Глава 25

Я прокинулася від співу птахів за вікном. Тонкий ранковий вітерець колихав фіранки, впускаючи до кімнати м’яке сонячне світло, яке грало на білосніжній постелі.

Я потягнулася, дозволяючи тілу пробудитися. В м’язах відлунював легкий, приємний біль — нагадування про вчорашню ніч.

Вільяма поруч не було. Я підвелася на лікті, озирнулася. Кімната була порожня.

На тумбочці стояв піднос. Поруч із чашкою гарячої кави — записка, написана нашвидкуруч:

«Пішов на планерку. Сніданок — для тебе.»

Я зробила ковток. Гірка, гаряча, з ідеальним ароматом — саме так, як я люблю. Біля неї — булочка з їдальні, тепла, ще м’яка. Вона була щедро начинена вишневим повидлом, яке при першому надкушуванні потекло по пальцях.

— Чорт, — вилаялась я, коли червона крапля впала просто на білу ковдру.

Я потягнулася до шухлядки в тумбочці, сподіваючись знайти серветки. Але замість них побачила кілька папок.

Відкрила іншу шухлядку, вона виявилася порожньою. Тоді знову заглянула в першу й почала роздивлятися вміст. Повидло вже вбиралося в ковдру, залишаючи пляму. Але я більше не звертала на неї уваги.

Я поклала папки на ліжко, злегка відсунувши сніданок, і, не соромлячись, полізла далі — серветок усе ще не було.

— Сподіваюся, це можна випрати, — пробурмотіла я, глянувши на пляму. Я навіть не знала, як прати, адже за мене це завжди робила Мія. 

Я вже хотіла поставити документи назад, коли один з аркушів вислизнув. Я підняла його — і завмерла.

На першій сторінці було моє ім’я. Точніше, не зовсім моє — вигадане.

Елеонора Воткінс.

— Це ж не дивно, — пробурмотіла. Я знала, що Вільям збирав інформацію. Він викладач. В Академії ніхто не довіряє просто так. Але ж я думала, що сподобалася йому і тому він шукав щось про мене…

Я розгорнула папку — і все завмерло. Усередині було більше, ніж я очікувала.

Моє ім’я.

Та імʼя моєї матері: Кайла Ровен.

Її досьє.

«Агент Тіньового міста. Останнє відоме завдання — втертися в довіру раднику короля Сільвануса, Даміану Карбоне. Завдання не виконано. Об’єкт зник. Вважається зрадницею.»

Я стиснула губи. Усередині все перевернулося.

Вони не знають усього, — пронеслося в думках. І я посміхнулася. Широко, майже нахабно.

Бо справжню історію знала лише я.

Я хотіла вже закрити досьє, але мій погляд мимохіть ковзнув по ще одній папці. Вона лежала трохи осторонь, і на її обкладинці чорнилом було виведено:

Астера Лемак.

Серце в грудях стислося.

Я потягнулася до папки, але в ту ж мить десь за дверима скрипнула підлога. Я завмерла, прислухаючись. Кроки. Впевнені, не поспішні. Прямували у цей бік.

Чорт!

Я метнула поглядом по кімнаті в пошуках одягу. Біля стільця лежав новий комплект академічної форми.

Не думаючи довго, я швидко закрила папку зі своїм ім’ям і поклала її туди, звідки взяла. Папку Астери взяла ж з собою. 

Кроки ставали чіткішими.

Я одягалася наосліп, нервово, мов злодій на гарячому. Накинула гольф, натягнула штани, застібнула пас — все це в лічені секунди. Швидко запихнула папку за спину та вперше молилася усім богам, щоб вона не вислизнула. 

Видихнула, стоячи посеред кімнати, роблячи вигляд, що просто щойно прокинулась. Але всередині все стискалося. Мантію недбало накинула зверху. 

Ручка дверей клацнула.

Я вся напружилась.

Двері повільно відчинилися. Вільям увійшов неквапливо, у формі — трохи розпатланий, із закинутим темно-смарагдовим плащем на плече. У руці тримав книгу. Побачивши мене, зупинився в дверях і мимоволі усміхнувся.

— Уже прокинулася, — мовив він м’яко. — Як сніданок?

Я кивнула, намагаючись тримати обличчя спокійним.

— Смачний. Дякую.

Він пройшов до столу, поставив книгу, ковзнув поглядом по кімнаті — і зупинився на ковдрі. Там, де ще не висохла пляма від вишневого повидла. Я застигла.

— Щось пролила? — запитав він, киваючи в той бік. Голос усе ще був м’який, але очі вже уважні. Надто уважні.

— Трохи… Булочка була з сюрпризом, — намагалась жартувати я, але голос прозвучав не так легко, як хотілося.

Він підійшов ближче, дивлячись то на пляму, то на мене. І враз його усмішка змінилася. Не зникла, ні — просто стала іншою. Напруженою. Як маска, що ось-ось сповзе.

Його погляд ковзнув по тумбочці — вона була зачинена. Потім — на мене, з голови до п’ят, затримавшись трохи довше, ніж потрібно.

— Усе добре, Елі? — спитав він. І хоч голос його був лагідний, у самому звертанні вже щось дзвеніло.

Я ледь усміхнулась у відповідь.

— Авжеж.

— Бо ти виглядаєш… трохи напружено. Наче… щось побачила, але не хочеш говорити.

Мені довелося зусиллям волі втримати погляд. Папка з іменем Астери тепер здавалася палаючою у мене за спиною.

— Може, просто не виспалася, — відповіла я.

— Може, — повторив він та підморгнув. — Але знаєш, Елі… у цій академії все важливе — завжди в деталях. Навіть у таких… дрібницях, як пляма на ковдрі.

І знову усміхнувся. Тепло. Майже ніжно. Але після цих слів у цій усмішці вже не було безпеки.

Мовчанка між нами потягнулась, натягнута, як струна. Його слова ще звучали у вухах, але я не дозволила їм зламати мого обличчя. Я зробила крок до нього — навмисно повільно, спокійно. В його очах промайнув легкий сумнів. Чи, може, цікавість.

Я торкнулася його плеча й усміхнулась.

— Не змушуй мене відчувати провину через пляму на ковдрі, Вільяме.

Він відповів посмішкою — на мить знову м’якою, як раніше. І тоді я піднялась навшпиньки і поцілувала його. Легко, м’яко, швидко — щоби він не встиг нічого спитати. Його руки інстинктивно ковзнули до моєї талії, але я вже відступала.

— Мені треба на заняття, — сказала я, перш ніж він устиг відповісти. — Я вже й так запізнююсь.

— Ти впевнена, що… — почав він.

— Абсолютно, — усміхнулась я. — Побачимось і дякую за форму.

Я вийшла з кімнати перш ніж він устиг ще щось сказати, тримаючи спину рівно, не пришвидшуючи крок, хоча серце в мені калатало, як скажене.