Глава 18

Ми йшли мовчки. Раніше це мовчання було затишним — як вечірнє тепло після дощу. Але зараз воно дратувало, ніби свербіж під шкірою.

Ми не знали, де опинилися. І місто це знало краще за нас.

Дорога від теплиць була лише одна, тому ми нею і скористалися. 

— Ми вже давно йдемо без жодної ідеї, куди, — пробурмотів Алекс, озираючись так, ніби чекав, що з тіні вискочить щось… надто цікаве, щоб залишити нас у спокої.

— Я вже не впевнена, що це взагалі частина міста, яка має назву, — відповіла я, вдивляючись у переплетення вузьких провулків, обідраних фасадів і вивісок, що ледь тримались на гвіздках.

І тоді ми побачили її.

Флері.

Мить — і вона зникла в натовпі, як примара. Але це була вона.

— Це ж вона… вона! — Ліліт зробила крок уперед.

— Біжимо? — запитала Астера, хоч і не виглядала переконано.

Ми не бігли. Просто пішли швидше, ніби тінь Флері тягла нас за собою невидимими нитками.

Але через кілька поворотів стало зрозуміло: ми її втратили. І себе теж.

Місто змінилось. Вулиці більше не вели — вони плуталися. Тут було темніше. Брудніше. Вологі стіни, що пахли тухлятиною, немов дихали на нас.

— Де ми взагалі? — запитав Алекс.

— У дупі, — сказала я. — І, здається, без мапи.

Кримінальний квартал.

Це слово саме виникло в голові — важке, як цегла. Тут не було світла. Не було тиші. Лише блимання ламп, які ніхто не ремонтував, і погляди з вікон — оцінювальні, голодні.

Не знала, що тут таке є. 

— Хто придумав іти сюди? — озвалася Астера, намагаючись жартувати, але нервове смикання щелепи видавало, що їй зовсім не смішно.

— Ти перша погодилася, — нагадала я з посмішкою, яка мені самій не подобалась.

— Може, й погодилася, — знизала вона плечима та прошипіла наче змія. — Бо не хотіла лишати найкращу сусідку саму. Бо інакше довелось би жити з тобою, Елі, наодинці. А тоді нам би точно знадобилася труна.

Ліліт мовчала, лише повільно водила поглядом по темних вуличках. Її очі не світилися, але все одно здавалося, що вона бачить більше за всіх. Алекс тримався біля та час від часу брав її за руку, щоб заспокоїти.

— Вони нас вже помітили, — нарешті сказала Ліліт.

— Хто — “вони”? — перепитав Алекс.

— Люди, яким тут нічого не потрібно… окрім чужих кишень і страху.

Я різко зупинилась.

— Ми беззбройні. Абсолютно, — сказала я повільно, щоб кожен відчув вагу слів.

— У мене є шпилька, — сказала Астера. — Дуже гостра. Можу поранити самолюбство.

— А в мене — язик, — відповіла я. — Але не впевнена, що він виживе у прямому зіткненні з цим районом.

Позаду щось дзенькнуло. Можливо, банка. Можливо, ніж об трубу, а за ним тихий свист, який ми проігнорували. 

Я не озиралась.

— Ідемо. Не бігти. Спина рівна. Погляд твердий. Не показуйте страх, вони це відчують, — промовила я чітко, вже майже автоматично.

— А що показувати? — прошепотів Алекс. — Що ми туристи з безтурботною посмішкою?

— Що ми — божевільні, — кинула я. — І краще нас не чіпати. 

А потім ми знову почули свист.

Різкий, довгий — як ніж, що розтинав тишу. Потім ще один, коротший. І третій — уривчастий, як постріл.

— Це не дружні сигнали, — прошепотів Алекс. — Це як клич зграї.

З тіні провулка вийшли двоє. Один кремезний, який крутив у пальцях залізний прут, інший високий, з недбалою впевненістю у всьому вигляді. На шиї виглядало татуювання — чорне, різке, мов слід від кігтів. Його ніс був трохи кривим, ніби після старої бійки, але це лише додавало йому характеру. Темно-сині очі — спокійні, з іронією, ніби він бачив усе це вже сотні разів. Волосся коротко підстрижене, трохи неакуратне. Вигляд мав — небезпечний, але з тим спокійним магнетизмом, який ніколи не просить, а бере.

Позаду нього стояли ще троє — не такі примітні, більше схожі на тінь його авторитету.

На даху — глухий удар. Там теж хтось був.

— Стоїмо рівно, — сказала я тихо, але твердо.

Астера миттєво підняла руки.

— Дурепа, — тихо прошепотіла їй. 

— Ми не шукаємо проблем, — сказала вона вголос. — Нам треба знайти подругу. Маленька, світле волосся. Пробігала…

— Тут усі щось шукають, — перебив її той з прутом. — А знаходять — кулаками.

— Ми без грошей, — додала Ліліт. Сказала чесно. Може, надто.

З даху — повільні оплески. Глузливі, але трохи лінькуваті, наче їм не вистачало цього шоу. 

— А ця, — промовив татуйований, вказуючи підборіддям на мене, — Мовчить. Може німа?

Я зробила крок уперед. Повільно.

Не виклик. Не покірність. Просто контроль.

— Я слухаю.

Коротка пауза.

— Щоб зрозуміти, хто з вас розумний, а хто просто любить звук власного голосу, — серце билося так, що я майже не чула власного голосу. Але тримала голову рівно, показуючи, що не боюся, але й не хочу проблем.

Прутовий захихотів.

— Диви, яка хорошенька. Ще й із язиком. Але… — він примружився, — здається, вона не місцева.

— Цить, — голос татуйованого був рівний, тихий — і всі затихли.

Він підійшов ближче. Дивився не на тіло. На очі.

— У тебе погляд… не вуличний. Але не іграшковий. Ти виросла серед хижаків.

— Я просто знаю, де не варто кусати, якщо не хочеш втратити щелепу, — відповіла я.

Він усміхнувся. Не знущально, а із визнанням.

Алекс підійшов до мене. Його рука майже торкнулась мого плеча, але татуйований зупинив його коротким жестом і зухвалою усмішкою.

— Е, ні, — похитав головою. — В вашій компанії керують баби, так? То ж дай їй шанс.

Погляд — на Алекса, потім знову на мене.

— Хто зна, може, вона ще вас усіх витягне звідси.

— Алекс, роби, як він каже, — трохи наказним тоном сказала я. 

Алекс тихо опустив руку. Але не відступив.

Татуйований дивився на мене. Придивлявся. Не з тієї жаги, що липне. З поваги, обережності, цікавості.

— Ти не одна з них. Але… ти могла б бути, — він нахилився трохи ближче. Голос хриплуватий, ніби його обпалили часом і димом.