Глава 17

***
Астера сиділа на старій дерев’яній лавці, захованій між покрученими кущами глоду й диким виноградом, що дерся кам’яною стіною. Лавку знайшла випадково, сьогодні вона не вечеряла, хотіла подихати свіжим повітрям і пішла — за півколо від головної будівлі Академії, на стежці, яку давно ніхто не чистив. Тут не ходили адепти, не патрулювали викладачі, навіть вітер наче зупинявся, не наважуючись порушити спокій.

Вечір розчинився у темно-синій млі. З вікон високих веж Академії долинали тьмяні вогники, але до цієї точки світло вже не добивалося. Астера сиділа мовчки, притиснувши до грудей зіщулені коліна. Її пальці торкалися потрісканого дерева лавки, ще теплої від денного сонця. Вона думала. Про навчання. Про речі, які не складалися. Про своє минуле від якого вона втекла. Закінчиться рік і вона знову повернеться в пекло…

Першими з’явилися тіні.

Вони не падали — вони спускались, повільно, неначе згущене чорнило з неба. Вони заповзали в кожен проміжок між гілками, огортали каміння, стелились по землі. Спочатку Астера їх і не помітила. Її погляд був занурений у власні думки, а розум — у вир спогадів.

Але щось змінилося. Простір навколо став… в’язким.

Повітря згустилось. Навіть запахи — свіжої землі, вологої кори — раптово зникли. Світло з веж завмерло вдалині, як малюнок. І тоді вона почула голос. Без напрямку. Без тіла. Лише звук, що проріс із самої темряви.

— Що ти побачила в тій справі?

Астера рвучко озирнулася. Її плечі напружились, а пальці судомно вчепилися в край лавки. Але довкола не було нікого. Тільки тіні, що сповзали дедалі ближче.

— У справі, яку дав вам Ваглес, — продовжив голос, тепер уже холодно. — Ти щось побачила. І не смій мені брехати.

Справу вона пам’ятала. І пам’ятала той фрагмент, написаний стародавньою мовою. 

— Ти не проста дівчина, — голос став глухим, майже хрипким. — Ти знаєш, що там було написано.

Вона глибоко вдихнула. Її серце билося з шаленою швидкістю, але вона стрималась. Погляд, який щойно метався, тепер зупинився. Прямий. Твердий.

Темрява мовчала. Вона наче оцінювала.

А тоді знову заговорила — не з погрозою, а з майже в’язкою цікавістю.

— Я бачу. Ти не така, як решта. Може… укладемо угоду? Що тобі потрібно? Гроші? Магія? Свобода?

***

Вечір. Тиша така тиха, що чутно, як старі свічки тріщать, вмираючи героїчно на краях столу. Ліжко зім’яте, ковдра обгорнута навколо моїх плечей, як тога на імператорці хаосу. Повечеряла я одна з перших, тому що Спадщина була останнім предметом і я на неї не записалася. 

Астера з Ліліт десь певно прохолоджувалися, хоча це тільки на краще. 

Переді мною був договір з Ваглесом.

Помічниця.

Офіційно. Законно. З усіма правами, обов’язками й… курйозами.

Я провела пальцем по рядку, мимоволі всміхаючись.

«Помічниця зобов’язується утримуватись від будь-яких романтичних, еротичних чи подібних взаємин з професором Гектором Ваглесом. Забороняється прояв симпатії, флірту, навмисних або ненавмисних дотиків, а також фантазійного характеру увага до особи професора.»

Я перечитала це ще раз.

Потім — ще раз.

А потім просто розсміялась.

— Ну ти, Ваглесе, нарцис із запобіжником. 

Я хмикнула й подивилася на свічку.

— А мені цікаво, ти це прописав після того, як я подивилася тобі в очі рівно дві секунди? Тобі привиділась загроза?

Свічка, на жаль, нічого не відповіла. Але вигоріла майже до половини, як і моє терпіння.

Я перечитала решту угоди. Структура чітка: Я мала право відмовлятись від незаконних або аморальних наказів. Будь-які маніпуляції з мого боку — караються і навіть можливе звільнення. Але і він, професор Ваглес, не мав права перетинати жодної межі.

Все влаштовувало.

Навіть подобалось.

Навіть… збуджувало. Але — не в тому сенсі, як боявся Ваглес.

Я підписала документ і видихнула. 

— Все. Тепер я офіційно твоя помічниця. Без флірту. Без фантазій. Тільки аналітика, звіти й легкий сарказм — строго в межах дозволеного.

Свічка майже догоріла. У кімнаті ставало тихо. 

Я стомлено потерла скроні та перейшла до інших паперів.

Справа, яку дав Ваглес, і яку потрібно терміново виконати і справа Тері, яка мене досі не покидала. 

Та вибрала я перший варіант. Завтра заняття в цього хитрого окулярика, то ж потрібні винагороди. 

Я нахилилась ближче, почала читати перший абзац — і в ту ж мить, без стуку, мов тінь, у кімнату увійшла Астера.

Двері ледь скрипнули. Її очі були загадковими, неначе обдумавали щось надто серйозне.

Думає, яку сукню купити?

Та тієї ж миті, вона зиркнула на папери — і в наступну секунду вихопила їх з моїх рук так грубо, що я мало не впала з ліжка.

— Ти що, здуріла?! — я скинула ковдру з плечей, встала різко. — Вирішила, що можеш хапати, мої речі?

— Ну ти ж мої хапала, — натякнула вона на сукню, яку я скинула на підлогу. 

— Згадай щось свіжіше, — закотила я очі. 

— Ми не будемо це виконувати, — кинула вона різко, з притиском, наче плюнула мені в обличчя. Очі були, наче вузькі щілини, а губи перетворилися в тонку лінію.

— Це завдання для нас трьох, Астеро, — я зробила крок уперед і вперлася в неї поглядом, наче намагаючись прошити її очима. — Віддай. Мені. Його. Або ти думаєш, що одна тут всіх розумніша?

— Те, що ти бачиш лише винагороду, — сказала вона, ховаючи папери за спину. — Не означає, що я маю мовчати, коли завдання смердить підступом.

— Те, що ти там побачила щось страшне, — я знову ступила вперед, тепер майже впритул. — Не означає, що я відмовлюсь від шансу. Можеш дрижати в кутку, але не змушуй мене ділити з тобою страх.

Астера вишкірилася.

— Це не страх. Це інстинкт самозбереження, якого тобі, схоже, бракує. Ти бачиш лише золото — а я бачу пастку з отруєними зубцями.

— І ти вирішила, що маєш право вирішувати за всіх? — мій голос почав зростати. Я схопила її за лікоть, намагаючись стягнути руку з паперами. — Якщо кожного разу, коли щось «не подобається», ти ховатимешся за спину, ми далеко не зайдемо.