Глава 14

Думали, я жартувала, коли казала, що дізнаюся про мороків?

У мене вже сверблячка починається, а пояснювати ніхто не хоче.

До заняття з професором Ваглесом залишалося ще десять хвилин. І я, ясна річ, не могла просто сидіти склавши руки. Першим ділом спустилася до бібліотеки. Вона, виявляється, теж є на першому поверсі — трохи ховається за товстими дверима, обтягнутими темною шкірою.

Невеличка, але затишна. З високими стелажами, дерев’яними драбинами й вікнами до підлоги, крізь які ранкове сонце розливалося по залах, як тепле молоко.

Тут я й познайомилася з Інес — бібліотекаркою. Хоча правильніше було б сказати: хранителькою спокою і печива.

Вона, мабуть, ще старша за Равенксфорта, обмотана білим пухнастим шарфом, що надавав їй вигляду трохи засніженої бабусі-загадки. Її волосся давно вже посивіло, але вишукана зачіска могла посперечатися з балами при королівському дворі. Та головне — її тепла, майже домашня посмішка.

— Почни з цього, — мовила вона й простягнула мені книгу, вкриту легким шаром пилу. — І, якщо не заперечуєш, візьми печиво. Воно з імбирем. Справжнім, не порошковим.

Так, я з’їла два. Можливо, три. Але офіційно — один.

— І прийми мої співчуття щодо матері, — додала вона вже тихіше. — Дуже шкода, що вона померла, так і не розповівши тобі про тіньовий світ.

Мені довелося розповісти дещо. Інес так невимушено і з повагою ставила свої запитання, що я не помітила, як відкрилася. А може, мені просто нарешті хотілося, щоби хтось вислухав.

— Як її звали, якщо не секрет? — спитала Інес, акуратно поправляючи свій білий шарф і ставлячи переді мною ще одне печиво — цього разу з цедрою. — Можливо я її знаю. 

Я на мить завмерла. В повітрі щось ледь чутно змінилося — неначе сонячне світло стало на півтона холодніше.

— Я б… воліла поки що залишити це при собі, — відповіла я. Голос звучав м’якше, ніж я очікувала.

— Розумію, є імена, які тримаються в тіні не просто так, — з розумінням кивнула Інес. 

Її очі на мить стали уважнішими, наче вона щось підмітила. Але вона лише легенько усміхнулася й більше не питала.

Я вийшла з бібліотеки та пішла в бік сходів. По дорозі відкрила книгу й почала читати.

Стара книга свідчить:

Тіньова Магія чутлива до душі мага, кориться його думкам і почуттям. Та коли емоції — особливо лють, ненависть чи відчай — вислизають з-під контролю, тіні починають формувати Щось.

Це Щось кличуть Мороком (деякі називають це Сумраксом).

Морок — не просто чудовисько. Він є втіленням темного боку мага: його болю, страхів і жаги помсти. Він — тінь його душі, що стала яв’ю, несучи руйнацію.

Застереження: нестримні темні емоції породжують зло, здатне поглинути самого мага.

Я перегорнула сторінку та хотіла дізнатися більше, але збоку почула голос професорки Найт.

— Як це сталося? — гучно говорила Селена Найт. — Адептко Белл, відповідайте негайно!

Флері посварилася з Селеною? Цікаво. Я закрила книгу й, тримаючи її при собі, рушила в бік шуму. Та, зробивши кілька кроків, зрозуміла, що це не звичайна суперечка. В повітрі висіла тривога, наче пил після вибуху — невидима, але відчутна шкірою.

Професорка Селена Найт стояла біля Флері Белл, міцно тримаючи її за плечі. В обличчі — гримуча суміш гніву й жаху. Флері вся тремтіла, губи посиніли, очі — розширені, ніби вона бачила щось таке, чого вже ніколи не розбачити.

Поруч — Вільям Сінклер, з кам’яним профілем, застиглий, як статуя. Аделіна Ворн — бліда, нервово стискала долоні, наче її пальці шукали порятунку у власній шкірі.

На підлозі бачила дивну маслянисту рідину. 

Я ступила ще на крок — і побачила те, чого краще було б не бачити.

Нора Брейд лежала на підлозі.

Очі її були відкриті. Але вже нічого не бачили. Вони застигли в жаху — чи, може, в подиві, — скляні та холодні. Вони були… мертві.

Вуста ледь розтулені, неначе вона намагалася вигукнути щось, попередити… Та смерть її перебила.

Пальці скулилися, як у того, хто хапався за останнє.

Під її тілом темніла калюжа. Не червона, як слід було б. А чорна. Густа, тягуча рідина витікала із неї, і це точно не кров, а щось інше — щось, що не мало права існувати.

Ця чорна рідина обіймала її спину, просочувався у шви плитки, наче жива рідина, що повзла, вивчаючи світ навколо.

— Повторюю: як це сталося? — гучно повторила Селена Найт, стискаючи плечі Флері ще сильніше. — Адептко Белл, як померла ваша подруга?

Я завмерла.

Ні, це не був мій перший труп.

Але кожен наступний не робить тебе сильнішою. Лише тихішою. Холоднішою. Обережнішою.

І десь глибоко всередині вже шепотіло: щось тут не так.

Флері нічого не казала. Вона не плакала, не хитала головою. Просто стояла, мов кам’яна статуя — бліда, тремтяча, з поглядом, вп’ятим у порожнечу. Якби не тремтіння підборіддя, її можна було б прийняти за мертву поряд із мертвою.

— Селено, не треба, — холодно і чітко сказав Сінклер. — Вона в ступорі. Не чіпай дівчину.

Селена завмерла, її пальці ще мить стискали плече Флері, а потім відступили.

Аделіна Ворн обережно підійшла до Флері, поклала руку їй на спину, ніжно й тихо, наче боялася зламати її. Вони повільно відійшли вбік, залишивши Нору лежати в центрі коридору, як тривожне ядро цього кошмару.

Селена та Сінклер залишилися стояти поряд із тілом. Вони заговорили — спершу напівшепотом, потім голосніше, не помічаючи мене.

— Це точно Морок, — сказала Селена. — Але він… інший.

Сінклер повільно обійшов тіло, вдивляючись у чорну рідину, що ще не встигла повністю застигнути.

— Йому бракує досвіду, — мовив він. — Він залишає сліди. Не розчиняє тіло в пітьмі, як це роблять зрілі Породження. Він сирий. Неповний.

— Невже хтось зі студентів? — прошепотіла Селена. Її голос тремтів не від страху — від гніву, глибокого і безпорадного.

Саме тоді Сінклер підняв голову. Його погляд ковзнув по стінах, по тіні від перил — і впав прямо на мене.