Глава 20

Стара цегляна стіна відступила, відкривши вузький прохід у темряву. На мить здалося, ніби нас ковтає паща якогось старого звіра, що давно забув, як це — бути ситим.

Усередині пахло іржею, втомою і старим димом. Під ногами — дерев’яна підлога, яка скрипіла не від віку, а від секретів. Коли очі звикли до сутінків, я побачила його.

Бар. Але не той, де п’ють від горя. Той, де п’ють, щоб витримати.

Освітлення — мізерне, кристали світла під стелею мерехтіли, наче нервові. Все інше ховалося в тінях. Навіть люди.

У центрі — круглий бар, мов арена, де кожен напій — ще один контракт із власною витримкою. За ним стоїть жінка з металевою рукою й поглядом, у якому було стільки співчуття, скільки в кулі — шансів на милосердя.

Музика — стара, блюзова, з грамофону, що звучав, ніби пам’ятав кращі часи. І кращі смертельні погляди.

У правій частині залу — двобійна платформа. І саме там воно починалось:

Двоє. Один — худий, із татуюванням на обличчі, що світився блідим світлом. Інший — широкий у плечах, із блискучими чарами, що обвивали його руки, наче живі.

Навколо — ставки.

Ми чули крики: “Збий його”, “Вбий його”, “Нехай цей раз буде швидко”. 

Це було не про перемогу. Це було про доказ. Про виживання. Про те, що твоє ім’я тут важить рівно стільки, скільки разів ти встояв після удару.

Астера похитнулася.

— Ми робимо помилку, — промовила вона, тримаючи руку на своєму боці. Кров вже почала просочуватися крізь криво накладену повʼязку з моєї кофти.

Я підхопила її за талію — і провела далі, тримаючи Мейлі ближче. Дівчинка мовчала. Її великі очі ковзали по неонових татуюваннях, по магічних іскрах у повітрі, по поглядах, якими тут стріляли безшумно, але точно.

— Елі, в мене погане передчуття, — тихіше промовила Астера. 

— Я знаю, — трохи роздратовано прошепотіла їй. — Але інакше ми не виберемося. Ти поранена, ми не вийдемо навіть з цього кварталу. 

— Тіньова магія допоможе, — стояла вона на своєму. 

— А якщо ти відключишся? — фиркнула до неї. 

Астера нарешті замовкла. 

Поки ми йшли повз двобій, один із учасників уже хрипів на підлозі, я подумала тільки одне:

“Гарне місце, щоб сховати щось важливе. Якщо не боїшся, що воно виросте з зубами.”

Ми просувалися крізь натовп, ніби три краплі чистої води в калюжі бензину. І кожен погляд, кожен напівповорот голови кричав: ви тут не свої.

— Стій.

Голос — хрипкий, ніби склянка з битим склом. І не просив. Наказував.

Перед нами виріс кремезний тип з бритою головою, на шиї — ланцюг товщиною з Астерине зап’ястя. Погляд — порожній, але з тим блиском, який обіцяє лише одне: боляче.

Позаду нього — ще двоє. Один ковтав сміх, інший клацав пальцями, викликаючи слабке темне світіння між кісточками.

— Чужаки не ходять сюди без дозволу, — він підійшов ближче, вивчаючи обличчя. — І точно не з дитиною та пораненою бабою.

Його очі ковзнули по Мейлі. Та притиснулася до мене сильніше. Астера трохи захиталась. Я втримала обох.

— Звідки код? — рикнув бритий. — Хто вам його дав? Вирвали з когось перед тим, як добити?

— Я знаю Ройса, — відповіла я. Чітко. Без фальші. Без пафосу. Просто факт.

Спочатку — тиша. А потім сміх. Різкий, хрипкий.

— Ройс? Та Ройс би й свого пса сюди не впустив без повідка. А ти думаєш, запросив би лезбійську парочку проституток?  — він вишкірився. — Дівчисько, ти не знаєш, куди потрапила. Це не твоя казочка. Тут ти — м’ясо. І ще невідомо, чи свіже.

Я не відвела погляду. Хоча руки вже були готові — до чого завгодно. Навіть до того, чого не виграєш.

І тоді — голос. За нашими спинами. Спокійний. Але в ньому було щось… остаточне.

— Невже?

Той тип завмер. Я теж. А потім повільно озирнулась.

Ройс стояв мовчазний, спиною до світла, очі в тіні, але кожен сантиметр його постави кричав: я тут — і мені досить сказати одне слово, щоб усе зрушилось.

— Проблема? — запитав він, звертаючись не до мене. До того громили.

— Вони… код використали. Без дозволу. І…

— І? — Ройс зробив крок ближче. — Я ж просив перевіряти, хто заходить, а не влаштовувати їм допит, наче ти в Академії правосуддя. Ти ким себе уявив, га?

Тиша. Бандит відвів погляд.

— Погуляй, Шквар, — Ройс сказав це м’яко. Занадто м’яко. Але той одразу відступив. І це про щось свідчило.

Ройс підійшов ближче, подивився на Мейлі, на Астеру, потім — на мене.

— Ти ще й із дитиною, — сказав він рівно. — А я думав, ти з тих, хто ходить лише з лезами.

— Це теж зброя, — відповіла я тихо. — Просто ще не вирішила, для кого.

Ройс усміхнувся краєм губ, мов визнав: відповідь прийнято.

— Ходімо. Тут не місце для слів. Але в нас є місця, де слова перетворюються на дії.

Ми прямували за ним, доки Ройс не зупинився біля вузького проходу за барною стійкою, кивнув комусь у тіні. Від стіни відійшла жінка — худа, з косою до пояса, очі — гострі, як лезо.

— Поранена принцеса, — сказала вона коротко, глянувши на рану. — Йдемо, я подивлюся.

Астера скривилася, особливо на слові «принцеса». Потім похитнулась. Жінка її спіймала, впевнено, міцно.

Мейлі вчепилась у Астерину мантію, тицяючи носом у її живіт.

— Мейлі… — почала я, але Ройс поклав руку на моє плече. Легко. Але так, що серце миттєво стиснулось.

— Її підлікують, — сказав він. — Дитина залишиться з нею. Ти йдеш зі мною.

— Я маю бути з нею, — прошепотіла я.

— Ти не проконтролюєш усе, — у його голосі звучала іронія, майже роздратування. — Але якщо ти сюди прийшла — граєш за моїми правилами. Інакше не вийдеш. Ні з бару. Ні з кварталу.

Його голос не підвищувався. Не було погроз. Але все навколо — кожна тінь, кожна фігура, що ніби випадково спостерігала — підтверджували: це не просто слова.

Я зробила півкроку до Астери, але жінка з косою глянула на мене з ноткою виклику: не заважай.

— Зі мною все буде добре, — прошепотіла Астера. Голос тихий, затиснутий болем. — Ти краще потурбуйся про себе.