Глава 24

Я не встигла й закричати.

Тіньовий дим з фонтану рвонув уперед, обвив мене холодом і раптово стиснув, мов чужі руки. Реальність похитнулася, наче крига під ногами, і в ту ж мить — усе зникло. Світ навколо згорнувся, як клаптик тканини, і я впала…

Усередину себе?

Підлога під ногами виявилася твердою. Я різко розплющила очі й побачила, що стою в печері.

Пелюстки тіней мерехтіли на стінах, як світло від вогню, хоча вогню тут не було. Високі арки, вирізьблені з чорного каменю, здіймалися вгору, ніби кістки якогось прадавнього звіра. Стеля губилася у темряві, а повітря пахло залізом і чимось дивно солодким.

У центрі стояв кам’яний вівтар. На ньому — рунічні знаки, що слабо світилися червоно-срібним. Поруч — кам’яні чаші, стара тканина і…, то що, кров?

Я обернулася, скривившись.

— Ну, чудово. Я замовляла пальми, коктейль і напівроздягнутого чоловіка, а не жертовний вівтар із колекції “готика-люкс”.

Місце було моторошним, але водночас в ньому відчувалося якесь збудження… ,як і в буквальному, так і в переносному сенсі.

Позаду щось зашипіло. Тінь у повітрі сколихнулася, заворушилась. І з неї неочікувано вийшов Вільям Сінклер.

Чорнота ковзала за ним, мов продовження його волі. Темно-зелені очі блищали в темряві — пильні, зосереджені, і трохи… м’які? Він виглядав спокійно, майже небезпечно стримано. Тінь обіймала його плечі, як мантія.

— Вільям? Точніше викладачу Сінклер? — я примружилася. — Що ви тут робите?

— У мене до тебе те саме питання, — відповів він, роблячи крок уперед. — Зазвичай адептки не спускаються у храм крові. Це місце небезпечне в ньому передають силу і життєву енергію. Сам тіньовий Бог ухвалює цей ритуал. 

— О, то це все ще храм? А я вже почала думати, що мертвим тут просто зручно зберігатися.

Він всміхнувся краєм губ.

— Знаєш, ти поводишся дуже впевнено для людини, яка щойно пройшла через тіньовий портал без ідеї, куди потрапить.

— А ви щось занадто спокійні для чоловіка, що підглядає за адептками в магічних храмах.

— Я не підглядаю, — він зробив ще крок. — Я бачив, як ти увійшла в храм нагорі, а потім пішла до фонтану. І певен ти ще опанувала сили, щоб вибратися звідси.

Він мене недооцінює. 

— У вас хобі рятувати дам у біді?

Вільям посміхнувся. 

Я відвернулася, зробила коло навколо вівтаря, ковзаючи пальцями по каменю.

— Ви любите загадки, викладачу?

— Лише ті, які хочеться розгадати до кінця.

Я повернула голову й подивилася прямо в його очі.

— Тоді ви не перший, кому здається, що може прочитати мене.

— Але, здається, я єдиний, кому ти дозволяєш спробувати.

Я засміялася тихо, майже здивовано.

— Гарна репліка. Вам точно не місце в Академії. Ви пропали для великої сцени флірту і спокуси.

Він підняв брову.

— А ти, схоже, не боїшся ні тіней, ні вогню, ні власної чарівності.

Я підійшла ближче. Дуже повільно. Лише на крок. І сказала тихо:

— Може, я просто хочу побачити, чи вогонь справжній. І чи спалить він когось із нас.

Він зупинився. Ми стояли майже впритул. Між нами — кілька сантиметрів. Мовчання зависло в повітрі, важке, тягуче, мов нічне повітря перед грозою.

Я нахилила голову трохи вбік, погляд сповз униз — на його вуста. Потім знову на очі.

— І як же тіньові маги ділилися своєю силою? — майже прошепотіла я.

— Через кров, — сказав він. Його голос був низький, хрипкий. — І через довіру. Вони відкривали себе повністю.

— А ви часто відкриваєтесь, Вільяме? — я навмисне забула про формальності, адже ми не в Академії. І тут він всього лише чоловік, який на кілька років старший за мене. 

— Тільки тим, хто не боїться, — тихо відповів він. 

Наші погляди знову зустрілися. Цього разу — не зухвало, не грайливо. По-справжньому. Глибоко. Наче обидва щось зрозуміли. Наче світ звузився до цього погляду. До дотику тіні між нами.

Я не зробила жодного руху.

Він — теж.

Тільки очі. Тільки подих.

І тоді — повільно, наче це вже давно мало статись — він нахилився.

І я піддалася.

Поцілунок був не різким, не жадібним. А впевненим. Глибоким. Темним, як і все між нами. Його рука торкнулася моєї талії, друга — мого обличчя. А я сплела пальці за його шиєю, і тіньовий храм навколо, здається, затих.

Світ знову похитнувся. І цього разу — я знала, куди падаю. До Вільяма, в його обійми…

Поцілунок закінчився, але хвиля від нього ще довго котилася тілом, залишаючи за собою жар.

Досі відчувала його дотик. На шкірі. На губах. У грудях.

Я повільно відсторонилася — не різко, просто щоб знову подивитися йому в очі. Вільям нічого не сказав. Лише дивився. Наче вивчав мою реакцію.

І це було небезпечно.

Бо я знала, що він мені подобається.

Не просто, як викладач, не просто як фігура влади. А, як чоловік.

Розумний, впевнений, спокійний… з тим поглядом, від якого у мене трохи підкошувалися коліна.

Ідеально неприйнятний.

Особливо якщо врахувати, що я фіктивно заручена з Касом.

«Ні, не думай про це. Не зараз. Не з ним.» — зробила вдих — глибокий, мов хотіла розвіяти власну думку.

— Ти виглядаєш трохи… втомленою, — сказав Вільям, і в його голосі з’явилася інша нота. Не флірт. Турбота.

— Це ж нічого, я просто трохи… занурилась у тіні, не спала цілу ніч, втекла з кримінального району, помандрувала через невідомий портал, поцілувала викладача. Типовий четвер, — буркнула я, і зморщила ніс. — Що тепер?

Він підійшов ближче й торкнувся мого плеча. М’яко, але впевнено.

Тінь знову закружляла навколо, холодна й густа, мов дим. Світ знову хитнувся.

Коли я кліпнула — ми вже стояли в іншому місці.

— Що…? — я озирнулася. — Де ми?

Розкіш. Іншого слова не підбереш.

Темні дерев’яні панелі. М’яке світло з кришталевих світильників. Глибокі штори кольору стиглої вишні. А десь попереду — ванна, викладена чорним мармуром.

— П’ятий поверх, елітне крило, — сказав він, ніби читаючи мої думки. — Перевага викладачів та адептів, яким пощастило назбирати винагороди.