, чуттєві слова.

— Так… Вільяму було б приємно це почути. Сподіваюсь, він… почув, — опустила погляд, я ж не сказала ні слова на похороні. Просто не змогла.

Сет злегка кивнув, дивлячись кудись у темряву за вікном.

— Я не можу сказати, що любив Сінклера, — сказав він чесно. — Іноді навіть… ревнував до нього. Бо він бачив тебе так, як, здавалося, не бачив ніхто.

Я здивовано підвела на нього очі.

— Але… — продовжив він із ледь вловимою посмішкою, — здається, в нас із ним було дещо спільне. Обом сподобалась одна й та ж адептка.

Я злегка посміхнулась. Трохи сумно. Трохи розгублено.

— Може, ти йому подобався більше, — тихо пожартувала я, і це на мить полегшило повітря.

Сет наблизився. Його голос став нижчим, м’якшим.

— Сумніваюсь. У тебе занадто гарні очі, щоб дивитись на когось іншого.

Мені нічого не залишалось, як просто сидіти й дихати. Бо щось у грудях уже починало ламати обережну стіну, яку я збудувала.