Глава 26

Ми стояли в коридорі біля аудиторії викладача Сінклера. За дверима зібралися професори — чути було уривчасті голоси, стишені, тривожні. Ніхто не виходив. Ніхто не пояснював. Вони обговорювали щось гарячково, ніби шукали логіку там, де її не було.

Мене вразила не сама смерть. А те, як її сприйняли. Як і з Норою — без розголосу, без розслідування. Ні поліції, ні слідчих. Лише ректор, який особисто забрав тіло. Для дослідження. Спокійно. Без жалю.

— Викладача Сінклера більше немає, — прошепотів хтось зі схлипом. Чужий голос, але слова застрягли в мені, як голки.

Вільям помер, — мій власний голос у голові звучав глухо. Наче всередині щось перекосилось.

Це здавалося абсурдним. Надто раптовим. Надто… не про нього. Він був сильний, хитрий, надміру привабоивий, іноді незрозумілий, але живий. До кісток. Вогонь, який не мав згаснути ось так.

Я ж провела з ним ніч.

Не можу сказати, що це було чимось особливим. Для мене — точно ні. Він був не перший, і, я впевнена, не останній. Але… його слова:

— «Я хочу знати, чи можу бути поруч. Хочу не тільки тебе. Я хочу захищати. Бути тим, кому ти довіришся.»

Я тоді відповіла легко. З іронією.

Але десь глибоко серце відгукнулося.

Можливо, він і справді хотів більшого.

А можливо — я просто зараз романтизую його смерть, шукаючи сенс, де його не було.

Але в його шухляді — були наші справи. Мої, Астери. Наші досьє.

Для чого?

Хіба він лягав зі мною в ліжко лише для того, щоб дізнатися щось про мене?

Чи він вже знав усе ще до того?

Моя голова гуділа. Мене нудило не від жалю, а від тиші. Всі дивилися в підлогу. Слова не проходили крізь горло.

— Про мертвих або добре, або нічого, — промовила Мелора. Голос її звучав, як втома. 

Я повернулася до неї. Вона дивилася в стіну, щелепа стиснута, а тоді вона розплакалася. 

Як і майже всі дівчата академії. Вільяма любили, поважали та вважали найкращим викладачем. А його життя просто обірвалося. В одну мить…

Я дивилася на них — на сльози, зламані голоси, мокрі щоки. І розуміла, що не можу заплакати. Не зараз.

Може, пізніше. Або ніколи.

— Елеонора Воткінс! — хтось гучно вигукнув моє вигадане ім’я. Я не одразу зрозуміла, що це до мене, аж поки Астера легенько штурхнула в бік. Я повернула голову.

— Швидко в приймальну комісію!

Це був голос Ваглеса. Його очі палали гнівом. За ним виходили інші викладачі — їхні погляди були ще менш привітними.

Вони всі знали щось, чого не знала я.

Або думали, що знають.

Ми спускалися сходами. Попереду — викладачі з високими спинами, важкими плащами.

Я — позаду, з опущеною головою.

Чомусь саме в ту мить я помітила: кольори плащів різні. Кожен — свого предмета.

Я ніколи не звертала на це увагу.

В екстремальних ситуаціях мій розум відключається. Думки злітають у хмари, вчепившись за будь-яку дрібницю. Так психіка ховається від паніки.

Лише якщо встигну схопити себе за голову — увімкнути холод, логіку, — тоді я здатна діяти. Але не зараз…

Селена Найт весь час кидала в мій бік злі погляди. Не знаю чим, але я їй не сподобалася.

Спершу вона це майстерно маскувала, але тепер — не ховалася.

І щось підказувало мені, що навіть вона сама не знає, чому я її дратую.

Вони ж не думають, що це я вбила Вільяма?..

Двері за мною зачинилися.

Тиша. Я стояла вкопана.

Погляди пронизували наскрізь.

— Ти вбила його? — кинув Равенксфорт тоном слідчого.

Я кліпнула. Один раз. Потім другий.

Усі дивилися на мене. Повітря стало густим, як сироп.

— Що? — вирвалося з мене, і голос мій зрадницьки затремтів. — Ні. Звісно, що ні. Я… ні.

Я зробила крок назад, натикаючись на двері. Руки мимоволі зімкнулися в кулаки — так, ніби це могло втримати хоч щось у мені.

— Адепти говорили, що ви з ним сварилися, — продовжив Равенксфорт. 

Ваглес чомусь мовчав, лише пильно спостерігав за моєю відповідю. Не знала чи це добре чи ні. Але я помітила, що серед них знову немає Брайтвела. Вони його вважають негідним дізнаватися новини академії? Чи боялися, що його божевільність вплине на допити?

— Адептко Воткінс, — подала тихий, але впевнений голос Аделіна Ворн. — Чому ви сварилися? 

Мені цікаво які саме адепти їм це сказали? Мелора? Бо вона, як вірна помічниця Сінклера деякий час пробула з ними в кабінеті. І певно це стерво й підслуховувала нас.

Мою тривожність наче рукою зняло. 

— А ви хіба не знаєте? — я підняла очі й повільно провела поглядом по кожному з них. — Дивно. Ви ж усе знаєте. Усе, що відбувається в академії.

— Хочемо почути вашу версію, — спокійно озвався Ваглес.

Я важко видихнула і знову відчула ту дивну тінь. Вона була десь поруч, не нападала, лише стежила. Як хижак, що чекає слушного моменту.

— Йому не сподобалось, що я заручена, — відповіла я чесно. Вони й так знають. Всевидюща темрява — ректор — обов’язково все розповів.

— Чому ж тоді він зреагував настільки емоційно? — запитала Ворн, її голос звучав занадто рівно, як для щирої зацікавленості. Вона чудово знала чому.

Якщо вже Астера дізналася, що я була в кімнаті Вільяма, то ця миша в позолоченому плащі і всі професори, точно давно все встигла зібрати й проаналізувати.

— В нас був роман, — знову чесно відповіла я. Короткий. Мабуть, навіть без права так називатися. Але все ж — роман.

— Тобто десь там вас чекає наречений, а ви проводите ніч з чоловіками? — з ідеальною зневагою перекрутила Селена.

— З чоловіком. Одним чоловіком, професорко Найт. І, якщо змінити цю маленьку деталь, то відповідь — так, — я спостерігала, як її обличчя скривилося. Вона судила мене, не знаючи нічого.

— Якщо ви стверджуєте, що не маєте жодного стосунку до смерті професора Сінклера, — озвався нарешті Равенксфорт, повільно, наче підбираючи слова, — тоді виникає цілком логічне питання: чи не міг це зробити хтось інший… наприклад, той самий наречений? Він міг дізнатися, що ви зраджуєте йому. Акт ревнощів, змішаний з образою, — доволі поширений мотив для злочину. Особливо якщо людина емоційно нестабільна.