Глава 22

Коридори академії були холодні й мовчазні. Після вулиць, запаху крові й пилюки тут усе здавалося надто чистим. Надто правильним. Наче тепер ми стали брудною плямою на білому папері.

Але тільки-но ми переступили поріг, як почули знайомий голос:

— Астера! Елі! — закричала Ліліт.

Дівчина виглядала блідою, неначе всю ніч не спала. Вона бігла до нас, а її мантія розвіювалась, мов дим.

— Ці придурки мене не пускали! — вона першою обійняла мене.

Придурки — це, певно, Академія. Хоч якась стабільність у житті.

— Я рада, що з тобою все добре, — щиро відповіла їй. І навіть совість мучила, що я ні разу не згадала про неї, коли ми були в заручниках.

Ліліт обійняла Астеру, та лише скривилася, від болю в боці.

— Я допоможу, — Ліліт накинула її руку на своє плече, а потім винувато промовила:

— Вибачте, я хотіла допомогти, але Алекс використав тіньову магію та потягнув мене назад в академію. А потім вони мене не випускали.

— Не переймайся, твій Алекс правильно вчинив, — відповіла їй Астера.

— Він більше не мій, — відрізала Ліліт. — Він мав би врятувати і вас, а не тільки мене. І мені плювати, що він не зміг би використати тіні для чотирьох. Він просто повинен був повернутися!

— Драма, яку ми заслужили, — хмикнула я.

— А що це за хлопчик поруч з вами? — Ліліт нарешті помітила. 

Мейлі скривилася.

— Це дівчинка! — Астера смикнула Ліліт за мантію. — І вона наша нова сусідка.

В полі мого зору, було видно ще одну фігуру, яка впевнено йшла до нас.

— Ліліт, Астеро, — тихо промовила я дивлячись уперед.

— Фантастично. Просто… фантастично, — почули голос викладача. 

Тиша…

Ваглес стояв, склавши руки за спиною, з таким виразом, ніби ми щойно втекли з в’язниці й принесли з собою вибухівку.

— Двоє адепткок, які провештались усю ніч, — Повернулися брудні, в порваних речах. Ой, а що це в нас повʼязка? — він кинув погляд на Астеру, яка ледь трималася на ногах. — Ще й в супроводі дитини. 

Я зітхнула. Астера мовчала, але я бачила, як вона напружилась.

— Хочете щось додати? — вичікувально промовив він. — Пояснити?

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, коли з-за спини Ваглеса з’явився ще один знайомий голос.

— Не треба. Я думаю, ми це все обговоримо… — прогарчав Равенксфорт, наближаючись до нас.

Його тінь ішла попереду нього, довга і крива.

Він окинув нас поглядом. Спершу мене. Потім Астеру та Ліліт. Потім — повільно, з якоюсь настороженою цікавістю — подивився на Мейлі.

І, звузивши очі, кинув:

— Ви троє…

Зробив паузу.

—  …точніше, троє з половиною — в приймальню.

Я ледве стрималася, щоб не закотити очі.

Мейлі підняла на нього погляд і майже гордо витяглася.

Я глянула на Астеру та Ліліт.

— Готові?

— Якщо впаду — піднімай, — пробурмотіла вона до Ліліт.

І ми рушили вперед.

Приймальня академії була похмурою й задушливою. Стіни з темного дерева, запах пергаменту й старих чорнил, важкі портьєри, що не пускали жодного промінчика сонця. Повітря тут було як у залі суду — глухе, напружене, майже в’язке.

І не дарма. Нас уже чекали.

Дивно, що в карцері, я була двічі, а в приймальні перший раз. 

Професорка Найт сиділа за столом, нахилившись уперед, зі стиснутими пальцями й поглядом, що міг розрізати шкіру. Поруч — професорка Ворн, пряма й незворушна.

Позаду стояв Вільям. Мовчки, уважно. Його очі одразу знайшли мене — і я побачила тривогу.

За нами відразу зайшли Равенксфорт та Ваглес, які стали біля Селени Найт. 

— Ну, — промовила професорка Найт. — Може, почнемо? Де ви були? Чому зникли? І — хто ця дитина?

Я відкрила рота, але Астера раптом хитнулася.

— Ой… — пробурмотіла вона, і зігнулася, хапаючись за бік.

— Ти що, серйозно? — прошепотіла я, підхоплюючи її з іншого боку. — Зрадниця.

Та тоді я побачила, як крізь бинт проступає свіжа кров.

— Вона кров’ю йде! — вигукнула Ліліт. 

Вільям зреагував миттєво. Підскочив до нас, підхопив Астеру на руки й кивнув до дверей:

— Починайте без нас. 

І я залишилася сама, розгрібати все те лайно, що сталося.

Перед Найт, яка кипіла, перед Равенксфортом, що дивився з тією ж самою холодною зневагою, перед Аделіною Ворн, що оцінювала усе мовчки, і Ваглесом, який нарешті втупився в мене, як у головного свідка в затяжній справі.

І Мейлі, що стояла поруч, стискаючи мою долоню. Її очі — великі, трохи перелякані — були єдиним живим, що було в цій кімнаті.

Звісно зі мною була Ліліт, але вона всього не знала. 

Я глибоко вдихнула.

Почалось.

— Ми слухаємо, — промовила Селена.

І почала розмову Ліліт: вона розказала про Флері, яка вночі вешталася кримінальним районом. Як ми рушили за нею. І потрапили в пастку. Спочатку в одну, потім в іншу. Розказала про Алекса, який врятував її і притащив до академії.

Вони не надто уважно її слухали. Вчора вони вже встигли її допитати. Але вона і сьогодні розповіла, щоб взяти всю провину на себе.  

А далі Ліліт замовкла і погляди перемістилися до мене. 

З чого ж почати?

— Адептко Воткінс, — з натиском промовила Найт. 

Мені здалося я не надто їй подобаюся. Але ще не знаю чому. 

— Нас тримали в заручниках, але не вбили, — відповіла я коротко.

— І хто ж підлікував Астеру? Злочинці? — втрутилася Ворн. — Не ви ж.

— Її стан був стабільний, принаймні вона змогла дійти до Академі, — додав Равенксфорт. — Хтось точно надав допомогу. Не думаю, що злочинці підрізали її, щоб потім лікувати. 

Я мовчала.

Найт знову подалась уперед.

— Ви що, не розумієте? Академія має право знати, з ким її адепти укладають… союзи.

Я все ще мовчала.

— Говоріть! — крикнула Найт.

— Нам допомогли інші злочинці, — нарешті видихнула я. — Їхній лідер… запропонував захист і допомогу.

— Просто так? — Найт звузила очі.

Я не відповіла.

— Чим ви розплатилися? — її голос був крижаний.