Глава 13

Тіні знову мене тягли. Просто викрали з ліжка, де я намагалася поспати хоча б декілька годин після вечірки. 

Цього разу без попередження. Без вказівок. Без пояснень. Просто тіні, слизькі й мовчазні, затягнули в безодню. Я вже знала, що буде далі — темрява, відчуження, внутрішній холод, який не зігріти ні вірою, ні волею.

Позаду — звук падіння. Тіло. Чужий подих. Потім голос у голові. Не мій.

«Що в біса коїться?» — почула голос Астери. 

«Ласкаво просимо в карцер. Тобі вперше, а мені вдруге… Наша бійка безслідно не пройшла.» — відповіла їй подумки. 

«Твій противний голос в моїй голові!» — заверещала Астера. 

Я скривилася. Її вереск також в моїй голові. Цього разу все по іншому, але я не знаю, чи це на краще.

«Я… не бачу. Чому я не бачу нічого?» — вона знову кричала. 

«Це тільки початок.» — відповіла їй. 

А вона в голові зовсім не така холодна, як хоче показати.

Але якщо ця істеричка продовжить верещати, як сирена, для неї це буде кінець. І плювати, що я залишусь після цього в карцері назавжди. 

«Я це чула.» — прошипіла Астера. 

Навколо все почало тремтіти. Не простір — мозок. Сприйняття. Думки лізли одна на одну, як розлючені мурахи. Мені було погано. Але я вже вміла робити вигляд, що ні.

«Я не боюся!» — впевнено мовила Астера. 

«Це ж треба і в голові включає театр», — подумки закотила я очі.

І тут мені здалося, що вона не грає. Голос тремтів, але в ньому було щось… знайоме.

«Боїшся Астеро, я чую тебе, хоча б собі не бреши.»

«Я не підкорюсь. Ніколи.» — продовжила вона себе переконувати.

«Хм. Пряма трансляція сили волі, версія 1.0?»

«Я знаю, що таке справжнє підкорення», — відповіла вона різко.

Тиша. Але не приємна. Тиша, що дзвенить.

Пальці — мов у лещатах. Ноги вже не мої. Очі показували монстрів, яких мій мозок сам і вигадав.

І тут вона заговорила знову. Не голосом. Душею.

«Коли ти щодня боїшся ходити по власному дому, бо там хтось… чекає… в темряві — це підкорення. Коли в тебе відбирають тіло. Голос. Все. І ти стоїш і усміхаєшся. Оце і є, блін, підкорення.»

Я не відповіла. Не тому, що не знала що сказати. А тому, що мій власний голос у голові зашепотів:

«А я втекла… просто втекла… Від обручки. Від холодного погляду Каса. І думаю, що героїня?»

«Кас?» — Астера здається зупинила монолог і перейшла до моїх думок. 

«Не важливо.» — відповіла їй. 

«То ти втекла від заручин.» — промовила вона з ноткою… співчуття? Ні. Розуміння. Що ще гірше.

Я мовчала. 

А тоді темрява почала пульсувати. В моїй голові перекрутилися всі думки. Всі мої рідні і Кас були перед очима. 

Я чула… голос. Свій? Ні. Чийсь ще.

«Відкрий рот. Усміхнись. Будь чемною.» — промовив чийсь противний голос. 

Раптово — руки. Обличчя. Образи, що не мої. Її? Зупини це! Зупини!

Але ми не можемо. У карцері не вимикається нічого.

«Перестань думати про це!» — викрикнула я. 

«А ти перестань думати про нього. Про Каса. Про дивну зраду батька. Про свою маму. Ти боїшся. Ти вся тремтиш. І ні, це не Академія. Це твоя грьобана пам’ять. Я за ці пʼять хвилин дізналася про тебе надто багато, і скажу чесно від цього нудить. Надто брудна в тебе білизна.»

Я засміялась. Хрипло. Без радості.

«У тебе не чистіша, Астеро. Просто ти її ховаєш краще.»

Вона мовчала.

І настала порожнеча. Справжня. Без думок. Без болю. Навіть без самих нас.

Карцер узяв своє.

І залишив нас чекати наступного удару.

«Як ти вибралась минулого разу?» — десь глибоко в мені прошепотіла Астера.

«О, ти нарешті визнаєш, що я досвідченіша? Я зворушена», — відгукнулася я, і, здається, знову відчула щось. Хоч якусь емоцію.

Мабуть, це єдиний спосіб не розчинитись — думати. Навіть із нею.

«Не вдавай. Я серйозно. Як, блін, ти вийшла звідси?» — промовила Астера чіткіше. 

Пауза. Я не хотіла їй казати. Бо те, що я зробила… не звучало, як перемога.

«Я… здалась.»

«Що?» — вона ледь стримувала гнів. 

«Не повністю. Просто… зупинилась. Заговорила з ними. Дала їм те, чого вони хотіли. Розмову. Визнання. Не знаю. Вони мовчали, а потім… випустили.»

Тиша між нами тепер була гучнішою, ніж крики. Відчувалося, як щось змінюється в Астері. Її думки стали жорсткішими. Глибшими. Колючими.

«Підкорення як шлях до свободи. Класика.» — промовила Астера. 

«Не треба. Я просто перестала боротись. На хвилину.» 

«Ага. На хвилину. А потім вони залізли тобі в мозок і залишились.»

Залишились…

Вона не розуміє. Вона не була тут. Не знала, як воно — коли тиша ламає сильніше за біль. Але я вже нічого не казала. Бо щось у її думках кричало сильніше за мої виправдання.

«Це вона не розуміє. Моє тіло не належало мені… коли голос мій був жартом, але не смішним! Я ніколи! Більше ніколи не підкорюсь. Жодній системі, жодній тіні, жодному чоловіку, жодному голосу.»

Її думки обпікали. Вони були лезами, що прорізали мої власні спогади.

«І що ти пропонуєш?»

«Битися. До останнього. Навіть якщо нас тут розчинять. Я краще зникну, ніж ще раз…»

Вона урвала. Не договорила. Але я вже чула. Біль. Бридку, липку історію, що ховалась у кожному її подиху. І я вже знала: вона не дозволить нікому більше керувати нею. Ніколи.

«Знаєш, тепер ти мені навіть трохи подобаєшся», — промовила я іронічно, щоб зменшити напругу. 

«А ти мені ні.»

«Це було чесно. Мене це збуджує», — відповіла їй, істерично сміючись у голові. 

«У тебе проблеми», 

«Це вже діагноз. Я офіційно ненормальна. Вітаю, ти — у клініці з психом. Але і ти тут. Значить, божевільна на пару.»

Але щось почало змінюватись.

Тіні схоже теж чули наші думки. І, здається, не витримували. Може, ми були надто гучні навіть у думках. Надто живі.

Навколо ми почули потріскування.

Як коли лід під ногами починає розходитися.

«Що це?» — запитала Астера. 

«Може, ми зламали систему своїм шизомонологом?» — відповіла їй.