Глава 15

Поминальна церемонія тривала рівно стільки, скільки треба, щоб усі могли сказати «як шкода» — і відчути, що зробили достатньо.

Флері Белл говорила перша. Її голос був рівний і стерильний, як аркуш звіту. Про Нору — як про винятково перспективну студентку. Про втрату — як про погану оцінку в річному заліку. І ніхто не згадав, якою вона була — бо, здається, ніхто не знав.

Я стояла поруч із Астерою й Ліліт.

— Усе це — дешеві іграшки, — пробурмотіла Ліліт, киваючи на амулети, якими майже повністю встелили кришку труни. — Нікого вони не рятують. І нікого не врятують. Просто на них легше дивитися, ніж на порожнечу.

— І легше винуватити, — додала я, бо не могла втриматись.

Ліліт зиркнула на мене з тією ж самою роздратованою повагою, з якою дивляться на людину, що сказала твою думку голосніше, ніж ти готова була.

— Кожен вірить у те, що хоче, — промовила Астера. 

Мовчання нависло, як хмара перед грозою.

Я відчула чиєсь наближення ще до того, як почула голос.

— Незворушна, як завжди, адептко Воткінс? — тихо запитав Вільям Сінклер, з якоюсь легкістю, яка здавалася наполовину заспокійливою, наполовину небезпечною.

— А ви очікували сльози? — злегка нахилилася до нього я. — Чи драму на ґрунті співчуття?

Астера та Ліліт переглянулися та відійшли в бік. 

— Я завжди сподіваюся на драму, — сказав він, схиливши голову трохи ближче. — Але з вами вона надто витончена, щоб бути банальною.

Я майже посміхнулась. Майже.

— А ви, професоре, якось надто близько підходите. Чи це нова форма співчуття в Академії?

Попереду нас хтось розвернувся та роздратовано шикнув.

— Це просто цікавість, — Вільям нахилився до мого вуха. Його подих лоскотав мою шкіру. Та всередині наче щось перевернулося.

Він мовив це з таким видом, ніби спостерігає за хижаком, якому сам кинув здобич. Його очі ковзали, наче зачіпаючи все, крім мене — і все ж я відчувала кожен міліметр його уваги.

— А мені це виглядає вельми підозріло від привабливого викладача, — сказала я ще тихіше. 

Сінклер посміхнувся. 

Я могла б ще щось додати. А він, мабуть, ще щось — значно цікавіше. Але я побачила Ваглеса. Стояв трохи осторонь, притихлий, немов не вписаний у подію. Його обличчя — незмінно невиразне. І все ж щось у його поставі збудило в мені неспокій.

Я кинула короткий погляд на Сінклера. Флірт зачекає, а от моя ідея — ні.

Я залишила Вільяма самого. Може, це була помилка. А може — перший правильний крок. Бо я йшла до правди. До Тері.

Поминки закінчилися, але я не пішла. Стояла поруч із Ваглесом весь час — мовчки. Він помітив. Звісно, помітив. Але нічого не сказав.

Мовчання між нами було не порожнечею, а вибором. Його — не говорити. Мене — не йти.

Тільки коли ми вийшли з-під тіней меморіального павільйону, він озвався:

— Це не найвеселіше місце для роздумів, адептко Воткінс.

— Веселощі мені ні до чого. Мені потрібна відповідь — у вельми делікатній справі.

Він зупинився, розвернувся. Окуляри блиснули в світлі — очей не видно, але я відчула, як він мене зчитує.

— У справі, що я вам дав? — уточнив він.

— Ні. У тій, що дав професор Равенксфорт.

М’язи біля його рота ледь смикнулися.

— Небезпечна зацікавленість. Ви обрали дуже слизький ґрунт, адептко.

Слизький — це ще делікатно сказано. Я досі не зробила його завдання, але натомість суну носа в чуже.

— А мені підходить лише слизьке, — відповіла я. — Я не шукаю правди для протоколів. Мені потрібна та, яку ховають. І для цього мені потрібен хтось, хто не прив’язаний до принципів. Розумний. Хитрий. І здатен виправдати.

У відповідь — ледь помітна посмішка. Навіть не посмішка — зморшки посунулися.

— Я зможу виправдати, — мовив Гектор Ваглес. — Але питання в іншому: чи захочу?

Я не дала собі зупинитись:

— Тері Морен. Її засудили. Довічне ув’язнення за вбивство цивільного. Але щось не сходиться. Історія, обставини — все не клеїться.

— Тері Морен… — протягнув Ваглес. — Так. Пам’ятаю ту справу. Судив Равенксфорт. Це було десь років двадцять тому. Принциповий, завзятий Адріан. Без апеляцій. Без співчуття. Після цього його прозвали вбивцею надій.

Я стояла, опустивши погляд.

Що я собі думала?

Я не знала які в них стосунки з Равенксфортом. Та я і не знала, що ця справа саме його. Можливо вони посміяться з мене і виставлять дурепою. 

Лізти проти Равенксфорта — це як цілувати дракону ніздрю.

Я настільки була натхнена ідеєю, що зовсім забула головне… подумати. 

Та Ваглес раптом нахилився до мене.

— Я допоможу. Але за однієї умови, — голос різко обірвав повітря. Ваглес схилив трохи голову. — Мені потрібен твій весь вільний час. Твоя спритність. І твоє мовчання.

Я кліпнула.

— Що?

Що він за це хоче? Мене перекосило. Я мимоволі відступила на крок. 

Він розсміявся. Несподівано гучно.

— О, не хвилюйтесь так. Я не той тип старого монстра, що ви собі уявили.

А потім, уже зовсім спокійно:

— Ти будеш моєю помічницею. З усіма обов’язками. Без «але». Без запитань.

Я зміряла його поглядом. Пастка? Можливість? Мабуть, і те, й інше.

— Але договір буде. Офіційний. І умови — справедливі. Особливо для мене, — додала я з повною серйозністю. 

— Розумно, — кивнув він. Очі за скельцями блиснули.

— І платню хочу таку, щоб вистачило на елітний гуртожиток, пару суконь і змогу… — я замовкла.

Ваглес реготав. Вперше — по-справжньому весело.

— Уся твоя платня піде в Академію. Ти ж у нас сирітка, — кинув майже співуче, з тією особливою інтонацією, ніби зовсім не вірив у моє сирітство.

Ваглес поправив окуляри та пішов усміхаючись. 

Він мене розкусив. Але схоже не до кінця. Чия я донька — для нього все ще загадка. А це означає, що я маю перевагу. Принаймні поки що.

— Ну що, досить із тебе старих чоловіків на сьогодні? — почула я голос Ліліт за спиною.

— Сумніваюсь, що «досить» — це слово, яке я асоціюю з Ваглесом, — відповіла я, обертаючись.