Глава 23

У мій незапланований вихідний я щиро хотіла виспатись.

Астера вже давно спала — її виписали з лазарету, але час від часу до неї заходили лікарі.

Мейлі спала на вільному ліжку. Я на мить навіть усміхнулася. Ніколи б не подумала, що ці слиняві, галасливі, маленькі люди можуть бути такими… милими.

Та от виспатись мені не дали. У двері наполегливо постукали. Зайшов якийсь адепт, імені якого я навіть не знала — низький на зріст, з кучерявим волоссям і дитячим обличчям.

Він простягнув мені якісь документи й пробурмотів, що це від Ваглеса. Їх треба занести до ратуші. Сьогодні.

— Ну прекрасно, — фиркнула я й видерла в нього теку. — Ваглесу мало моїх страждань. Старий пень.

Адепт знітився — плечі підтягнув до вух, мов равлик у панцир.

На теці була записка: Для Матео Н. Ратуша, другий поверх. 

— Щось ще? Чи ти вирішив діяти мені на нерви довше? — буркнула я.

Він похитав головою й хутко зник у коридорі.

Його місце одразу ж зайняла Ліліт. Побачивши в моїх руках теку, вона тихо спитала:

— Якесь завдання?

— У ратушу йду, — відповіла я. — Цей Ваглес мене доконає.

— Я з тобою! — вигукнула вона.

Чесно, я не проти її компанії. Але сьогодні Ліліт — ніби не своя. Вона не перестає вибачатися за те, що не врятувала нас… точніше, що Алекс не врятував. І це починає дратувати.

— Ліліт, — я подивилася на неї й важко видихнула.

— Ти мені тепер не довіряєш? — по своєму вловила вона зміст мого погляду. — Повір, я справді не знала, що Алекс настільки сильний. Його тіньова магія… майже як у викладачів. Я не змогла вирватися, Елі… чесно…

— Ліліт, — повторила я, знову видихаючи. — Якщо ти не перестанеш вибачатись, я заклею тобі рот скотчем. І ще щось на очі нав’яжу, щоб не бачити цей винний погляд.

— Вибач, — прошепотіла вона й опустила голову.

— Проїхали, — махнула я рукою й уже хотіла вийти, але мене мучило одне питання. — До речі, як Алекс так швидко опанував силу?

— Його навчив батько, — відповіла вона. — Деяких адептів теж навчили володіти тіньовою магією. Вони просто прикидаються, що не вміють.

— Як і ти, — згадала я, як на першому занятті з магії зникнення, Ліліт відчула професорку Найт, коли та була в тіні.

— Я навчилася сама, — її очі знову опустилися, ніби щось важке пригадувала. — Мої батьки розповіли мені про тіньову магію, коли мені виповнилося шістнадцять. Саме тоді вона й починає проявлятися. Але вони не встигли мене навчити.

Я мовчала. Відчувала: щось трапилось. Щось болюче.

— Вони померли в мене на очах, — нарешті сказала вона. — Батьки були дуже віруючими. Щодня ходили до місцевого храму. Казали, що один із богів урятував їх, коли мама була вагітна мною.

— Вони бачили Бога?

— Вони бачили жінку. Її звали Кайла.

На цих словах моє серце на мить завмерло. Це ім’я… надто знайоме. Надто рідне.

— І що далі?

— Я не знаю всієї історії, — вона знизила плечі. — Але коли ця жінка врятувала їх, на їх подяку, вона відповіла: «Краще помоліться». Мені здається, в її словах був певний сарказм, але батьків було не переконати. Вони молилися шістнадцять років. Щодня. Допоки… в храмі не сталася пожежа. Я була поруч, вислизнула з храму під час процесії — часто так робила. І тоді побачила, як люди почали панікувати, вибігати. Вогонь розгорівся стрімко. Дах храму впав і перекрив вихід. Я стояла… стояла й не могла нічого вдіяти.

Вона замовкла на мить, наче ковтнула попіл спогадів.

— Я досі задаюсь питанням: чому вони не використали тіньову магію? Чому? Що їм завадило?

— Можливо, не могли? — обережно припустила я. — Кисню не вистачило, і вони знепритомніли?..

Я намагалась підтримати її — хоч якось. І водночас розуміла, що не вмію цього робити. Зазвичай мені плювати на чуже горе. Але Ліліт… Ліліт стала для мене кимось ближчим, ніж просто адептка.

Вона змахнула сльозу з очей. А я просто стояла, усвідомлюючи, що іноді краще закрити рота.

— Можливо, вони не хотіли показувати, що володіють тіньовою магією, — сказала вона після паузи. — Бо тоді всі зрозуміють, що і я — тіньовий маг.

Вона видихнула й поглянула мені прямо в очі.

— Гаразд… Я не наполягатиму. Іди. І повертайся швидше. 

І я рушила за межі академії. В голові все ще крутилися слова Ліліт. Її сімʼю врятувала жінка на імʼя Кайла. Це може бути просто збігом, але якщо це не збіг і її врятувала моя мама? Скільки ще секретів у цієї жінки?

Тіньове місто жило за своїми правилами. Сіре каміння будинків здавалося вицвілим ще до будівництва. Над головою — арки, балкони, звисаючі ліхтарі, які ніколи не гасли, навіть вдень. Тут усе мало інший колір, інший звук, інший темп. Навіть кроки звучали глухо, приглушено, наче земля не хотіла тебе чути.

Мені б знадобився зараз мій телефон з навігатором, але нажаль я його не прихопила. Сумую все ж за комунікаціями, але зараз довелося питати дорогу в перехожих.

Помітила, що в цьому місті ніхто не використовує транспорт. Ні машин, ні коней, ні навіть велосипедів. Всі маги, пересувалися виключно за допомогою тіней.

Я проходили повз ринок, де продавали цікаві речі: зачаровані предмети, уламки магічних артефактів, навіть пляшки з тінями всередині. А поруч хтось обмінював магію на флягу енергії.

І тоді я побачила його — тіньовий храм.

Він не мав веж, дзвонів чи позолоти. Навпаки — непримітна сіра будівля з вузькими вікнами й темними дверима. Якби не дивна сила, що вдарила по мені зсередини і надпис, я б вирішила, що це склад чи навчальна зала. Але ця енергія… вона була потужна. Жива. Холодна і пульсуюча.

Я зупинилася на мить.

Мені стало цікаво, що там всередині. Можливо я знайду відповіді на якісь свої питання?

Або ж станеться пожежа, — нервово хмикнула та відкинула ці думки.

Я рушила далі.

Ратуша стояла на перехресті чотирьох головних вулиць, як і сказали перехожі. Висока будівля з чорного каменю. Жодних прикрас, лише масивні двері, по боках яких стояли охоронці в темних плащах, вони пропустили мене, навіть не глянувши. Певно, я не виглядаю загрозливо. Над входом — герб: переплетені вежі, з яких спадає щось, схоже на тінь або чорне полум’я.