Глава 21

Кімната була прохолодна й тиха, злегка пахла металом і мастилом. Старе стрільбище закинутого вигляду, з простими мішенями, манекенами з латками на головах і грудях, потрісканими від постійних влучань.

Ройс поклав на стіл зброю — невеликий пістолет, матовий, з подряпаною рукояткою.

— Заряджай, — сказав спокійно.

Я взяла його до рук, відчуваючи знайому вагу. Легше, ніж той, з яким я стріляла вдома, але звикнути можна.

— Покажеш? — спитала я невинно, киваючи на обойму.

Ройс підійшов ближче. Дуже близько.

Він був ззаду, його долоні обхопили мої руки — не з силою, а з тією точністю, яка говорить: тут все має значення. Навіть розташування пальців.

— Це не іграшка, — прошепотів він, стоячи за спиною. Його подих торкнувся моєї шиї. — Ти маєш знати, як з нею поводитися. Інакше вона зламає тебе раніше, ніж вистрілить.

Я ледь усміхнулась. О, я знаю, як з нею поводитись. Просто хочу побачити, як ти це показуєш.

Його руки повільно провели мої пальці по корпусу пістолета, вставили обойму, клацнули затвор. Все повільно, вивірено. Майже інтимно. І майже небезпечно.

— А тепер… — сказав він, кивнувши на манекен з побитим обличчям. — В голову. Без вагань.

Я підняла пістолет.

Руки встали автоматично, як завжди. Лікті трохи розведені, зап’ястя зафіксовані. Я чудово знала, що роблю. Але от біда, Ройс стояв надто близько. Його тепло врізалося в мою спину, його дихання лоскотало шию.

Моє тіло наче обмʼякло, чи то від страху, чи від іншого почуття…

— Руки трохи вище, — пробурмотів Ройс, і я ледь не пирснула. Дякую, я знаю.

Але не сказала. Бо його пальці ковзнули вздовж моїх, коригуючи положення. Занадто повільно. Занадто навмисно.

— Не напружуй пальці. Ти контролюєш зброю, а не вона тебе.

Та невже?

Я ковтнула повітря. Не через пістолет — через нього. Бо коли він нахилився до мого вуха і прошепотів:

— Розслаб плечі. Тепер зосередься. Мушка чітка, мішень розмита.

Мені не треба лекцій. Я стріляю з восьми. Але от поясніть мені, як прицілитися, коли його оксамитовий голос буквально всередині моєї голови?

Я зробила глибокий вдих, а потім видих. 

Постріл. Один.

Голова манекена здригнулась.

Постріл. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий.

Усі — точно в ціль.

Я опустила пістолет. Палець забрала зі спускового. Мовчки натиснула кнопку — магазин вислизнув у долоню. Один рух — затвор назад. Патрон із тихим дзвоном випав на бетон.

Зброя порожня. Безпечна. Під контролем.

Як і я.

Я повільно розвернулася, тримаючи в одній руці пістолет, в іншій — магазин.

— Може, наступного разу навчиш, як дихати, коли хтось обпікає шию?

Ройс мовчки відійшов на крок. Подивився на мене. Його очі були темні, але не від злості.

Від інтересу.

— То ти вмієш, — його голос звучав не як здивування, а як… підтвердження того, що підозрював.

Я повернула голову, дивлячись прямо в нього.

— Я завжди вміла. Просто… іноді цікаво подивитись, як хтось ще хоче тебе чомусь навчити.

Ройс мовчав. Але я бачила — він усміхнувся. Ледь-ледь. Як хижак, що нарешті зустрів когось, кого не хочеться з’їсти одразу.

— Для чого ти влаштував ось це все, — промовила я та провела руками кімнату стрільбища. 

— Щоб ти розслабилася, провела час зі мною, — сказав Ройс, коли я відклала пістолет. — І щоб, я підтвердив свої здогадки. Ти не випадкова.

Я спершу подумала, що це просто чергове зауваження. Але він підійшов ближче, занадто близько — знову. Цього разу без ділової маски. Його погляд ковзав по мені — повільно, уважно. Трохи довше, ніж треба було б. І трохи нижче, ніж я дозволила б будь-кому іншому.

— Я завжди помічаю, коли дівчина не лише стріляє, а ще й думає, — його голос став нижчим. У ньому з’явилось те, що небезпечно змішувалося з хтивістю. — І коли вона прикидається слабшою, ніж є насправді.

Я не відповіла. Просто тримала погляд, мовчки.

— Мені подобається, як ти прикидаєшся, — продовжив він. — Але я хочу побачити, якою ти будеш, коли перестанеш прикидатися. Коли будеш голою переді мною. 

— То це моя розплата за твої послуги? — всередині був гнів та… відчай.

Я знала, що не втечу. Якщо й вибіжу, його люди схоплять мене. А якщо навіть зможу, що буде з Астерою? А з Мейлі?

— Ройс, — промовила тихо. 

Його губи ледь сіпнулись. Але він мовчав.

Я вже хотіла щось відрізати, але зупинилась. Усередині вже була не злість. Інше. Щось нестерпно людське. Можливо, втома. А, можливо, — вперше за довгий час — бажання. Але не до нього. До спокою.

До того, щоб Астера була в безпеці. Щоб Мейлі більше не торкались нічиї брудні руки.

«Не погоджуйся на те, що може тебе скривдити.» — Астеро ти наче у воду дивилася.

— Якщо з ними все буде гаразд… — сказала я рівним голосом. Не зламаним, ні. — Тоді байдуже, що зі мною.

Я вперше сказала це вголос. І вперше зрозуміла: поставила когось вище за себе.

Ройс уважно подивився на мене. У його очах щось змінилось. Але не зникло — а загострилось. І, не кажучи ні слова, він нахилився і поцілував мене.

Рух був неочікуваний, але точний. Його губи гарячі, поцілунок — напористий, твердий. Він не питав дозволу. Він просто взяв.

І, на мить, я дозволила. Відповіла. Не тому, що він змусив. А тому, що хотіла. Бо хотіла. Мені завжди подобалося гратися з поганими хлопцями.

Але ці ігри мають звичку погано закінчуватися…

Я різко виставила руки, щоб зупинити Ройса та ступила назад. На крок. Він зупинився одразу, але його погляд був небезпечним, який бажав продовжувати.

— Я знаю, хто ти, — мій голос трохи тремтів, але не з остраху. — Ти з тих, хто бере все, навіть коли не можна. Навіть коли не просять.

Я дивилась йому в очі.

— Але невже ти хочеш, щоб це… було схоже на зґвалтування? — я справді сказала це бандиту?

Ройс мовчав. Потім раптово, хрипко розсміявся. Гучно, розкатисто. Голос — як розбитий келих об бетон.

— Ти скажена, — сказав він, витираючи куточок рота тильним боком руки. — Але хоч у тебе хребет є. Не схибила.