Глава 19

Я лежала на лівому боці. Тіло нило так, що важко було зрозуміти, де саме болить. Голова розколювалася, неначе по ній вдарили чимось схожим на казан. 

В очах — суцільна темрява, а на голові щось схоже на мішок.

Руки були зв’язані грубою мотузкою, яка врізалася в шкіру, мов дріт.

Як я тут опинилася?

Раптом хтось різко схопив мене за руку — і від переляку я не стрималася. Заверещала, як недорізана.

У відповідь мене смикнули за мотузки та прошепотіли знайомим голосом. 

— Не кричи!

— Астера?

— Ні, тіньова богиня, — буркнула вона. — Я вже хвилин двадцять намагаюся достукатися до тебе. 

— Тебе ж було… поранено, — памʼять знову поверталася до мене.

— О, зараз відчуєш. Ще трохи, і моя кров доповзе до тебе, — сказала вона з тим самим знайомим, зухвало-іронічним тоном. 

Ми обидві почули скрип дверей, а потім кроки. Тихі. Легкі. Неначе хтось худий і маленький крався босоніж.

— Хто тут? — прошепотіла я, намагаючись не задихатися від пилу.

Хтось різко зірвав із мене мішок. Потім — з Астери.

Напівтемрява вдарила в очі. Ми лежали на холодній, вкритій пилом підлозі. Одинокий промінь світла пробивався крізь мале віконце — високо, під самою стелею.

Я кліпнула, намагаючись звикнути до освітлення. І в ту ж мить постать різко нахилилася наді мною.

Маленьке кругле обличчя в тіні. Коротке волосся. Очі — великі, надто уважні.

Це ж дитина.

— Гей, малий, — озвалася я. — Котра година?

Обличчя миттєво змінилося. Воно стиснулося, стало по-дитячому злим, майже гримасою. І зникло.

Я почула, як кроки знову пролунали — вже за моєю спиною.

Астера кашлянула й хрипло сказала:

— Це дівчинка. І вона вже пішла.

— Чорт… — вилаялася я крізь зуби.

Астера бачила її — ту дівчинку. Вона лежала спиною до мене й дивилася просто на двері, тоді як я бачила лише закіптюжене вікно.

— «Котра година?» — прохрипіла вона, намагаючись не стогнати. — Ми зв’язані, я вся, чорт забирай, у крові… А вона така: «Котра година?!»

Голос у неї тремтів від болю, але сарказм був цілком щирим.

— Що в тебе в голові коїться, га?

— Логічне питання, — хмикнула я. — Якщо вже за північ, академія може нас шукати.

— Ага… — вона стомлено видихнула. — Щоб кинути нас у карцер і забути. 

— Навіть карцер це надія. Хоч офіційне місце для катування, але принаймні знайоме.

Кроки знову долинули з темряви. Ті самі — легкі, мов шурхіт пилу.

Перед нами знову з’явилася дівчинка. Не сказала ані слова. Лише притулила до стіни старий настінний годинник. Скло тріснуте, обрамлення з темного металу, місцями поржавіле.

Маятник деренчав, але ходив. Стрілки повзли неквапно — 1:03.

Вона ще мить постояла, подивилася на нас — і зникла.

— Астера…

— Та я бачила, що нас вже годину ніхто не шукає. Твій геніальний план провалився, — прошипіла вона.

— Ні, слухай. Годинник. У нього край скла — гострий. Дуже. Якщо дотягнутися…

— Ми звʼязані разом, — нагадала вона, важко дихаючи.

— Але ноги — ні, — в мене вже вирувала ідея.

Я почала повільно ворушити ногами, намагаючись розтягнути м’язи, які давно стали кам’яними. Судоми пекли литки. Одну ногу підняла та зігнула в коліні, щоб спертися. Це боляче. Друга нога також відштовхувалася. 

Астера тихо шипіла ззаду:

— Якщо ти перехилишся на мене ще раз — я тебе задушу власними зв’язаними руками.

— Потерпи. Ми майже біля цілі…

Ні, ще не майже. Годинник стояв трохи збоку. Мені доводилося повзти, згинаючись, ніби моя спина — це хребет змії, а не людини. І тягти при цьому Астеру, яка зціпила зуби і важко дихала. При кожному русі мотузка впиналась у шкіру, як розпечений дріт. Я видихала крізь зуби, щоб не зойкати.

— Нам треба піднятися, — прошепотіла я. — Інакше я ніколи не дотягнуся. На один, два, три?

— Уб’ю тебе, — втомлено пробурмотіла Астера. — Але ладно. Один, два… три!

Ми ривком підтягнулися на стегнах і ліктях, хоч руки й були зв’язані. Боліло все. Світ плив перед очима.

— А тепер підсунемося, — тихо закомандувала я. 

Мій палець, скований мотузкою, ковзнув по склу. Гостре. Дуже.

— Є. Ще трохи… — прошепотіла я сама до себе, починаючи терти зап’ястя об край скла.

Кожен рух — як ковток вогню. Шкіра вже була мокра. Кров? Піт? Неважливо.

— Ти мені шкіру дереш! — знову зойкнула Астера.

— Терпи. Терпець тебе шліфує. 

Це могло спрацювати. А могло — лиш порізати нас до кісток.

Мотузка нарешті піддалася. Один різкий рух — і я відчула, як вона ослабла.

— Є… — прошепотіла я, зісковзуючи вниз.

— Ти серйозно?! — Астера вражено затремтіла. — Ти це зробила?

— Але з мене пішла кров, — прохрипіла я. Долоня пульсувала — глибокий поріз тягнувся поперек зап’ястя. Гаряча, липка рідина стікала по пальцях, капала на брудну підлогу.

Ми ще не встигли отямитися, коли двері рипнули.

Мовчання нависло, як камінь.

Скрип. Кроки. Повільні. Важкі.

Я повернула голову. 

У дверях — тінь. Фігура постала в проймі, мов згусток темряви: висока, плечиста.

І він побачив нас. Дві дівчини біля годинника, руки в крові, тіло зв’язане лише наполовину.

— Що за… — пробурмотів він, і наступної миті зробив крок уперед.

Я ривком висмикнула руку, відчуваючи, як щось рветься всередині — не лише шкіра, а й сила. Боліло до блювоти. Але я кинулася вперед.

Я навалилася на нього з розгону — кулак вдарив у груди, далі спробувала цілити в шию.

Але він відбив удар. Спокійно. Зловісно тихо.

Його рука вдарила мене в живіт — я скрутилась навпіл.

— Ідіотка… — прохрипів він. Схопив мене за волосся, різко смикнув.

Мене відкинуло у стіну. Удар — і повітря вийшло з легень. Все стало розпливчастим. Кров з носа капала з долоні.

Я бачила, як Астера шипить, звивається, намагаючись підтягнути мотузку до уламка скла.

— Рухнешся ще раз — вирву язик, — прорипів він, нахиляючись до мене.

Він відійшов, підняв годинник з підлоги.